Що посієш, те й пожнеш

Микола ГОЛОМША,
­співголова Всеукраїнського форуму “Українська альтернатива”
Починаючи аналізувати ситуацію з ухваленням у першому читанні закону про обіг земель сільськогосподарського призначення, одразу треба зауважити: всі дії влади мусять базуватися на природно-зрозумілих цінностях. Тобто, на потребі суспільства з одного боку, і чіткій, регулярній, прозорій звітності президентської команди щодо мети, засобів і очікуваних результатів від проведення земельної реформи — з другого.

Якщо поставити перед собою завдання якнайшвидше ухвалити закон, то це все одно що бабахнути в повітря з рушниці, не розуміючи, куди куля потрапить: чи в людину, чи — в безлюдну пустоту. Насамперед запитаймо себе і суспільство: чи потрібен узагалі цей закон? Більшість погодиться, що такий закон однозначно потрібен у майбутньому. Але це мусить бути цивілізований закон про обіг землі, відпрацьований до найменших дрібниць відповідний правовий режим. При цьому тут є кілька складових: по-перше, народ повинен довіряти владі; по-друге, влада повинна сформувати середовище, в якому можна буде землю відчужувати, купувати-продавати; по-третє, не менш, а може, найбільш важливо, — має бути справедлива судова система, якій би люди довіряли і яка буде здатна убезпечити їх від будь-яких шахрайств, підступних і хитрих дій олігархів, взагалі будь-яких монополістів, які мають великий досвід обводити народ навколо пальця.
Отже, чи є нині довіра до влади, чи маємо справедливу судову систему, чи сформовано відповідне середовище? Однозначно, ні!
Яка мета ухвалення такого закону стоїть перед владою?
Мета, очевидно, більше політична, аніж соціально-економічна. Тут бажання певних бізнесових і політичних сил випереджають можливості. Хай не сприймає це влада як огульну критику, намагання протиставити інтереси народу і влади. Бо влада справді таки є слугою народу. Народ України нині обрав нову владу, щоб реалізовувати свої бачення майбутнього країни. Тож “слугам народу” тролити з приводу того, що під стіни Верховної Ради з протестом проти ухвалення закону вийшло щонайбільше дві тисячі людей, а це, мовляв, не все суспільство, не варто. Бо насправді нещодавно по всій Україні, а якщо бути точним, то в 17 регіонах пройшли під такими ж лозунгами аналогічні акції протесту. А відсоток українців, які не згодні з ходом і змістом проведення земельної реформи, взагалі надзвичайно високий. І не варто глузувати-перебріхувати тим, хто запевняє владу, що це нібито проплачені акції. Це нічого спільного з правдою не має. Люди дуже добре розуміють, що відбувається в коридорах влади, і протести на реальні виклики і небезпеки засвідчують, що суспільство має інший погляд на те, що декларується. Гадаю, що наш агресор — Москва — потирає руки від того, що спостерігає в Україні навколо земельної реформи. Путіну, всій його кегебешній команді, яка підходить системно і цілеспрямовано до всіх процесів всередині країни і на міжнародній арені, вдається нарощувати інформаційно-пропагандистські диверсії проти українців.
Очевидно, що наша влада має певну мету. Для більшості українців вона незрозуміла. А меншість, навпаки, тішиться з того. Бо якщо послухати міністра економіки чи позицію Кабміну, то нібито відкриваються райдужні перспективи наповнення бюджету: українська земелька — високодохідний і високоліквідний товар. Це, безперечно, так і є. Гаразд, продаж земель сільськогосподарського призначення після ухвалення відповідного закону принесе нерозумним землевласникам-продавцям і бюджету країни на короткотривалий час певний зиск. Земля, більше ніж та курка, яка несе золоті яйця, буде продана. Далі що? Тож про які сумнівні доходи наші владці трублять Urdi еt Orbi?
Влада повинна для себе поставити інші завдання. З’ясувати в подробицях, на кого працює природний, державний ресурс, ретельно проаналізувати чотири хвилі приватизації в Україні. На кого вони спрацювали, хто і як набив свої кишені народним добром, які тактичні й стратегічні помилки було допущено під час так званої “прихватизації”. Це все для того, щоб чергова хвиля приватизації найціннішого — землі — була розумною і дала бажані результати для громадян України і держави загалом. Треба думати про створення кластерів на природних ресурсах. Непочатий край для державницької роботи — дроблення монополій. Якщо доморощений мільярдер Ахметов має 50% валютної виручки і тримає 30% ВВП країни, то це реальна загроза національній безпеці. Такої ситуації в жодній країні світу нема. Тому влада мусить пильнувати, як, яким чином відходили і відходитимуть ті чи ті стратегічні об’єкти (насамперед мова про землю) до тих чи тих рук. Звісно, що бездумна і неконтрольована політика прихватизації часів Януковича — злочин. Сьогодні все це треба аналізувати, зважувати, робити відповідні висновки, бо тут не можна бути голослівним. Все потрібно проаналізувати в юридично-правових координатах і в рамках закону урегульовувати.
Якщо акули транснаціонального бізнесу сьогодні з нетерпінням чекають відкриття ринку української землі на прий­нятних для себе умовах, то з не меншим нетерпінням чекає цього Російська Федерація, яка ллє крокодилячі сльози за долю України. У земельній реформі (усвідомлюючи, що росіяни як представники країни-агресора будуть виключені з потенційних покупців української землі) Москва вбачає загрозу для України і пророкує розв’язання мало не громадянської війни. Вона буде за будь-яких умов педалювати цю тему, генерувати, тому що це породжує конфліктні ситуації в країні, з якою вона перебуває у стані війни.
Усі наші правоцентричні сили заявляють про неможливість введення ринку землі в Україні, в той час коли прокомуністично-комсомольська психологія вимагає це негайно зробити. При такій розпорошеності думок і позицій тим паче не можна вирішувати проблему надзвичайно великої ваги в режимі “міжсобойчика”. У всьому світі дії успішних і патріотичних державників неухильно базуються на внутрішньому і міжнародному законодавствах, враховуючи насамперед потреби свого суспільства. Тому, переймаючи досвід успішних і процвітаючих країн, не треба нав’язувати суспільству неприйнятні й заздалегідь катастрофічні системи земельного ринку. Наші “слуги” мусять усвідомити, що влада — це не вседозволеність, не самоініціатива, а виразник волі і прагнення мас, це — виразник усього суспільства. Якщо не базувати свої дії на національних цінностях, на правді, то можна найближчим часом отримати жовту картку. Якщо не мітлу, образно кажучи, яка змете всіх “по приколу” геть.
Навіть під час дискусій про ринок землі треба проявляти виваженість і розум. Не можна порівнювати, як це зробив один молодий-зелений, землю з каструлею. Хіба що зі своєю дурною головою. Взагалі землю як всенародну власність не можна порівнювати з іншою власністю. Бо земля належить усьому народові.
Земля не належить невеличкій, тим паче з сумнівними морально-етичними і професійними даними, команді політиків. Чому їм так приспічило у свою короткотривалу каденцію розпорядитися долею української землі? Складається враження, що вони діють у режимі “а після нас хоч потоп”. Якщо в більшості залишається бодай мачина здорового глузду, то варто одуматися і так бездумно не чинити. Згоден, що треба ставити питання про продаж землі. Але за умови створення відповідного середовища цей процес мусить бути розтягнутим на кілька років. Нічого страшного, якщо наступна влада продовжить цю реформу. Кожен із учасників процесу мусить пам’ятати золоте правило: “не зашкодь”! І це правильно. Ну не хоче український народ, щоб над ним проводили черговий експеримент у “турбулентному” режимі.
Владі треба визначитись і оприлюднити стратегічну мету земельної реформи. Земля має бути товаром — з цим погоджуються майже всі громадяни країни. Але треба вивчити світовий досвід і визначитися, який найкращий правовий режим мусить бути в Україні. Чи це має держава купляти землю і віддавати у власність, як, скажімо, в Китаї. Чи якісь інші форми і обсяги землеволодіння і землекористування.
У Китаї, наприклад, існує така система. Кожен, хто має бажання і здібності до фермерства, звертається зі своєю програмою і розрахунками до держави. Охочим виділяють, приміром, 100 га. Після виконання всіх вимог підготовчого процесу власник три роки на цій землі сіє чи садить усе, що вважає за потрібне. Впродовж цього періоду до нього не вчащають жодні податкові служби чи перевірки. Але після трьох років держава пред’являє своє право. Ось тоді фермер мусить сплатити за три роки всі податки — і надалі працюватиме у вибраному режимі. Держава створює для дбайливих і чесних господарів необхідні умови. Коли власник відходить у вічність, його спадкоємцю держава знову виділяє цю саму землю. В Китаї працюють відповідні служби, які контролюють, як ти працюєш з землею, не втручаючись у саме сільськогосподарське виробництво. За такої системи варварського, хижацького ставлення до землі, як це нерідко можна бачити в Україні з боку транснаціональних агрохолдингів, у Китаї апріорі бути не може, стверджують фахівці. Бо земля, як і людина, мусить облагороджуватися.
Сподіваюся, що наша влада, ухваливши закон про введення в обіг земель сільськогосподарського призначення в першому читанні, має благородні цілі. Але водночас, стверджують експерти, фермери, представники національних агрокомпаній, вона не має достатнього досвіду в цій сфері. Їй треба дослухатися до мудрих порад суспільства. А тим паче владі, яка є “слугою народу”, не варто вступати в антагонізм із суспільством.
Під час проведення земельної реформи великою проблемою, звісно, буде спекуляція землею. Не секрет, що через різні тіньові схеми сьогодні понад 30% землі уже де-факто віддано у власність. Запитаймо самі себе, чи став від цього наш народ жити краще, заможніше? Чи відчув він себе господарем на своїй землі? Поки що власники можуть здавати в оренду свої земельні паї і отримувати невелику мзду. А коли земля стане власністю, з’являться шахраї, які будуть забирати чи видурювати її у різний спосіб. При цьому держава без належної політичної волі й існуючої судової системи не зможе нічого гарантувати.
Підсумовуючи розгляд питання реформування земельних відносин в Україні, треба сказати, що нинішня постановка питання землі об’єднає, згуртує наше суспільство. Але влада, якщо в неї є мудрість державників, не йтиме на поводі в меншості. Несвоєчасність, поспішність купівлі-продажу землі може викликати зворотну, негативну реакцію суспільства. Воно чітко розуміє, що ринок землі потрібен, але він мусить бути цивілізованим, прозорим і максимально враховувати інтереси корінної нації. Продаж української землі мусить іти на користь українцям. Тоді як нинішні процеси щодо ухвалення закону, складається враження, є спробами певних діячів зібрати урожай з незасіяного поля.
І насамкінець зазначу, що земельне питання — це червона лінія для влади і насамперед для президента. Вже не вперше ми є свідками того, як оточення президента робить йому вовчу послугу під час вирішення тої чи тої проблеми. Несправедливість руйнує найнеприступніші твердині матеріальні й духовні, а справедливість будує і утверджує майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment