Жінка з серцем калиновим

Петро ШКРАБ’ЮК,
письменник

Київ, грудень 2013 року. Вируючий Майдан у маєві національних прапорів, калейдоскоп подій, облич, розмов, а вдома — постійно увімкнений телевізор. І передача, яка запала в пам’ять особливо чітко: на тлі барикади — стомлений і водночас спокійний старший чоловік, а поруч надзвичайно яскрава жінка у вишиванці — сяюча, велична, молода.
Вони присіли на якісь ящики і, доповнюючи одне одного, розповідали про себе. Він — лікар, чергує в медичному наметі, надає першу допомогу потребуючим, бо ж всяке буває (це було ще до розстрілу Небесної сотні), вона — філолог, родом із Кам’янцяПодільського, вчителювала в Хмельницькому. Та коли побачила на екрані люту розправу “беркутівців” зі студентами, взяла за свій рахунок відпустку, попрощалась з донькою та сином, уночі сіла в потяг — і на світанні вже стояла на Майдані. І була щаслива, бо опинилась серед однодумців.
А потім анексія Криму, вибух війни на сході і моя перша поїздка — з Народною капелою бандуристок “Галичанка” — на Донеччину, в колишній Артемівськ (зараз Бахмут), творчі виступи перед військовими та місцевими жителями, незабутні знайомства з тутешніми волонтерами, якот Світлана Кравченко, подружжя Устинових — Надія та Геннадій, Сергій Гончаров, Анатолій Кліщ, Володимир Дериведмідь, Олександра Стародубцева, Вікторія Бак…
“Чи знаєте у Львові таку паню, як Ільків?” — запитала при від’їзді Вікторія. “Знаю, це Ольга Ільків, героїня, одна зі зв’язкових Головного командира УПА Романа Шухевича (Чупринки)”. “Ні, — заперечила Вікторія, — це інша Ільків, Ліда; вона два роки служила в медичній роті у нашому Бахмуті, і ми посправжньому подружились, бо ця жінка також незвичайна і героїчна…”
Через тижденьдва, вже у Львові, в Національному університеті “Львівська політехніка”, відбувалися збори Конгресу української інтелігенції, і до зали, — всі голови повернулись до вхідних дверей, — вступила висока поставна жінка у військовому камуфляжі з бойовими відзнаками на грудях. Усміхнулась… Привітно кивнула…
Я впізнав її зразу. Причому впізнав “подвійно”. Це була жінка, яку я запам’ятав із майданної телепередачі і про яку захоплено розповідала в Бахмуті Вікторія Бак. То була Лідія Ільків. Ми заприязнилися. З її розмов, відтак із книжки “До волі дорога” я довідався про другу частину її життєвої епопеї.


У Києві Лідія допомагала на кухні в Будинку профспілок, розносила майданівцям гарячі чай і каву, брала участь у протестних акціях: то коло Верховної Ради, то біля Адміністрації президента чи Кабінету Міністрів. Навіть виступала з палкою промовою перед спецназівцями, що наглухо закривались щитами… Не забувала і про організацію Євромайдану в Хмельницькому, розповідала про ситуацію в столиці на сесії обласної ради. І знову їхала до Києва…
Навесні 2014го Лідія повернулася до ліцею — і працювала аж до закінчення навчального року. А в липні зголосилась піти на фронт. “Моя перша ротація на схід як солдатадобровольця, санінструктора батальйону імені Сергія Кульчицького Національної гвардії України відбувалася з 13 серпня 2014 року і тривала рівно 50 днів у зоні АТО, а саме: розташуванням медичного пункту стала палата урологічного відділення Центральної районної лікарні” (Бахмута; тоді ще Артемівська).
В Артемівську й постала ідея необхідності окремої медичної роти. І вона — “після оббивання багатьох порогів” — була сформована в Києві. Очолив її полковник медичної служби Ігор Ільків — так, той лікар, якого я бачив на телеекрані поруч із Лідією… Колектив роти пройшов відповідний півторамісячний вишкіл і 5 січня 2015 року виїхав у прифронтовий Артемівськ…
Прифронтовий — означає безпечний. Медики часто виїжджали по поранених на бойові позиції — і не один із них загинув у перестрілці чи підірвавшись на фугасній міні… Та й у самому шпиталі медпрацівники від утоми падали з ніг. Зокрема й галичанка Мирослава Савчак, вправна медсестра, дочка політв’язня Ярослава Дикого, авторка віршів, присвячених Лідії. Сама ж Лідія разом із бахмутськими волонтерками піклувалася бійцями, як істинна сестражалібниця: приносила їм їжу, прала одежу, промивала рани, а нерідко супроводжувала до Харкова. “За добудві вони стають немов рідними і прощаються з тобою зі сльозами на очах”.
Якраз екстремальні умови — Євромайдан, за ним війна на сході — розбудили в Лідії потяг до самовияву і в Слові. Вже в Артемівську, вражена побаченим і пережитим, вона взялася вести в учнівському зошиті щоденник: “Найяскравіші та найприкріші моменти солдатських буднів записувала нашвидкоруч на колінах, бо в палаті не було стола”.
Ці хвилюючі щоденникові записи, невеличкі замальовки, етюди, спогади, роздуми про підтримку чуйних людей, вірші улюблених поетів, а також поетичні рядки учасників Майдану та її учнів, уривки зі спогадів Лідиної землячки Люби Францівни Габрух — усе це склало першу книжку “До волі дорога”, яка витримала — з доповненнями — кілька перевидань. Тепер вона виходить у розширеному виданні під промовистою назвою “Серця калинові”.
Це своєрідна мозаїка, але не розсипана, а цільна. Вона творить барвисту картину життя неспокійної душі авторки, хвилює, бентежить, надихає… Є і цілком несподівані художні знахідки, як, скажімо, така:
На колимськім морозі калина —
І мертві встають і шукають хреста.
Чужина — могила, а в огні Україна!
О Боже мій, така мені печаль…
Або такі рядки:
Титани нації — України призначення,
Де мова — спадщина тисячоліть.
Ми не маємо сил до страчення.
Калинове серце над світом горить.
Річ у тім, що ці поетичні й прозові рядки Лідія Ільків “виловила” у творах багатьох літераторів (конкретно — їх 88) і скомпонувала з них свою, цілком оригінальну “сюїту” з двадцяти восьми строф, опісля подала й список цих літераторів, які й надихнули її на такий цікавий, практично постмодерний експеримент.


Безумовно, Лідія Ільків — жінка обдарована.
Її “До волі дорогу”, а тепер і “Серця калинові” я читав з глибоким зворушенням, болем і радістю, що в нас є такі діяльні, мужні й віддані українській ідеї жінки. Водночас згадав героїню УПА, досі сущу Ольгу Фаустинівну Ільків (їй 99 літ, із них 14 “украв” ГУЛАГ!)
Не сумніваюсь: якби зараз діяла УПА, то Лідія Ільків неодмінно вступила б до її лав. Натомість вона добровільно поповнила лави захисників України уже в наш, не менш складний і відповідальний час. І переконливо розповідає про це в своїх книжках.
Тяглість історичних бойових традицій, як бачимо, не переривається…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment