Цінуймо державу, яку здобули

Юрій КИСЕЛЬОВ,
просвітянин, Луганськ—Умань
Нещодавно українське суспільство відзначило двадцять восьму річницю вікопомного всеукраїнського референдуму, на якому понад 90% громадян підтвердили проголошення (а точніше — відновлення) незалежності України. Що ця дата означає для нас сьогодні?

Ще в 90-х часто, особливо у зросійщених регіонах, можна бути чути від обивателя: “Що нам дала незалежність?” Годі й говорити, якою безцінною для нації, що має тисячі років історії та високорозвинену культуру, є власна держава. Велика держава, яку мали українці в далекому минулому — і втратили в ХІІІ—ХІV сторіччях. Вони намагалися відновити її в численних кривавих битвах і за Хмельницького, і за Мазепи, і за доби УНР та Гетьманської держави, і в часи боротьби ОУН і УПА. Нарешті сталося. 1991 року гігант на глиняних ногах, що займав шосту частину суходолу, виявився нежиттєздатним.
Україна здобула незалежність. Це було закономірно, тому що за її волю боролося багато поколінь співвітчизників. І водночас — раптово, бо в тодішній Верховній Раді заправляла комуністична “група 239”. Після провалу московського путчу ці комуністи були дезорієнтовані й перелякані, тому майже одностайно підтримали історичний Акт проголошення незалежності України, складений легендарним борцем за волю нації, багаторічним політв’язнем Левком Лук’яненком. Але комуністи, хай і перефарбовані, зберегли ініціативу у своїх руках. Народні маси на сході та півдні сприймали незалежність винятково прагматично. Тому природно, що першим президентом нашої держави обрали учорашнього головного ідеолога КПУ Леоніда Кравчука.
Ейфорія, викликана незалежністю, швидко згасла, настали скрутні часи виживання, і те населення Донбасу, яке ще вчора голосувало на референдумі “за”, стало в усіх бідах звинувачувати саму незалежність. Значною мірою в цьому була винна влада, спочатку комуністично-номенклатурна, а згодом — кримінально-олігархічна. Тому що владоможці не були зацікавлені у зміцненні держави, часто маючи особистий інтерес у збереженні й навіть зміцненні різноманітних зв’язків із Росією.
Попри це, поступ України було не зупинити: її визнали практично всі держави світу, 1996 року прийнято одну з найдемократичніших у світі Конституцію. Рух України вперед тривав би й далі, якби не інтриги одвічного нашого ворога, який після 2000 року став стрімко відновлювати потужність. Як результат, замість очікуваних змін на краще Україна отримала відверто промосковський уряд на чолі з безграмотним кримінальним злочинцем. Готуючи його на президента, Путін прорахувався в одному: український народ не є суцільною сірою масою, готовою віддати свободу в обмін на ковбасу. Українці не змирилися з безпрецедентними фальсифікаціями під час президентських виборів 2004 року. Розпочалася Помаранчева революція, яка змусила Москву та її агентів в Україні тимчасово відступити.
Але “регіонали”, що успадкували в комуністів важелі антиукраїнської політики, змогли зберегти значний вплив у державі, зокрема в економічній сфері. Тому Вікторові Ющенку не вдалося провести необхідні реформи й закріпити національний зміст Української держави. Через брак єдності у владі, постійні сварки між президентом і урядом, до керма 2010-го прийшов Янукович, який послідовно й цинічно здавав Україну в руки Москви. Його відмова підписати угоду про асоціацію з ЄС стала поштовхом до нового Майдану, значно потужнішого за Помаранчевий. Агенти Кремля, що засіли на Банковій, не зупинялися перед жодними засобами, щоб придушити рух національного спротиву. Але майданівці були незламні, їх не зупинила навіть загибель побратимів, що склали Небесну сотню, розпочавши мартиролог новітньої російсько-української війни. Врешті Янукович змушений був утекти.
З’явилася нова надія на те, що держава стане українською за формою й за змістом. Але Путін пішов ва-банк: втрачаючи всю Україну, він вирішив залишити в полі свого впливу хоча б кілька переважно російськомовних регіонів — так виник проєкт “Новоросія”. Спочатку, використовуючи фактичний розвал українських Збройних сил, Росія окупувала Крим, а відтак вторглася на Донбас. Кращі сини й доньки українського народу в цій війні виявили чудеса хоробрості й незламності. Нова влада на чолі з президентом Петром Порошенком, яка після складного початкового етапу становлення набувала дедалі виразніших патріотичних рис, багато зробила для зміцнення армії, утвердження національних пріоритетів у житті держави, провела декомунізацію. Великою перемогою стало надання Вселенським Патріархатом Томосу про автокефалію Православній Церкві України.
Але в глибокому тилу… “втомилися від війни”. Зневаживши незворотні втрати нації на фронті, проголосували за актора, який у кіно мовою агресора виконував роль президента України. Тепер маємо блазнів у владі, так зване “розведення”, загрозу втрати нових територій, а відтак — і самої державності.
Тому цінуймо Українську державу, поки її маємо, аби не сумувати за нею, коли вчергове втратимо. Ще Наполеон сказав про те, що народ, який не хоче годувати свою армію, змушений буде годувати чужу. Війна триває. Триватиме в явній чи прихованій формі доти, доки існуватиме московська імперія. І Україна — рано чи пізно — повинна перемогти. Так нам призначено історією.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment