Раїса Руденко: Я вибрала тюрму, а не ганьбу

Ексклюзивна ювілейна розмова на актуальну тему

На недавньому вечорі, присвяченому пам’яті Івана Світличного, пролунав, вважаю, справедливий, докір украї­нським дослідникам, що поза їхньою увагою залишається такий пласт української історії, як дружини українських політв’язнів радянської доби. Читачі “Слова Просвіти” мають нині нагоду зустрітися з унікальною особистістю — дружиною провідного українського диси­дента й політв’язня радянської доби, великого українського мислителя, письменника і науковця Миколи Руденка — Раїсою Руденко. Вона не лише дружина політв’язня, а й сама була політв’язнем. Тому має не лише моральне право, а й громадянський обов’язок судити наше колоніальне минуле та оцінювати нинішній моральний і політичний стан України.

— Шановна Раїсо Опанасівно, на моє переконання, історія дружин українських політв’язнів — це не лише частка політичної історії України, а й своєрідний показник морального здоров’я нації. Чи погоджуєтеся з таким трактуванням?
— Так. З одного боку — нація, у якій немає людей, здатних до самопожертви в ім’я правди та національних прав, не може вважатися здоровою. А з іншого, мусимо розуміти й з тим погодитися, що ніколи такого не буває, що весь народ отак в один момент стає мужнім і піднімається на боротьбу за правду і свої права. Завжди і всюди є дуже малий відсоток тих людей, котрі починають розуміти, що не так щось відбувається у державі і чому так робиться. Вони не можуть миритися з неправдою. І вони здатні підняти й повести за собою маси.
— Також і наш досвід останнього року показує, що суспільний загал можна вести і до космополітизму та залежності. Тож куди нас ведуть?
— Я під час президентських виборів 2019 року усіх, кого могла, переконувала, що немає альтернативи Петрові Порошенку і, звичайно, за нього голосувала. Але більшість вирішила, що є альтернатива. Раз так сталося, то я уважно стежила за всіма заявами Зеленського і його команди. Дивлячись на них крізь призму Руденкової “Енергії прогресу”, вони мене дуже обнадіювали. Жила я цією надією, поки не заглянула у їхній проєкт закону про землю (на час друку цього інтерв’ю вже проголосований у першому читанні. — Ред.). А там діаметральна протилежність до того, що вони говорять з екранів телебачення. Запропонованим законом вони узаконюють латифундії. А ментальність латифундистів така ж, як і всіх шахраїв, які збагатилися за рахунок пограбування.
Окрім цього, пропонується узаконення продажу землі іноземцям та ще й тисячами гектарів! За часів Януковича—Азарова віддали китайцям на 50 років в оренду десь під 800 тисяч гектарів української землі. А якщо їм дозволити це купити, то що ж ми будемо мати? Велику кількість китайських та інших мініреспублік на території України. При такій політиці Україна як національна держава перестане існувати. Українці стануть наймитами у чужих латифундистів. А ті з часом будуть завозити чужу робочу силу. Зросійщення колись квітучого українського Донбасу повинно стати усім нам великою пересторогою. Спочатку (кінець XIX ст.) прийшов закордонний інвестор відкривати в тому українському краї шахти та металургійні заводи. Думаючи про максимальний прибуток, він шукав максимально дешевої робочої сили. Нею виявилася безземельна голота з російських губерній. Її стали масово завозити в український Донбас. І таке може трапитися з українським селом, якщо буде дозволено продаж землі за нинішнім проєктом закону.
— Я вірю, що Господь до цього не допустить…
— Цього має не допустити народ. За всіма прикметами, нас чекає третій Майдан.
— У передмові до упорядкованої Вами “Енергії прогресу” 2015 року видання сказано, що Микола Данилович обґрунтував неминучість розпаду Росії. Я теж так вважаю. Нині іде депопуляція, зокрема й за рахунок втрат від алкоголізму, населення РФ при різкому прирості там частки мусульманського населення. Чи візія Миколи Руденка про неминучість розпаду Росії базується на тому, як сказано в останньому абзаці “Формули сонця”, що ірраціональне господарювання веде до руїни, чи мав пан Микола ще й інші аргументи для твердження про неминучість повного розпаду імперії, кінцевим актом якого буде розпад РФ?
— Микола Руденко непохитно дотримувався думки, що жодна імперія не може існувати вічно, що багатство може народжуватися лише в умовах свободи. У квітні 2001 року в газеті “Дзеркало тижня” було його інтерв’ю. “Багатство народжується зі свободи”. Це дуже стислий виклад теорії в праці “Енергія прогресу”. Там на конкретних прикладах показано, як праця, спрямована на виснаження хліборобів, на виснаження землі, себто російське прагнення підкорити природу, веде до руйнування цієї природи. Яскравий приклад цього — висихання Аральського моря і перетворення навколишніх земель у соляні пустелі.
З історії добре знаємо, що Росія і свобода — несумісні речі. Якщо немає свободи, то про яке багатство можемо говорити? Правда, деякий час можна продавати літаки, ракети тощо. Але прийде час, коли народ скаже: “Хочемо їсти”. А ракетами його не нагодуєш. Прийде час, коли порожній холодильник буде визначати поведінку мас, а не міфи про особливу місію росіян у світі. Нині багато хто до цього ставиться скептично. Але і в 1980-х рр. ставилися скептично, коли Руденко прямо у вічі говорив каґебістам, що прийде час і все кардинально зміниться. Микола Руденко і на основі життєвих спостережень, і на основі філософських переосмислень був впевнений, що в Росії ніколи не буде добра, і Російська Федерація рано чи пізно розпадеться.
Держава може бути сильною лише тоді, коли вільний хлібороб вільно розпоряджатиметься продуктами своєї праці. Звичайно, в державі потрібні закони, які регулюють різні суспільні відносини, проте держава не може втручатися у працю селянина, казати, що, коли і як йому робити. Коли б цю концепцію було покладено в основу економічної політики України після відновлення нею незалежності, то давно ми забули б про всі економічні кризи. Але, як бачите, віз і нині там.
— Отже, немає глобального мислення. Чому, на Вашу думку, цю систему цінностей, яку будував, за яку страждав пан Микола Руденко та його покоління, так нахабно нині відкидає більшість суспільства?
— Тут є один дуже великий парадокс. У нас нарешті відкрилися кордони. Люди можуть вільно їздити по світу, бачать, як живуть в інших державах. І вони справедливо хочуть, щоб і у нас люди також так жили. Але одна справа бажання, а інша — реальність. Наше населення, зокрема, й молода його частина — політично неграмотне. Ще з радянських часів людий виховували в такому дусі, що громадянин ні про що не мусить думати, за нього думає компартія і держава. Вона й забезпечує свого громадянина (а по суті глибоко залежну особу) всім необхідним. Це мислення перейшло у наш час. Старше покоління далі мислить категоріями “держава повинна нас усім забезпечити, повинна дати нам пільги, дешеві комунальні послуги”. Людям важко зрозуміти, що всі послуги мають коштувати по собівартості, важко зрозуміти, що передусім треба розвивати господарку, щоб росли пенсії та зар­плати. Вони залежать від того, чи правильно робитимуть реформи. Особливо в сільському господарстві, яке держава мусить захищати від нападів рейдерів. Якщо ми на виборах голосуємо за людей, які нам щедро обіцяють низькі тарифи та високі пільги, то ми, перш ніж віддати свій голос, мали б задуматися, що це політичні шахраї, від яких важко очікувати реальних реформ.
Молодше покоління, яке хизувалося своєю аполітичністю, живе чужим штампом, що “всі навколо злодії”. Бо чим ще можна, за його логікою, пояснити таку різницю між рівнем життям у нас і, скажімо, у США чи в Німеччині? Але ж відповідальна та політично грамотна людина мала б знати, що помахом “палички чарівника” не можна перестрибнути на той рівень, якого США важкою працею досягали 200 років.
— Причиною нинішнього непростого політико-ментального стану більшої частини суспільства є довготривалий вплив на українські душі російського інформаційного зомбування (зокрема й по церковній лінії). Як нинішню ситуацію оцінив би Микола Руденко? Чи ми, на Вашу думку, ще здатні безболісно повернутися до європейської нормальності?
— Я переконана, що він був би оптимістично налаштований. По-перше, люди повертаються до Бога. Це добрий знак. Хоч, дивлячись з другого боку, більшість населення, під впливом путінської дезінформації, дуже зневірена. У пориві спровокованої зневіри вони сподівалися на Зеленського, вважаючи його людиною з-поза політики. Тепер вони вже розчарувалися у ньому. Дедалі частіше почуєте скигління: “Та нічого у нас не вийде, та ми приречені”. Це голос слабкої духом частини суспільства. Проте як багато разів засвідчила історія — не вона визначає хід подій, а сильна духом пасіонарна меншість.
Національно свідомі люди розуміють, що попри все відбуваються позитивні зміни. Я вірю, що у нас усе буде добре. Микола Руденко, розуміючи, якими складними можуть бути виклики на шляху становлення України, глибоко вірив, що вона підніметься на високі орбіти духовного та економічно-технічного розвитку.
Загал суспільства прагне, щоб це сталося вже завтра. А в природі, як знаєте, нічого швидко не робиться. Є закони природи, яких не маємо права порушувати. Їх порушення приводить до наслідків, протилежних очікуваним! У нас досі неправильно ведеться господарка. Тому й не збуваються наші очікування. Однак результати президентських виборів—2019 — свідчення, що молода частина суспільства категорично налаштована на усунення олігархів.
— Хотіли усунути, а в результаті отримали не менш страшних олігархів. З одного боку Коломойський, а з іншого — Медведчук…
— Впевнена, що це один з тих випадків, про які з часом писатимуть наукові дисертації. З одного боку — це прояв політичної неграмотності, помноженої на інформаційну маніпуляцію. З іншого — прояв генетичного несприйняття олігархії як форми наруги над волелюбним індивідуумом. І хоч суспільство розуміло, що Зеленський не політик, але для них значно важливішою від політичного досвіду і ерудиції політичного лідера була зміна поколінь. На те, що молодому поколінню виборців йшлося не про персону, а про зміну поколінь, вказує програш і Юлії Тимошенко, і Анатолія Гриценка.
Не сумніваюся, що в команді нового покоління є толкові люди, котрі робитимуть щось хороше для України. Є там такі, котрі не спроможні нічого робити. А є й такі, що прийшли для наживи. Можливо, йдучи до влади під широко використовуваним і у сталінські, і в брежнєвські часи слоганом “слуга народу”, у них і були гарні наміри, але, як нині бачимо, вони не вистояли перед спокусами влади.
Нинішній розвиток подій вказує, що вони рано чи пізно розколються між собою. Вони не будуть такими однодумцями, як про себе говорили, йдучи на вибори. З кожними новими виборами приходитимуть дедалі якісніші, дедалі принциповіші представники молодого покоління, які усунуть з українського життя народжену на хвилі хаосу 1990-х рр. олігархію. Вони ухвалять справедливі закони. Я в це щиро вірю і з оптимізмом дивлюся в українське майбутнє.
— Повернімося до історії. Коли і за яких обставин Ви познайомилося з Миколою Руденком? Як сталося, що Ви не побоялися брати до друку рукописи “божевільної” особи, коли і дружина Євгенія, і такий метр літератури, як Бажан, повірили в офіційний “діагноз”, встановлений одіозним Кондуфором з ЦК КПУ?
— Наше знайомство почалося з ділової зустрічі. Микола Руденко тоді мешкав на письменницькій дачі в Кончі Озерній. Аби знайти друкарку, яка передрукувала б нову порцію його рукописів, йому треба було їхати в Київ. Хтось з його приятелів йому сказав, що в санаторії “Конча-Заспа” є друкарка: “Зверніться до неї, вона напевно вам передрукує”. Тоді я працювала у тому санаторії секретарем-друкаркою. Одного разу (було це влітку 1969 р.) завітав до мене на роботу пристойний чоловік з запитанням: “Ви могли б мені передрукували розділ моєї праці?” І вручив мені досить грубий рукопис. Я погодилася.
Ви запитуєте, чи я не побоялася прийняти замовлення у людини, якій шиють “божевілля”? Я не боялася, тому що не мала поняття, що це за людина. Ім’я Миколи Руденка було мені відоме лише з літератури. Я читала його романи “Вітер в обличчя” й “Остання шабля”. А про його проблеми, про гоніння проти нього я у той момент не мала найменшого уявлення.
Я з першої сторінки зрозуміла, що рукопис, який мені принесли, — економічна праця. Вразила доступність викладу. Написане там мені було абсолютно ясним. Навіть трошки здивувалася, навіщо треба науково обґрунтовувати зрозумілі кожній думаючій людині природні явища. Але раз людина пише, дає передруковувати, значить, так треба. Не моя це справа.
У домовлений час Микола Руденко прийшов за передруком. Перерахував сторінки, заплатив. Виходячи з кабінету, зупинився перед дверима, обернувся і питає мене: “А Ви зрозуміли, про що тут ідеться?”. “Як не зрозуміла? Очевидно, що зрозуміла”, — відповіла йому. “А що Ви зрозуміли?” — запитує далі Микола.
Я йому сказала, що і як зрозуміла і висловила здивування, що про такі очевидні процеси треба писати наукову працю. Ясно, якщо людина чи інша жива істота не поїсть, то не буде працювати. Мені, народженій у селі людині, було абсолютно ясно, що голодна людина не думатиме про працю на заводі, а шукатиме засобів, як прогодувати сім’ю. Без вирощених у селі харчів не працюватиме робітник у місті, а відтак не зможе працювати і розвиватися промисловість.
“На жаль, не всім це ясно, — сказав із сумом Руденко. — У нас вимагають, аби люди жили за теоріями Маркса, а там всі ці питання зовсім по-іншому висвітлюються”. А хіба я коли-небудь учила той його “Капітал”… Мені байдуже, що там написано. Я сприймаю те, що бачу, що відчуваю, а не те, що написали не зовсім зрозумілою мовою. Так я відповіла Руденкові. Мені було дивно, що людство говорить про розвиток і водночас відкидає його елементарні закони.
Микола Руденко дуже зрадів, що зустрів людину, яка не лише розуміє, а й поділяє те, що він пише. Він ще приносив для друку частини своєї праці. Якось запитав, коли я закінчую роботу. Відповіла, що о 18-й, але мушу ще бігти забирати дітей з дитячого садочка. Щоб продовжити розмову, він запитав, а чому ж то чоловік не допомагає забирати дітей…

Далі буде.

Розмову вів Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment