Незвичайні подробиці Шевченкового Щоденника

10 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Цього разу наш автор відібрав і прокоментував маловідомі, проте дорогоцінні й незабутні Шевченкові записи в Щоденнику.
Для розповіді вчений і письменник обрав жанр історичної мініатюри, який дозволив йому не лише висвітлити рідкісні побутовобуденні подробиці Шевченкового життя, а й поєднати їх з високою духовною присутністю національного Пророка.

“Справжній застій”
У записі від 17 червня 1857 р., тобто на початку Щоденника, привертає увагу характеристика Шевченком його тодішнього стану, зумовленого реальною надією на швидке визволення з заслання: “Ні найменшого бажання працювати”; “сиджу або лежу мовчки цілими годинами… і хоча б на сміх щонебудь поворухнулося в уяві”; “томливий стан”. Та, головне, висновок з усього цього: “Справжній застій”. Слово, яким названо цілий період в історії Радянської держави. У словнику Шевченкового приятеля В. І. Даля: “Застой — всякая продолжительная или вредная остановка в движении чеголибо”. Та й у Словнику сучасної української мови — це “відсутність руху, розвитку, зупинка, затримка в чомунебудь”. А Шевченко додав до цього ще й спостережену в інших “гучну діяльність, або, краще сказати, галасливе неробство”, яке він терпіти не міг…

“А вітер, уособлена доля, розпорядився інакше…”
Восьмого липня 1857 р. Шевченко почав запис у Щоденнику такими словами:
“Сьогодні пішов поштовий човен в Гур’єв. Вітер зюйдвест… При благополучному вітрові його слід очікувати 17го або 18 числа. І ніяк не далі 20”.
Ішлося про те, що саме з поверненням човна, який забирав оренбурзьку пошту для Новопетровського укріплення в містечку Гур’єв (нині — місто Атирау, обласний центр у Казахстані) на правому березі річки Урал, в 7 верстах од морської пристані, Тарас Григорович мав одержати нарешті довгождану офіційну звістку про своє визволення. З розрахунком прибуття човна він трохи помилився. Той з’явився 21 липня. Здається, дрібниця, порівняно з більш як 10ма роками каторжного заслання, проте поет переживав страшенно, справедливо пов’язуючи повернення човна від сприятливого, попутного вітру.
Шевченка турбував нордост (морський термін), тобто північносхідний вітер, який дув прямо в лоб поштового човна. Дев’ятого липня він роз’яснює це докладно:
“Перед заходом сонця заштиліло. А в сутінки піднявся свіжий вітер від нордосту, прямо в лоб нашому поштовому човну… Нордост тут панівний вітер. Він може простояти довго і подовжити мою й без того довгу неволю далеко за визначену мною межу, тобто за 20 липня. Сумно, невимовно сумно”.
Тож Шевченко передбачив і гірший варіант, але він буквально розмовляє з вітром, переконує його: “О вітре, вітре, якби ти міг співчувати моєму невсипущому горю…” (15 липня). Навіть уночі засланець не вгамовується: “Упродовж ночі я кілька разів просинався і спостерігав вітер”.
Як це він спостерігав? А за флюгером, який обертався на голубнику! У словнику В. І. Даля: “Флюгер — ветреница, флажок или косичка на шесте, для указания направления ветра”. В Щоденнику записує 19 липня, що ліг спати просто в саду під улюбленою вербою, “щоб зручніше було спостерігати вітер за флюгером, що крутиться на голубнику”. Того дня зафіксував: “Вітер не перемінився і не ослаб. Добрий знак”. Добрий, бо норд сприяв поверненню човна. І ще: “Прокинувшись від… солодкого сновидіння, я подивився на флюгер. Вітер, слава Богу, все той же, не перемінився”.
Коли ставало не під силу, він намагався перебороти себе: “Про вітер я… намагався не думати. Він із мене душу витягне…” (18 липня). Втім не завжди вдавалося: “Нестерпна мука!”
Записи від 10, 11, 13, 14, 15, 16, 17, 19 липня неодмінно розпочиналися з інформації про вітер: “Вітер все той же. Туга та ж сама”; “Опівночі перемінився вітер. Відійшов до нордвесту”; “Сьогодні субота, вітер все той же — нордвест”; “Сьогодні неділя, вітер все той же”; “Вітер все той же норд. Хоча б на одну чверть румба відійшов до осту, все б мені легше було”; “Після заходу сонця заштиліло, і о першій годині ночі вітер піднявся від зюйдоста. Вітер тихий і рівний. Такий саме, який потрібен для нашого поштового човна. Дочекавшись світанку, я видерся на найвищу прибережну скелю і просидів там… до полудня. Не побачивши на горизонті ні заповітного, ні якого іншого парусу, я в смутку прийшов на город…”; “Вітер все той же, як заворожений”; “Із заходом сонця вітер посвіжішав і відійшов до норду. Зрадівши такому несподіваному явищу, я почав ходити навколо укріплення”. Цього дня (19 липня) останній рядок також стосувався вітру: “Нестерпний вітер, болісна невідомість”.
Ще два дні — 18 і 20 липня — Шевченкові записи не починалися, а закінчувалися фіксацією напрямку вітру і поетових страждань: “Із заходом сонця вітер відійшов до зюйдосту, але слабкий, безнадійний. Чи скінчиться, нарешті, це мерзенне існування, це одноманітне записування одноманітних, безкінечних днів?”.
І, нарешті, 20 липня 1857 р.:
“20 липня — день, у який я припускав попрощатися з моєю тюрмою…а вітер, уособлена доля, розпорядився інакше…Упродовж Ільїна дня і ночі вітер не поворухнувся. Мертва тиша…”.
Яка драма почуттів і переживань! От якби зняти фільм про Вітер як уособлення Шевченкової долі!

“Дощ продовжує омивати новий місяць”
Так Шевченко побіжно зауважив у Щоденнику 10 липня 1857 р., перебуваючи в “поганому настрої сумної душі”, бо вітер перешкоджав припливанню човна зі звісткою про волю і збуджував тугу. Проте поет залишався поетом…
Монотонний дрібний дощик ішов увесь день аж до появи на темному небі вузького серпа молодого місяця, що в липні 1857 р. народився буквально напередодні, втім, і вночі дощик не вгомонився. Навпаки, здавалося, йому ще веселіше стало з нічним світилом. “Такі довгі люб’язності тут із ним рідко трапляються”.
Між іншим, за Шевченковим Щоденником можна було б складати місячний календар. Скажімо, 28 липня 1857 р. він записав, як гостював у знайомого “до сходу ледве надщербленого місяця”. Справді, в ту ніч був практично повний місяць — таки “ледве надщерблений”.

“Я пройшов без присіду 12 верст”
Дванадцятого липня 1857 р. Шевченко записав у Щоденнику, що “для моціону” двічі обійшов Новопетровське укріплення. У В. І. Даля читаємо, що моціон є рух людини для здоров’я. І сьогодні це слово трактується так само. Тож, очевидно, маємо важливе свідчення того, що Тарас Григорович турбувався про свій фізичний стан, особливо наприкінці заслання. Через два дні — 15 липня — засланець знову зафіксував: “Учора ввечері обійшов я двічі укріплення…” Наскільки це багато чи мало? Відповідь знаходимо у конкретнішому записі від 19 липня, коли Шевченко обійшов укріплення чотири рази! “Значить, я пройшов без присіду 12 верст. Прогулянка чимала, але я не відчув і тіні втоми”. Нагадаю, що верста — міра довжини шляху, відома з XI століття. З початку XIX століття і до прийняття метричної системи мір дорівнювала 1,0668 км. Тобто, Шевченко пройшов одразу майже 13 км. Не втомившись! Це свідчить про його непогану фізичну форму й пояснює, зокрема, як 19 березня 1858 р. йому вдалося разом із М. С. Щепкіним “обійти пішки принаймні чверть Москви”. Наступного дня Михайло Семенович лежав удома без сил і “ставив собі банки”, а Тарас Григорович упродовж шести годин один оглядав місто.
У подячному листі до віцепрезидента Академії мистецтв графа Ф. П. Толстого, написаному Шевченком одразу після звільнення з заслання (26—31 липня 1857 р.), є така фраза: “Всемогущий и премилосердный Господь не оставил меня здоровьем в этом долголетнем и суровом испытании”. Певно Тарас Григорович переоцінював міцність свого здоров’я, проте щиро сподівався, що його вистачить, аби “сделать чтонибудь достойное возлюбленного искусства”.

“Справжній китайський ясен”
Двадцять дев’ятого липня 1857 р. Шевченко записав, що йому приснилося, нібито на Сінній площі в Петербурзі розведено парк, дерева в якому ще молоді, але значних розмірів, особливо вразила його своєю величиною папороть: “Справжній китайський ясен”.
Вражає точне Шевченкове порівняння з папороттю та його знання про китайський ясень (айлант), батьківщиною якого є Китай. Ареал зростання — переважно Північна Америка, Азія, Кавказ. У Російську імперію завезли у середині XVIII століття. Розкішне дерево досягає висоти до 20—30 м, а пальмовидне листя виростає більш як на пів метра. Використовувалося зокрема як декоративне дерево. I зновутаки вражає, як це могло поетові наснитися.
Китайський ясень ріс і на півдні України, проте у своїй творчості поет оспівував український, рідний ясен:
Ой виростеш, сину,
За півчварта року,
Як княжа дитина,
Як ясен високий,
Гнучкий і дебелий…

“Я внесу до скарбниці мого серця”
Двадцять третього серпня 1857 р., уже на пароплаві “Князь Пожарський”, дорогою в Нижній Новгород Шевченко записав у Щоденнику, що в Астрахані з 15 до 22 серпня його земляки, “здебільшого кияни… позбавили мене свободи самому вести свій журнал і взяли цей обов’язок на себе”. Справді, в ці дні захоплені записи в Щоденнику зробили випускники Університету св. Володимира в Києві І. П. Клопотовський, С. А. Незабитовський, Ф. І. Чельцов… Скажімо, виходець із кріпосних селян, молодший лікар Астраханської стройової роти тридцятиоднорічний Ф. І. Чельцов записав:
“З душевним захопленням я зустрів і провів кілька годин із моїм милим батьком, старим козаком Тарасом Григоровичем Шевченком, за що дуже вдячний Богу, що Він привів мене бути разом із ним”.
Нагадаю, що в спогадах А. О. Козачковського є така розповідь:
“Не можу не згадати вечір 19 серпня 45 року. Товариство, переважно молодь, гамірно бенкетувало за столом, Шевченко був у справжньому натхненні; напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці пан поважного віку, походженням німець, віросповіданням протестант. “Оце — батько! Їйбогу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!” — високо підіймаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали його батьком”.
Очевидно, що тим німцем був повітовий лікар Мартін Штерн, який згодом став прототипом лікаря Карла Стерна в Шевченковій повісті “Капитанша” (“эскулап наш уездный”).
Відомо, що в 1846 р. студент Університету св. Володимира в Києві, кириломефодієвець Г. Л. Андрузький написав віршоване послання до Шевченка, яке починалося рядками:
Скажи мені, батьку,
Що діється з нами —
Як на тебе глянем,
Мов не тії станем…
Певно, що студент Університету св. Володимира Ф. І. Чельцов знав про це найменування Шевченка батьком, утім він міг так і сам щиро назвати “старого козака” Тараса Григоровича.
Втім, значно вагомішим і сильнішим був запис у Шевченків Щоденник, зроблений польською мовою 20 серпня 1857 р. випускником Університету св. Володимира, старшим лікарем 17го робочого екіпажу в Астрахані, тридцятишестирічним Т. Зброжеком. Читаємо в перекладі:
“Красномовство не багатьом випало на долю; мені ж, позбавленому цього божественного дару, лишається тільки мовчки дивуватися й благословляти творчу твою могутність, святий народний пророчемученику Малоросії. Теперішнє твоє перебування серед нас робить мене цілком щасливим, і хвилини спілкування ніколи не зітруться з моєї пам’яті” (виділено мною. — В. М.).
“Народний пророчемученику Малоросії” — знаменні слова! Вони не є для нас несподіваними й винятковими, проте й не оцінені досі належним чином. Адже Т. Зброжек чи не перший за життя Шевченка назвав його народним пророком, і зроблено це не для публікації, а від щирого серця в Щоденнику, безпосередньо для самого Тараса Григоровича.
Г. Ю. Грабович зауважив, що для українського суспільства в той час Шевченко є національним поетом і мучеником за справу; “батьком”, а затим і пророком: “Визнання це утверджується переважно в тестаментарному дискурсі, здебільша не втіленому ще у друці — це буде зараз після його смерти. Наразі воно відбувається в дещо інтимнішому плані: на прийняттях і бенкетах, у листуванні, в мемуарах. Украй важливим джерелом є “Щоденник”, що його Шевченко вів саме цей період…”
Це важливе й влучне спостереження, в науковому контексті воно точніше від твердження Є. О. Сверстюка про те, що “від самого початку в Шевченкові відчували пророка, який нагадує народові про його покликання перед Богом…” Хоча, звісно, зрозуміло, про що йдеться. В українських душах із того часу зародилося сакральне відчуття Шевченкового слова. Та всетаки варто зазначити, що загальноукраїнське осмислення й сприйняття Шевченка національним Пророком відбулося не “від самого початку” й навіть не відразу після його смерті, а з часом.
Скажімо, П. О. Куліш, згадуючи свою зустріч 1847 р. із Шевченком у Києві, зауважив: “Се вже був не кобзар, а національний пророк”. Але то було написано аж у 1882 р., тобто через чверть століття після згаданого випадку.
А Т. Зброжек зробив це ще за життя Шевченка!
Схвильований поет записав у Щоденнику:
“Ви подарували мені таку радість, таке повне щастя, яке ледве вміщаю я в моєму вдячному серці. І пам’ять про ці дуже щасливі дні… я внесу до скарбниці мого серця”.

“Із каютиажур зробити за допомогою кошом каютутемницю…”
Цей, здається, найхимерніший для коментування чи навіть для розшифровки запис у Щоденнику поет зробив 7 вересня 1857 р., коли плив на пароплаві з Астрахані в Нижній Новгород, а того дня значно похолоднішало, бо задув свіжий норд із дощем і снігом:
“Капітан наш, спасибі йому, здогадався сьогодні зі своєї каютиажур зробити за допомогою кошом каютутемницю й встановив у ній чавунну піч, і я тепер буквально перебуваю в теплих обіймах друга”.
Зрозуміло, що в результаті в каюті стало темно, зате тепло. Втім, неясно, що саме було зроблено власне з каютою? Можна припустити таке. Капітанську “каютуажур” продували протяги. У В. І. Даля: “Ажур — со сквозниною, сквозничный, прорезной, дырчатый”. Щоб закрити отвори, було використано “кош”. У В. І. Даля: “Кош (кошница) — род большой плетенки, кошель из ивового прутья, для ловли рыбы и раков”. Один раз В. І. Даль вживає слово “кош”, пояснюючи поняття “кибитка”: “Переносное жилье кочевников, из жердяного остова с покрышкою из войлоков (кошем)…”
Все це Шевченкові було відомо не з книг і словників, а з самого засланського життя. Скажімо, йому довелося мешкати в кибитці під час Каратауської експедиції (1851). Його близький друг Бр. Залеський згадував: “В однім наметі, т. є. в так званій киргизькій кибитці, пробули ми ціле літо. Шевченко рисував і чувся свобідним”. Отже, Тарас Григорович знав, що писав.

“Дачу знайшли, залишили завдаток…”
У Шевченковому Щоденнику є два записи, зроблені майже через місяць після повернення поета в Петербург, які не привертали увагу коментаторів, — 23 і 25 квітня 1858 р. У першому занотовано, що поет домовився зі своїм другом С. С. ГулакомАртемовським — оперним співаком, композитором і драматургом — “їхати подивитися дачі”. Втім, того дня пішов затяжний дощ, і їм довелося весь день просидіти вдома, повторюючи давню приказку: “Ось тобі, бабусю, і Юр’їв день”. Отже, виходить, що друзі намірилися винайняти на літо спільну дачу. Зауважу, що в Петербурзі будівництво дач в околицях міста велося й раніше, але значного розмаху набрало саме в середині XIX століття, про що, певно, й розповів поетові С. С. ГулакАртемовський. На той час дачі на літо були доступними не лише заможним, а й людям із середнім достатком. У щоденнику Шевченкового знайомого, петербурзького професора О. В. Нікітенка зустрів запис якраз стосовно тієї весни: “9 мая 1858 года… Мы переехали на дачу в Павловск. Пора!” Сім’я графа Ф. П. Толстого мала дачу у Виборзі. Як зауважував М. I. Костомаров, аж восени чимало петербуржців “у столицю поверталися з дач”. У когось були власні дачі, більшість винаймала їх на літо…
Очевидно, що Тарас Григорович, який жив тоді на квартирі у М. М. Лазаревського (приміщення в майстерні Академії мистецтв він отримав аж на початку червня) погодився на дачний варіант літнього проживання. Йшлося про Петербурзьку сторону, тобто найдавнішу частину міста, що розміщувалася на чотирьох островах: Заячому, Березовому, Аптекарському і Петровському. Оскільки міське будівництво велося переважно на Васильєвському острові, тут на той час була відносна тиша, що сприяла “дачній” славі району.
Шевченко знав про це ще в 1840х рр. У повісті “Художник” (1856) читаємо: “Пойду, бывало, на Петербургскую сторону, сверну в Петровский парк (в то время еще [только] и начинавшийся), выйду к дачам Соболевского…”.
Між іншим, у першому Шевченковому листі до М. С. Щепкіна після заслання від 12 листопада 1857 р. із Нижнього Новгорода поет запитував у друга, “чи не найдеться коло Москви якогонебудь села, дачі або хутора з добрим чоловіком?” Шевченко дуже хотів якнайшвидше зустрітися з артистом! Але, як відомо, М. С. Щепкін спочатку приїхав до нього в Нижній Новгород, а затим прийняв друга у своїй оселі в Москві.
Таким чином, окрім Щоденника, згадка про дачі зустрічається в російськомовній прозі Шевченка, один раз — у листі, в поезіях — ніколи.
Так от, 25 квітня 1858 р. Тарас Григорович записав у Щоденнику: “…Поїхали з Семеном (С. С. ГулакомАртемовським. — В. М.) на Петербурзьку сторону шукати дачу. Дачу знайшли, залишили завдаток…”. Доля цього завдатку невідома. Судячи з усього, затія друзів із дачею не здійснилася.
Вийшло, що не з Шевченковим щастям жити на дачі. Ще в березні 1858 р. у Москві С. Т. Аксаков запрошував поета влітку приїхати в підмосковну садибу Абрамцеве, і Шевченко 24 березня погодився в Щоденнику: “…Я, здається, не встою проти такої спокуси”.
Не вийшло. Ні в Москві, ні в Петербурзі.

“Полюбувалися… алеутськими болванчиками”
Тридцятого квітня 1858 р. Шевченко разом із С. С. ГулакомАртемовським вирушили в Літній сад, а перед входом до нього… “полюбувалися красунями, які швендяли, і алеутськими болванчиками”. З красунями ясно, втім, про які болванчики йдеться?
У примітках до видання “Дневника” в 1931 р. читаємо: “В современных газетах (“Северная пчела”, “Сын отечества”, “С.Петербургские ведомости”, “Русский инвалид”) нам не удалось найти сведения об “алеутских болванчиках”, — повидимому, какихто акробатах или фокусниках из разряда “заморских чудовищ”. Не дуже переконливо, проте принаймні видно, що коментатори намагалися розібратися в шевченківському терміні, віднайти його походження.
Наступну, зовсім іншу версію зустрічаємо в примітках до четвертого тому “Собрания сочинений Тараса Шевченко в четырех томах” (1977): “Полюбовались… алеутскими болванчиками — то есть резными из кости фигурками, появившимися в продаже”. Справді, болванчик — це найчастіше “фігурка божка в сидячому положенні” (дерев’яна, фарфорова, кістяна), скажімо, “китайський болванчик”. А С. А. Гальченко зазначає, що “йдеться про подібність із алеутамитубільцями півострова Аляска”.
Отже, алеутський — такий, що належить до алеутів — народності Алеутських островів (на півночі Тихого океану). Не виключено, що Шевченко мав на увазі, в переносному розумінні, й інші екзотичні місцевості чи країни. Нам невідомо, які Шевченкові асоціації поєднали саме ці два поняття, слова — “алеутський болванчик”.

“Зайшли в Пасаж…”
Того дня — 30 квітня 1858 р. Шевченко мимохідь занотував, як вони з С. С. ГулакомАртемовським “зайшли в Пасаж”, а мені відразу згадалося, що в театральному залі цього великого торговельного підприємства, збудованого в 1846—1848 рр. на Невському проспекті, відбувалися літературні та музичні вечори. Шевченко виступав тут у листопаді 1860 р. на літературних читаннях. Російський публіцист і громадський діяч, член Петербурзького комітету революційної організації “Земля і воля” (пізніше засуджений до 6річної каторги за підтримку польського повстання 1863—1864 рр.) Л. Ф. Пантелеєв згадував: “…Шевченка зустріли так щиросердно, що, зворушений до глибини душі й відчуваючи, як зраджують його сили, він пішов з естради; і тільки коли трохи заспокоївся, повернувся і почав читати… Прочитав він, наскільки пригадую, з “Гайдамаків” і “Думи мої, думи мої”.
У Ліни Костенко є вірш “Повернення Шевченка”:
Вернувся в Петербург, і ось
у Петербурзі —
після таких років такої самоти! —
овацію таку йому зробили друзі! —
коли він увійшов.
І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте… із каторги в салони…
не зразу усміхнеться чоловік…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment