Іван Васильович Майстренко

Анатолій ЧЕРНОВ,
м. Полтава
Один з найцікавіших, найдраматичніших періодів нашої історії — період українських національно-визвольних змагань 1917—1923 рр., коли в Україні, що вирвалася з імперських тенетів, тривали пошуки нового шляху державної розбудови. Активним учасником цього процесу був наш земляк — вчений, політичний діяч, публіцист Іван Майстренко. Він належав не до покоління, що стояло на верхах, у центрі, а до молодшого, що діяло на низах, у масштабах волостей, повітів, частково губерній і областей. Обидва ці покоління відійшли: частина загинула в революційній завірюсі, а решту винищив сталінський терор.

Народився Іван Майстренко 28 серпня 1899 року у містечку Опішня Зіньківського повіту Полтавської губернії. Батьки — Василь Якович та Уляна Луківна походили з заможних козаків Зіньківського повіту. Іван був п’ятим з-поміж їхніх дев’ятьох дітей. Освіту розпочав у Опішнянській вищій початковій школі, яку закінчив у 1914 році. Згодом вступив до учительської семінарії ім. М. Гоголя у селі Великі Сорочинці. На той час у семінарії діяла Юнацька спілка — молодіжна таємна організація соціалістичного спрямування на чолі з Андрієм Заливчим, згодом визначним революційним діячем, одним із лідерів партії боротьбистів. Гурток входив до Соціалістичної Юнацької Спілки, що об’єднувала учнів середніх і професійних шкіл Полтавщини. Іван Майстренко стає членом семінарського гуртка, активно працює в “Просвіті”, долучається до партійної роботи як один із організаторів місцевої групи Української партії соціал-революціонерів (УПСР) та тісно пов’язаної з нею Селянської Спілки. Попри молодий вік він користується авторитетом серед однопартійців. На 4-му з’їзді УПСР у травні 1918 року, де відбувся розкол партії на ліве та праве крило, І. Майстренко разом з О. Шумським та В. Блакитним приєднується до лівої течії УПСР (боротьбистів), яка ставила за мету підготовку до збройного повстання проти гетьмана та виступала “за перехід влади до рук робітників та біднішого селянства”. По закінченні семінарії, влітку 1918 року, Іван Майстренко потрапляє на роботу лектором-бібліотекарем у село Драбинівці Кобеляцького повіту, де займається не лише культурницькою, а щонайперш — нелегальною політичною роботою, спрямованою проти гетьмана П. Скоропадського та німецьких окупантів. Іван Майстренко писав: “…Я виїжджав до Кобеляцького повіту з твердим наміром стати професійним революціонером… В Кобеляках мене призначили лектором-бібліотекарем… Я привіз з собою з Опішнього нелегальні відозви Селянської спілки, які я розкидував вночі в Опішньому по селянських дворах”. Згодом І. Майстренко встановлює зв’язки з лівою течією УПСР — боротьбистами, стає одним із учасників антигетьманського повстання у Кустолівській волості, що було одним із перших в Україні. У лютому 1919 року, після другого встановлення більшовицької влади на Полтавщині, Майстренка обирають головою Драбинівської сільради, членом Кустолівського волосного виконкому. Наприкінці літа 1919 року Іван Майстренко добровольцем пішов на фронт проти Денікіна і був призначений політкомісаром сформованого боротьбистами полку Кобеляцького повітового виконкому. Невдовзі ця частина влилася до армії УНР, що стояла в обороні проти Денікіна, і Майстренко, неодноразово ризикуючи життям, переходив через лінію фронту в тил білогвардійців для налагодження зв’язків із підпіллям. У Полтаві, потрапивши до рук денікінців, був приречений на розстріл. Лише щасливий випадок порятував його від смерті. Після відступу денікінців з Полтавщини Іван Майстренко в грудні 1919 року повернувся до Кобеляк, де став на чолі повітової організації Української комуністичної партії (боротьбистів). Цей осередок був досить потужним, об’єднавши більше півсотні членів. 1920 року, з уваги на чималий вплив, який мали боротьбисти серед селянства, Ленін пішов на компроміс, обіцяючи “незалежність” України, внаслідок чого УКП(б) самоліквідувалася і влилася до Комуністичної партії (більшовиків) України — КП(б)У (березень 1920 рік). Однак після трьох місяців, з огляду на російську великодержавну політику більшовиків в Україні, Майстренко ви­йшов з КП(б)У разом з більшістю членів Кобеляцької повітової організації і пере­йшов до самостійницької Української Комуністичної партії(УКП). В “Історії мого покоління” І. Майстренко писав, що він встановив зв’язки з опозиційною групою федералістів у КП(б)У, очолюваною Г. Лапчинським. Ці зв’язки та впливи, також вихід Лапчинського з більшовицької партії остаточно визначили політичне оформлення Майстренка і його прибічників у Кобеляках. Отже, в липні 1920 року у Кобеляках заявили про свій вихід із КП(б)У одночасно 22 партійці. Ідейне й організаційне керівництво цією політичною акцією належало І. Майстренку (на той час він жив працював під псевдо “Далекий”). Зрозуміло, що резонанс цієї події був гучним. Пізніше Майстренко згадував, що саме це стало предметом для тиради Леніна на 10-му з’їзді РКП(б) у березні 1921 року про “кобеляцьких комуністів”. Влітку 1920 року І. Майстренка, враховуючи його попередній досвід партійної роботи, обирають до Центрального комітету партії, а 12 серпня його разом з іншими “ренегатами більшовизму” з Кобеляк було заарештовано. І тільки після втручання Якова Огія, уславленого партизанського комбрига, що був на той час головою губернського комітету УКП, арештантів звільнили. А ще через день мобілізували до війська. 30 серпня 1920 року на вимогу УКП Майстренка направили до Харкова. В Харкові він працює секретарем редакції газети “Селянська біднота”, вступає до економічного факультету Харківського інституту народного господарства. У 1923 році під час навчання в інституті, в партії з УКП виділилася так звана Ліва фракція, що стояла ближче до більшовиків (до цього її схиляла політика українізації, яку КП(б)У почала проводити після 12-го з’їзду РКП(б). Майстренко увійшов до складу фракції й активно проводив її лінію, спрямовану на самоліквідацію УКП і входження її членів до складу КП(б)У, що й було здійснено у 1925 році. На схилі літ він зізнався: “Особисто про себе можу сказати, що я побував у всіх течіях комунізму в Україні: серед боротьбистів, у КП(б)У, у фракції федералістів (група Лапчинського), УКП, нарешті в КП(б)У. Мені пізніше було соромно за таку юнацьку мінливість. Але тепер я вважаю, що інакше і не могло бути. Я шукав, говорячи мовою Винниченка, “всебічного визволення українського народу — національного і соціального”.
Після отримання вищої освіти (1925 р.), як людину, яка твердо стоїть на проукраїнських позиціях, Івана Майстренка відряджають у Донбас, де ЦК УКП поставив перед собою завдання прихилити пролетаріат Донбасу на свій бік — за самостійну радянську Україну. І. Майстренко працює секретарем донецького губкому УКП, у Вукоопспілці, а згодом керує економічним відділом газети “Комуніст”. Він бере активну участь у проведенні українізації. Проведення політики українізації вимагало висунення національних кадрів на її ключові ділянки. Тому в 1929 році з ініціативи М. Скрипника та П. Любченка здібний журналіст був направлений до Одеси заступником редактора окружної газети “Одесские известия”, і відіграв значну роль у створенні на її базі нової української газети. Нею стала “Чорноморська комуна” — орган Одеського окружкому КП(б)У. Газета була з додатками, що несли українську мову у цей зрусифікований край. Перебуваючи на цій посаді, Майстренко не зраджує своїм переконанням і виступає з низкою публікацій національно-патріотичного змісту. Це не залишилося непоміченим, і 1931 року його відкликають до Харкова, де призначають на посаду заступника директора Всеукраїнського комуністичного інституту журналістики з одночасним затвердженням професором і завідувачем кафедри журналістики цього ВНЗ. У Харкові він знайомиться з М. Хвильовим, членами Спілки пролетарсько-колгоспних письменників (колишні “ПЛУГ”). В Харкові Іван Майстренко пробує писати п’єси. “Мій старий приятель М. Яловий, — згадує він, — звів мене з М. Кулішем, у якого я консультувався. Прочитавши мою п’єсу, де головний герой був виведений з сталінським характером, Куліш сказав мені, що “на цю тему досить написати тільки одну п’єсу і вже більше не писати” …Напевно ГПУ розкусило б мою “алегорію” і я не відбувся б тільки засланням до Сибіру”.
Перші хвилі репресій, міцніюча диктатура Сталіна, розгром українізації і особливо Голодомор 1932—1933 років Іван Майстренко усвідомлював як національну трагедію, що і сформували його протестантську позицію щодо сталінізму. Цей протест прослідковується і в лекціях із зарубіжної літератури, які читав професор в інституті журналістики. Ось як про це пише сам Іван Майстренко: “У своїх лекціях я наголошував “сталінські мотиви” в драмах Шекспіра. Я хотів показати, що Сталінова злочинність і егоїзм були породжені старим власницьким суспільством і що за комуністичною програмою Сталіна сховане народження нового егоїзму вже в умовах безвласницького суспільства. Для цього я в образах західної літератури вишукував злих, що перемагали над добром і уподібнював їх до баченого в сталінській дійсності”.
На початку 30-х років репресії набули в Україні неабиякого розмаху. Передусім їхніми жертвами ставали різного роду опозиціонери, люди, які в минулому входили до не-більшовицьких партій. Невипадково в 1933 та 1935 роках робляться інспіровані органами ГПУ під час чергових чисток спроби виключити І. Майстренка з ВКП(б)У. 15 грудня 1936 року його було заарештовано, а 26 травня 1937 року — засуджено до 4-х років позбавлення волі за контрреволюційну агітацію. Етаповано до Томсько-Асінського виправного табору, звідки він звільнився 16 грудня 1940 року.
Друга світова війна застала І. Майстренка з родиною на Донбасі в м.  Сло­в’янську. Опинившись під німецькою окупацією, Іван Майстренко повертається до Києва, де працює директором капели бандуристів ім. Шевченка, яка з великим успіхом гастролювала по Україні. Виступи капели на Волині восени 1942 року несподівано для гітлерівців продемонстрували незламність і силу українського духу. А особливе роздратування викликала промова директора капели перед слухачами у м. Жидичині, в якій він закликав “не довіряти ніяким визволителям”. У 1943 році капелу бандуристів було депортовано до Німеччини і кинуто в один із гамбурзьких штрафних таборів для бранців зі Сходу — “остарбайтерів”. І тільки через кілька місяців неволі їх звільнили і примусили виступати перед “остарбайтами”, задля підвищення їхньої працездатності. На Батьківщину Іван Майстренко вже не повернувся.
З 1945 року Іван Майстренко мешкає в Мюнхені (Баварія), де продовжує політичну діяльність. Він разом з І. Багряним засновує Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і очолює її ліве крило. В 1949—1959 рр. І. Майстренко — головний редактор періодичного органу УРДП “Вперед”. У 1947 році він видає свою першу книгу “Більшовицький бонапартизм”, в якій жорстко критикує національну політику більшовиків. Ця тема наскрізна і в подальших його працях — “Національна політика КПРС” (Мюнхен, 1978 р.), “Історія комуністичної партії України” (Мюнхен, 1979 р.) Багато сил і енергії Іван Майстренко віддав роботі в Українському технічному та сільськогосподарському інституті в Мюнхені. В 1979 році він отримує звання професора, а згодом його обирають ректором УТСІ. Паралельно з цим він був головним редактором наукового журналу “Бюлетень”. До останніх днів життя Іван Майстренко гостро реагував на події в Україні, підтримував нове покоління борців за її визволення. Грізною пересторогою прозвучала його передмова до книги “Українські юристи під судом КГБ” (1968 р.): “Панове Брежнєви і Шелести, доба не та! Нації відроджуються, а не переробляються на ваш взірець”. У 1985 році, вже після смерті професора, побачила світ його остання книга “Історія мого покоління”, яка має автобіографічний характер.
Помер Іван Васильович 18 листопада 1984 року у Мюнхені.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment