Українська мова IV—VI століть

Вадим ПЕПА

Свідомість в Україні настільки пригноблена, що занадто тонкий, зі слів видатної поетеси Ліни Костенко, прошарок національної еліти досі не спромігся дати вичерпну відповідь на поставлене Т. Шевченком у грудні 1845 р. питання: “Що ми? Чиї сини? Яких батьків?” За лічені місяці до останнього подиху Пророк заповів наступним поколінням осмислене протягом відведених йому нелегких літ життя. Ясно й неоднозначно вказав, що українські предки сущі на білому світі з такого ж давнього давня, як і люд “В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом…”
Звертаюся до української народнопоетичної творчості. У ній події ІVVІ ст. н. е. висвітлено так промовисто, як, мабуть, ніде більше. 550 року історик Йордан завершив працю свого життя “Про походи і діяння готів”. У ній кілька скупих рядків обпікають серця синів українського роду: король остготів Вінітар “послав військо в межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі діяв рішучіше й розіп’яв короля їхнього Божа із синами його і сімдесятьма старійшинами для залякування”.
Римські й візантійські вчені здавна подавали свідчення про потужні племена українських предків — венедівантівскавинів. На відміну від чужоземних авторів, М. Грушевський, мабуть, поспішно спростовує написане Йорданом про “короля їхнього Божа”. Який там король? Це в інших — царі, королі, імператори… А в меншовартісних українських предків — глава “великого антського племені чи, швидше, — кількох племен, а поряд із ним виступає велика кількість старійшин, вірогідно, начальників”.
Споконвіків українська історія обезголовлена, без власних царських, королівських чи ще яких там династій. Гітлер узагалі вважав, що слов’яни не здатні на самоуправління. І в ХХІ ст. н. е. кремлівський правитель запевняє, що українська держава не життєздатна. Їй місце в колисці зі “старшою сестрою”, яка — Росія, та ще з однією такою ж близнючкою — Білоруссю. А всі довколишні тільки й чекають, який зиск мати їм з того, що “братні” чубляться, особливо ж коли не на життя, а на смерть. Чужоземним аби більше урвати. Іншої “стратегії” в жорстокій юдолі земній ніколи не було, нема та не відомо, коли й не буде. Знати б, чи станеться в бознаякому майбутньому кардинальна переміна в міжнаціональних відносинах? Тільки кому ж дано те знати?
Не менше байдужості від вчених та друкованих і до народної поезії з ІV ст., коли готи стратили “антського короля” Божа. А те п’яте століття, як мало яке інше, на виду в українській народній творчості. Воно оспіване з такою деталізацією, що промовляє само за себе правдивіше і яскравіше, ніж можуть показати будьякі знахідки археологів.
Візьму на себе сміливість відновити народним словом якомога повніше реалії того періоду, буремного й жорстокого, як усе в минулому українського роду.
Отже, почнімо відтворювати дійсність вікопомних ІV—VІ століть. Летімо на крилах народної поезії до не такого вже й далекого або й зовсім близького у порівнянні з вічністю. Мово рідна, поетичне слово рідне! Відкривайте очі численним із тих, на кого правда своїм пальцем указує, що він — Хома невіруючий.
Й а в полі та на суходолі,
Там ходило стадо коників.
Поміж ними сиві, булані.
Ніхто того коня не уловить.
Молодець Йванко коня уловив,
Уловив коня та за гривочку,
Закинув ножечку та за спиночку.
Поїхав він в нові городи.
Зустрічає він панів трьох городів.
Один пан каже: — Місяць сяє.
Другий пан каже: — Сокіл літає.
Третій пан каже: — Мій син гуляє.
Коли ж рідна ненька підоспіє, то як же їй не порадіти, що син пишний та який же славний:
А мати каже: — Стійте, добрі люде!
Стійте, добрі люде, та не вгадуйте,
Я свого сина сама вгадаю
По стрілці, пірці, по красній дівці.
А він же з потомствених рільників, хліборобів. Тож погляньмо, яким чином народна поезія саме про це нагадує:
Й а в чистім полі на оболонці
Приспів:
Грай, грай, море, радуйся, земле!

Військо стояло, ладу не знало.
Богданко прийшов, лад війську знайшов.
Загадав Іванко плужком орати,
Плужком орати, жито сіяти.
Уродило жито буйне, високе…
Ох і жнуть же вони снопи густенькі
Та ставлять же вони копи частенькі.
Їздить Богданко поміж копами,
Як ясен місяць поміж зорями,
На воронім коні, на золотім сідлі,
На золотім сідлі, в голубому жупані.
Золоте і голубе. Жовтоблакитне. Як і на прапорі Української Держави. Зовсім недавно за поєднання цих двох кольорів у творах письменників чи на картинах художників необачні могли загриміти як не на Колиму, то в Мордовію. Митцям старших поколінь у печінки в’їлося, що можна, а що не можна. Не приведи Господи знову втрапити в щось подібне. Нехай би вже було так, як у ІV—VІ століттях. Тоді хоча б з кольорами була вольному воля. В давній народній поезії барви поєднуються так, як підказує природа. А їй плювати на політику, зокрема й на будьяку імперську.
Художні образи народної поезії воістину незвичайні, вигадливі, дивовижні. І це — за буденності життя, часто такого трудного, що аж піт очі заливає. Виплекане народною уявою — як розсипи золота із земних надр.
Гордий та пишний пане Іване,
Що ж ти ой собі згорда зчинаєш,
Згорда зчинаєш, коником граєш,
Попід Хотинці коником граєш.
Слуги ба й кажуть: — Це наш пан їде!
Матінка каже: — Це мій син їде!
— По чім ти його ба й розпізнала?
— Розпізналам го гей по сорочечці.
На нім сорочка, як день, біленька,
Де ж вна ой шита? — В сонці, в віконці.
Де ж вна золена? — В злоті зільниці.
Де ж вна ба й прана? — Края Дуная.
Де ж вона кручена? — В коня стремені.
Де ж вна сушена? — В тура на розі.
Де ж вна тачана? — На кленовім столі.
Де ж вна вбирана? — В царськім обозі.
Зізнаюся, може, й здалеку підводжу народну поезію до п’ятого століття. Та підійшовши впритул, сподіваюся не схибити. Якраз тут “царське” послужить як дороговказ.
Ой рано, рано всім загадано
Приспів:
Святий вечор!

В кого сини є, нехай в військо шле.
В пана Оксентія й один синок є,
Й один синок є, того в військо шле.
Його матюнка журлива була.
Вона молоденька всю ніч не спала,
Всю ніч не спала, сина научала:
— Ой мій синочку, мій єдинчику!
Ой як пійдеш ти царю служити,
То не їдь, синку, поперед війська
І не зоставайся позаду війська,
А їдь, синочку, посеред війська.
І не становись під ялиною,
Бо ялина — дерево незродливеє,
Незродливеє, нещасливеє.
Становись, синку, під калиною:
Калина — дерево і зродливеє,
І зродливеє, і щасливеє.
І врадить тебе, молоденького.
А він матюнки ніт, не послухав —
Поперед війська конем грає,
А ясна шабелька при боці сяє.
Цар його не знав та в війська питав:
— Коли б же я знав, чий син конем грав,
То я б за його дочку свою оддав.
Дав би я йому половину царства,
Половину царства ще й государства.
У тих і тих пісенних варіантах син таки ж матюнки українського роду гречно одказує:
— Спасибі, царю, за такую дару.
А трапляється, що й заявляє з погордою:
— Гой твоя дочка не мені рівня!
Як за моїм відчуттям, насамперед героїчне передавалося знов і знов наступним поколінням. Люди співали, як і дотепер, хоч і не так масово, як у ІV—VІ століттях співали при відправах Різдва, Великодня, Зеленої неділі, Купала, як і при освяченнях криниць, зажинках, обжинках та інших дійствах, не відаючи, звідки воно й про що саме. Засвоювалося все новими нащадками через те, що надзвичайно образне, натхненне, зворушливе, цікаве або й чарівливе. Картини ж з реальності, з пережитого предками.
Ой під вербою, під зеленою
Приспів:
Добрий вечір!

Стояла рада, хлопців громада,
Радили ж вони добрую раду —
Не однакую, а троякую:
— Ой ходімо ж ми до ковальчика,
До ковальчика, до золотника.
Покуймо ж собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла.
Ой пустимося на тихий Дунай,
Краєм Дунаєм під Царгород.
Ой чуємо там доброго пана,
Що платить добре та за служеньку.
Ой дає на рік по сто червоних,
По коникові та й по шабельці,
Та й по шабельці, по парі суконь,
По парі суконь та й по щапочці,
Та й по шапочці, та й по панночці.
Якщо й дивуватися, то чи ж не з того, що до сучасності донесено стільки прикмет, деталей із дійсності. Й таких виразних, достовірних, які дають можливість не лише відчути, а мовби й побачити пережите предками. Коли ж ідеться про “золотії весла”, то виходьмо з того, що в народній поезії дивовижно щедрі розсипи золота, зокрема “й кози в золоті”. А щодо “мідяних човнів”, то це суща правда. Було, що днища або, понародному, підошви човнів, обшивалися листовою міддю. Про те доказово мовиться в моєму виданні “Вічнавіч з вічністю” (2019 р.).
Втім, це супровідне. Головне ж настільки виразне, що як же на нього не звертати уваги. Як же заплющувати очі й не пояснювати неосвіченим, що ж означають хоча б і ось ці рядки?
Най нам покують мідяні човни,
Мідяні човни, золотії весла.
Та ми ся пустим на Чорне море,
На Чорне море, під Царівгород.
Куди ж ясніше? Добре ж відомо, що то за “Царівгород”. Царгород. Константинополь. У моїх чотирьох книгах, виданих протягом 2015—2019 років, на основі давніх писемних свідчень відстежується, як вояки українського роду відзначалися доблестю й хоробрістю під час бойових походів візантійського війська, непереможного за тих століть, що були визначені йому провидінням.
Вічність абсолютно все прирікає на початок і кінець. У 1453 р. золотосяйний і перед тим неприступний Царівгород турки стерли з лиця землі важкими кам’яними ядрами з надпотужних гармат. Вдерлися. Залили кров’ю. Сплюндрували. І перейменували захоплене на Істанбул — Istanbull.
А по всьому: хто ж із професійних істориків залучає народну поезію до своїх ґрунтовних досліджень тих і тих періодів, а конкретно — подій, звершень українських предків у не такому ж і далекому минулому? Кому спадає на думку, що одвічна поетична творчість є святим письмом українського народу?
Як запевняв Микола Гоголь, саме народні пісні дають можливість відчути дух епохи, здогадуватися про приховані мотиви поведінки визначних героїв, причетних до визначальних подій. За будьяких обставин людина, особливо молода, пишається собою і своїми небуденними діяннями, на які іншим бракує і сили, й відваги.
Та пустимся ми краєм Дунаєм,
Краєм Дунаєм а в чужую землю.
Чуємо ми там доброго пана,
Дарує дари та й по коникові,
Да й по коникові, да й по вороному,
По угорській стрілці, по хорошій дівці.
Звідки вона — “угорська стрілка”? Відомий польський вчений, просвітитель Мацей Стрийковський, щоправда, не по свіжих слідах, а в ХVІ ст. спромігся на фундаментальну працю, доніс до відома не лише співвітчизників, а й наступних освічених поколінь у багатьох краях і майбутніх державах:
“Року Божого 401 повстав Аттіла, званий Бичем Божим… У той час везли з Британії королівну на ім’я Орсула віддати заміж за сина англійського короля. При цій королівні було 11 тисяч дівчат. Аттіла вбив королівну і всіх тих 11 тисяч дівчат при ній… (Очевидно, то було найчисленніше в історії людства зґвалтування невинних жертв. — В. П.). Потім обійшов Французький та Італійський краї і пішов морем до Хорватського краю. Там він вийшов з моря і силою взяв Хорватський край… збудував замок Будзин і назвався угорським королем… А коли будував Будзин та обводив мур навколо міста, вбив свого третього брата Бледу, а сам королював у всьому Угорському краю та підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більшим переслідувачем християн…” (Мацей Стрийковський. Літопис Польський, Литовський, Жмудський і всієї Руси. — Львів, 2011. — С. 116—117).

Закінчення на стор. 8
Видана накладом у двісті примірників, фундаментальна праця видатного поляка мені не те що доступна, а близька. Переклав з неабиякими зусиллями із старопольської українською поетичні розділи визначної “Хроніки”, як указано в оригіналі автором.
Загарбницька вдача кочового породження досі дається взнаки. Певно, М. Стрийковський розумів: необхідно пояснити, що ж вони за одні — ті пришельці:
“…Угри названі так від ріки Угри, або Югри, що є в Московській державі. І переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів… Потім… прибули до Панонії (римської провінції. — В. П.)… і вдруге вигнавши готів з Панонії та кілька разів розгромивши дощенту римські й німецькі війська… силою захопили і заселили всю Панонію, яку від своєї батьківщини Югарії, з якої вийшли, або ріки Угри й від свого імени назвали Югарійським й Угорським краєм. І сьогодні Москва і русичі звуть їх уграми, поляки — венграми, латиняни — гунгарами, а турки ж іменують їх мадзерами і т. д.” (Там само. — С. 73).
За дослідженнями сучасних істориків, чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ—ІV ст. н. е в Приураллі з тюркомовних хунну й тамтешніх угрів і сарматів. Масовий рух того збору із 70х років ІV ст. на кращу пашу чимдалі на захід спричинив так зване Велике переселення народів. А по суті — Велике винищення народів. Так розпоряджався Творець чи то вищі космічні сили. З того чорторию подають голос — не сумніваймося — і українські предки:
Михайло коника сідлає,
Його батенько хороше питає.
— Синочку! Нащо коня сідлаєш?
Куди з двору з’їжджаєш, синочку?
— Таточку! Осідлаю я коня,
Сам поїду до царя
Добувати царства,
Я хоч царства не доб’юсь,
Так хоч ума наберусь, таточку!
Михайло коника сідлає,
Його матінка хороше питає:
— Синочку, нащо коня сідлаєш,
Куди ж з двору з’їжджаєш, синочку?
— Мамочко! Осідлаю я коня,
Сам поїду до царя
Добувати царства.
Я хоч царства не доб’юсь,
Так хоч ума наберусь, мамочко!
З ким поведешся, від того й наберешся. У безупинному вирі воєн усіх супроти всіх українські предки мусили давати здачу на всі сторони, око за око і зуб за зуб. Від неправедного й несправедливого народній поезії нікуди було подітися. Хіба що зуміла пом’якшувати кривдне. Подає його, як неминуче й звичайне при безугавних війнах:
З Литвоньки йде, коника веде,
З України йде, зброївку несе,
З Волощини йде, волики жене.
Ой кониками — в війську служити,
А ясним мечом — врага рубати,
А воликами — на хліб робити.
Нехай не викликає недовіру “З України йде”. Знаємо, що назва Україна постала у VІІІ ст. н. е. Але ж рядки, які перед очима, добулися до сучасності крізь не одне століття. На тому трудному шляху первинне зазнавало втручань, оновлень. Це як джерельна вода пробивається з незвіданої глибини та збагачується чим ближче до витоку мікроелементами. І хіба ж не можна сказати з певністю, що основне таки збереглося. А воно ж — з реальності!
Народнопоетичне відобразило жорстоку юдоль земну десь так або близько до того, якою вона показана в Біблії. Надлюдська відвага славою впивається. Вона й нагороджує певними здобутками винятково мужніх і хоробрих:
Ой по городу все маки цвітуть,
Приспів:
Святий вечір!

А по долинах все вода біжить.
Ой був у батька їден синочок,
Ой його батько в військо виряджає,
В військо виряджає ще й научає:
— Ой їдь, синочку, на ту війночку,
Поперед війська не поспішайся,
А ззаду війська не зоставайся,
Їдь посередині при всій старшині.
Син батька не слухав, вперед поїхав.
А вдарив мечем перед паничем,
А виграв конем перед королем.
Король питає: — Чий син виграє?
Ой якби я знав, чий то син гуляв,
То я б за його свою дочку дав.
Дав би я поля не згораного,
Дав би я коня не з’їзджаного,
Дав би я грошей незліченого,
Дав би я війська незгляняного.
При цьому само собою зринає запитання: чому виспіване досі не меркне, донині збережене, подолавши на крилах мелодій віки? Чи не тому, що воно наснажене вірою в торжество життя за будьяких обставин, у незнищенність роду, який з VІІІ ст. н. е. — український.
— Ой дайте мені коня воронця,
Коня воронця й гострого меча!..
Поперед війська конем грає,
Хвалиться конем перед королем,
Перед панною — гострою шаблею.
Про поданий вище масив народної поезії не сказати проникливіше, ніж мовлено Миколою Гоголем, глибоким знавцем прихованих порухів людської душі: “…пісні для Малоросії — все: і поезія, і історія, і батьківська могила… Історик не повинен шукати в них вказання дня і числа битви або точного пояснення місця, точної реляції; у цьому відношенні не багато пісень допоможе йому. Та коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулого віку, загальний характер цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкриється перед ним у ясній величі.
Пісні малоросійські можуть цілком називатися історичними, тому що вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому моментові і тодішньому стану почуттів” (Микола Гоголь. Твори в 3х томах. Переклад з російської. — Т. 3. — С. 393—394).
Віки втручалися в тексти давніх народних пісень. Як на мою думку, мало що додавали. Хіба що дещо переінакшували. Вводили нові поняття, які застували зір фольклористам. Та за більшої прозірливості видно, як на долоні, що наведені вище поетичні рядки — таки ж із ІV—VІ століть. Переконливіше про це — в моїй книжці “Вічнавіч з вічністю”.
Щось ніхто не наважується дати об’єктивну оцінку солунському діалекту болгарської мови, з якого начебто староукраїнська, а далі — церковнослов’янська. Доле праведна! Це ж з боку Візантійської імперії те саме, що Валуєвський і Емський укази від царату. Та чи не слід погодитися, що, як за народною примовкою, лихе обернулося на самобутнє. Намертво відгороджений від писемності чужоземного наслання, корінний люд, тобто українські предки, жили своїм життям. Плекали рідну мову такою, якою колядки й щедрівки та пісні невмирущих календарнообрядових відправ пронизували не віки, а тисячоліття, починаючи принаймні з розквіту Трипільської археологічної культури, яку пора вже визнати Трипільською цивілізацією.
Збережена предками правічна українська мова врештірешт заявила про себе в “перелицьованій” “Енеїді” і в п’єсі “Наталка Полтавка” Івана Котляревського. Те, що виявилося непосильним для мудрого Григорія Сковороди, озвалося і в творах Григорія КвіткиОснов’яненка, не кажучи вже про геніальні злети національної свідомості у поезіях і прозі Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки…
На заміну рідному з дідапрадіда нав’язувалося чортзнащо. Ось із “Сказания о Словене и Русе”. Із ХVІІ століття. А далеко не кожному зрозуміле навіть у полегшеному відтворенні російською мовою. Йдеться про повалення Перуна в Новгороді, “руским бо языком гром перун именуется”:
“Яко зле разбиен бысть и удавлен от бесов в реце Волхове и мечтанеми бесовскими окаянное тело несено бысть вверх по оной реце Волхову и извержено на брег противу верховного его градка, и де же ныне зовется Перыня, и со многим плачем погребен бысть окаянный с великою тризною поганскою, и могилу сыпаша над ним велми высоку, яко же обычай есть поганым. И по трех убо днях окаянного того тризнища проседеся земля и пожреше мерзкое тело коркодилово, и могила его просыпася”.
“Коркодилово” — в оригіналі. За чиїм же насланням українським народом крутять, як шахраї сонцем, “невегласи”? Таким приниженням не здивувати жорстоку юдоль земну. А підневільним сором очі виїдає. Допоки терпіти?
Занадто тонкому прошаркові української еліти необхідні титанічні зусилля, щоб вирватися з “коркоділової” безпросвітності, яка, на лихо, досі дається взнаки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment