Кумедні правописні рекомендації

Олександр ПОНОМАРІВ,
доктор філологічних наук, заслужений професор Київського національного університету імени Тараса Шевченка

У “Слові Просвіти” (ч. 48, 28 листопада—4 грудня 2019) зі статтею “Ще раз про правопис: що треба врахувати при його зміні” виступила пані АннаВіталія Палій. У статті є два раціональні зерна: писати й вимовляти надхнення, а не натхнення (бо надхнення від надихати, а натхнення від тхнути). В українській мові справді закономірне слово гусак, а не гусь, яке можна почути в пресі.
Решта пропозицій авторки статті — яскрава демонстрація жартівливого визначення людини, як дробу, де знаменник — те, що людина думає про себе, а чисельник — те, чим вона є насправді; що більший знаменник — то менший чисельник. У пані Палій знаменник дуже великий… Беручись давати рекомендації щодо повернення мови “до її здорового стану”, щодо “збереження коренів”, авторка статті не має жодного уявлення про принципи правопису, про першу й другу палаталізацію, про фонетичні зміни на стику морфем.
Основним принципом українського правопису є фонематичний (фонетичний), який сформувався на основі правописних традицій давньокиївського періоду, за яким написання має відбивати вимову. Пізніше цей принцип сформулювали М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький в альманасі “Русалка Дністрова” в 1837 році: “пиши, як чуєш, а читай, як видиш”. Цей принцип переважає й у сучасному “Українському правописі”. Саме за ним ми пишемо: пристрасть — але пристрасний, виїзд — але виїзний, область — але обласний, четвер — але четверга, чернець — але ченця й под. І ніхто цієї давньої традиції скасовувати не буде навіть на вимогу пані Палій.
Відомо, що внаслідок першої палаталізації задньоязикові звуки г, к, х перейшли в ж, ч, ш (могти — можу, рука — ручний, тихо — тиша); а внаслідок другої ці задньоязикові перейшли в з, ц, с (нога — нозі, рука — руці, муха — мусі). Якщо йти за логікою пані Палій і “зберігати корені”, то мусимо писати могти — могу, рука — рукний, тихо — тиха; нога — ногі, рука — рукі, муха — мухі). Замість Прага — празький, Рига — ризький, узбек — узбецький потрібно писати прагський, ригський, узбекський (як пишуть деякі безграмотні люди), замість рушник — рукник тощо.
Далі в статті йдуть невдалі вправи з етимології. Слова сами, самі — множина від сам, а пані Палій переконана, начебто сами складається з са “спільнота” і займенника ми. Невідомо, де взято са; насправді спільнота утворена від спільний, пов’язаного з праслов’янським с полу “споловини, разом”. Авторці не подобається слово ліпше (хоч воно є навіть у прислів’ї “Риба шука — де глибше, а людина — де ліпше”; його вживають авторитетні українські письменники, зокрема Леся Українка: “Тепер мені ліпше, і я знову можу ходити сама”).
Натомість пані Палій хоче повернути до активного вжитку лучче, яке нібито пов’язане з лучити, “єднати”. Проте луччий, лучче споріднені з лучити “цілитися в когось, у щось”. Стілець і стільчик жодною мірою не є русизмами (до речі, потрібно казати росіянізмами, бо руський — це український), вони походять від слова стіл, а це слово загальнослов’янське. Замінювати стілець і стільчик на крісло не можна, оскільки це різні види меблів. Лексема мати пов’язана не з якимсь “старовинним матара”. Воно наявне в усіх індоевропейських мовах і зводиться до індоевропейського кореня ma (з дитячої мови) та суфікса ter. У сучасній українській літературній мові мати — це називний відмінок, а матір — знахідний.
На думку авторки, правильно не осучаснити, а усучаснити (бо у сучасності), не ототожнити, а утотожнити (бо у тотожності) та ин. Насправді такі слова утворено за допомогою приростка о, який надає позначуваним поняттям певної якости: одержавити, оздоровити, означити, оприлюднити, оприявнити. “Якщо кумедний, то кумедія, а не комедія”, — пише авторка статті. Важко зрозуміти, що потрібно зробити. Може, викинути слово комедія? В українській мові є обидві лексеми, але комедія — це драматичний жанр, а кумедія — забавний випадок, щось смішне. Пані Палій пропонує повикидати слова на кшталт навіщо, нещодавно, бо є нащо, недавно. Тобто збіднити лексичний склад української мови, яка полюбляє нанизувати префікси й суфікси: невинний — безвинний — безневинний; наче, начебто, неначе, неначебто; хай, нехай.
Від слова хрін у непрямих відмінках авторка визнає тільки форму хрону. Сучасні словники подають її на другому місці після хріну. І правильно, бо і там на місці колишнього ятя (як у слові ліс — лісу, а не лосу). У словнику Бориса Грінченка лише хрін — хріну, так само в словнику за редакцією Григорія Голоскевича. В одинадцятитомному Словнику української мови є ілюстрація з поезії Тараса Шевченка: “Купили хріну, треба з’їсти”. Львів, але Львова — правильно пише авторка і тут же чомусь “і, звичайно, Київ — Київа, а не Києва, розбір, але розборки, а не розбірки”. Обидва в непрямих відмінках у літературній мові має форми обох, обом, обома, а не діялектні обидвох, обидвом.
“Оздоровлення мови — один із найважливіших чинників оздоровлення нації”, — цілком справедливо завважує пані Палій. Але якщо вона справді хоче оздоровлювати мову, то ліпше писала б ортографія, а не орфографія. Бо своїми рекомендаціями вона тільки спантеличує читачів нашого славного тижневика.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment