Ексклюзивна ювілейна розмова на актуальну тему
Продовження. Поч. у ч. 49 за 2019 р.
— У довідкових матеріалах про Вас наголошується, що Ви ще юнкою були свідком розгону каґебістами студентського зібрання біля пам’ятника Шевченку у день його перепоховання. В якому це було році? Які почуття викликало те, що Ви побачили?
— Вітри долі, викликані сталінськими репресіями та розкуркуленням, розкинули мій рід з Вінниччини по неосяжних просторах СРСР. Тому я народися в селі Петрівка Синельниківського району Дніпропетровської області в селянській родині. Дід по материнській лінії з родиною висланий за Урал, перед початком Другої світової війни повернувся в рідне село Лаврівку Вінницького району. До них незабаром перебралися мої батьки. Там я 1957 року закінчила середню школу.
Відразу після закінчення школи поїхала у Київ провідати хворого дядька. Одного дня, під вечір, я пішла погуляти в парк Тараса Шевченка. На вулиці сутеніло. Чую — в парку співають. Тоді я навіть не пам’ятала, що це день перепоховання Тараса Шевченка. Пішла на той звук у глибину парку Шевченка. Підходжу ближче і бачу, що по парку бігають якісь чоловіки в темних костюмах при галстучках. Вигукували: “разайдісь”, “разайдісь”. Що ж там коїться, зі здивуванням сама себе запитувала. Можливо, Ви ще пам’ятаєте, як у тому парку стояли столи і пенсіонери там грали в доміно. Я підійшла до одного з тих столів і з юначою наївністю запитую людей, що сиділи за столом: “А кого це і за що розганяють”? Вони поопускали голови, ніби ховаючи обличчя, аби їх ніхто не міг упізнати, нічого не відповіли…
А там, біля пам’ятника, співають гарні пісні на слова Т. Шевченка. Я тоді дуже здивувалася, але постановила йти далі. Вже підходжу ближче до тієї площі навколо пам’ятника, а до мене біжить чоловічок у чорному. Я його запитала: “А чого ж то тих людей розганяють”? Він визвірився на мене: “А ну… вон отсюда!”. Я зупинилась і тоді пішла назад. Зрозуміла — щось не те тут робиться. Набралася відваги й підійшла до іншого стола, за яким сиділи пенсіонери і пошепки питаю: “А чому їх розганяють? Хто це співає”? Один із пенсіонерів тихо відповів мені: “Ета студєнти”. Проте на іншу частину мого запитання вже нічого не сказав.
Я сховалося в кущах та спостерігала за розвитком подій. Бачила, як розганяли біля пам’ятника молодих людей, як їх поливали з водометів. Бачила, як тих людей хапали та пакували у такі…
— Воронки?
— Воронок — це зловіщий символ сталінізму. Людей від пам’ятника Шевченку запихали в міліцейські “газики”. Я не могла зрозуміти, чому це відбувається, за що розганяли студентів. Вони ж нічого поганого не робили, а лише співали пісні на слова Тараса Шевченка… Побачене мене глибоко вразило. Чи побачене виклало у мене завзяття до нескореності, чи почуття страху? Тоді, як особа, виховна комсомолом, я була не готова до будь-якої непокори. Не пригадую також почуття страху, бо тоді я не ховалася б у кущах, а відразу залишила б парк. Кожна згадка про цю подію донині вражає мене до глибини душі.
— Як поставилися до того, що Ви були свідком розгону у парку студентської маніфестації Ваші близькі, у яких Ви гостювали тоді у Києві?
— Я зупинилася у знайомих на Бессарабці. Повернувшись до помешкання, нікому нічого не розповідаючи, мовчки лягла спати. Вранці прокинулась від того, що господар включив радіо “Німецька хвиля”. Ця радіостанція говорила, що у Києві відзначали день перепоховання Тараса Шевченка, що студенти співали біля пам’ятника у парку перед університетом, що їх розганяли і арештовували. Звичайно, я чула цю передачу крізь сон. Уже вставши з ліжка, я сказала господарям, що усе, про що говорилося у передачі, я бачила на власні очі.
— А що вони на це відповіли? Страху доби сталінізму тоді ще не було подолано…
— Мої господарі по кілька разів мене перепитували про найменші подробиці події, свідком якої мимоволі я була. Їм усе було дуже цікаво. Хоч це була російськомовна родина, вони мене не засуджували, та сказали, що небезпечно у той момент було перебувати у парку Шевченка.
І це був мій перший досвід з реальною політикою. А потім, коли я познайомилася з Миколою Руденком і ми стали слухати “ворожі голоси”, мій досвід щодень поглиблювався. Я розуміла: те, що нам довгі роки вкладали в голови, і реальність — різні речі. Нас вчили, що за царизму було дуже погано, а зараз ми всі щасливі. Якщо так, то чому ж тоді Шевченко фактично досі заборонений? Чому ж багатьох письменників та інших представників інтелігенції принижують, не дають змоги друкуватися?
Мушу сказати, я розуміла, що причиною наших бід не є російський народ як етнос. Я ніколи не була вороже налаштована до російського народу. Мені було зрозуміло, що всі біди йдуть від Кремля. Російський народ є такою ж (а може, й більшою) жертвою кремлівського злочинного експерименту, як, скажімо, й український. Російський народ має нині великі амбіції, що він “старший” і “великий”, що всі інші нації повинні йому підпорядковуватися, повинні у нього вчитися. Це за допомогою пропаганди запрограмована злочинцями позиція маси, аби тримати цю масу під тісним контролем та у бідності.
Коли після відбуття концтабору ми з Миколою Руденком опинилися в засланні на Алтаї, то бачили, як погано живе російський народ.
Виявляється, запрограмована позиція про особливу “велич” росіян стала способом мислення російської маси. Особливо нині, у путінські часи, активно пропагується “місія” росіян про звільнення світу від “неофашизму”. І за віру в цю “місію” нині російський народ уже платить страшну ціну. А з часом доведеться платити ще більшу. Йому можна тільки співчувати.
Під впливом Миколи Руденка стала задумуватися над тим, що відбувається у нашому житті, коли стала більше розуміти, що й до чого, ожили ці мої враження з дитинства.
Я знала, що моїх дідів і по маминій, і по батьковій лінії розкуркулили, оскільки були вони працелюбними українськими селянами. З дитинства пам’ятаю, як сусіди через паркан шепотілись між собою: “Он тої ночі тамтого заарештували, а наступної — того”. Ми, діти, зі щиром здивуванням допитувалися: а чому ж дядька Василя заарештували? Нам дорослі сердито відповідали: “Бо ворог народу!” І уникали будь-яких розмов на цю тему. Я ніяк не могла зрозуміти, який же він ворог. Це ж дуже добрий, завжди привітний дядько Василь.
Окрім цього, про багато вражаючих фактів мені розповів Микола Руденко. Хоч у молодості він сам довго був “вірним слугою” партії. Якщо Ви уважно читали його спогади “Найбільше диво — життя”, то, вочевидь, звернули увагу на його слова: “Відверте дисидентство якраз і починалося з мого виступу на Пленумі Спілки письменників 1957 року. (…) Відкритий пленум Спілки 1957 р. запам’ятався мені тому, що тоді на обговорення було поставлено дві найпекучіші проблеми: наслідки культу особи в діяльності літераторів та їхнє ставлення до угорських подій. Свій виступ на пленумі я виголосив по писаному”. Хоч Микола ще трактував угорські події з позиції вірного ленінця, проте вже ставив проблемні питання, які багатьом не подобалися.
— Коли перестали друкувати Миколу Даниловича? В енциклопедіях та довідниках ця дата якось замовчується. А такі пропуски сприятимуть формуванню з часом різних міфів про історичні постаті. (Тут Раїса Руденко сміється. — М. Л.).
— 1971 року вийшла збірка поезій “Оновлення” у видавництві “Радянський письменник”, ще вийшла повість-феєрія “Народжений блискавкою”. Вийшла вона тому, що це фантастика і не було там нічого, що можна було б розцінити як політичний підтекст. Книжка була написана для учнів середніх класів. І це все! В Україні його до 1991 року більше не друкували.
1968 року в Києві вийшла книга поезій Миколи Руденка “Всесвіт у тобі”. Як тільки вона надійшла у продаж, її відразу заборонили продавати і вилучили з усіх книгарень. А ще перед тим заборонили його п’єсу “На дні морському”, яка з великим успіхом ішла у театрах. Головну роль у цій п’єсі в театрі імені Франка грала легендарна Наталія Ужвій. У Росії вона теж ішла з великим успіхом. Однак і там її заборонили. Микола Руденко ще довго не розумів, що його вже не друкуватимуть. Він думав, що усе це якась прикра випадковість. Далі багато писав. У цей складний час письменники змушені були займатися самоцензурою. Микола у своєму письмі також намагався уникати гострих кутів, писати так, щоб його книжки могли пройти цензурні рогатки. Формально його рукописи брали до видання, проте з року в рік він “випадав” з видавничих планів. І вже дійшло до того, що йому ні за що було жити. А раніше ж він жив за гонорари, був популярним письменником. Його книжки виходили дуже великими накладами. Навіть пройшла цензуру “Остання шабля”, в якій вже була критика на партійні органи. Але не на найвищі. Ця книжка виходила величезними накладами. За отриманий гонорар раніше він спокійно міг жити три-чотири роки. А потім усе обірвалося.
Одного разу ми з Миколою Руденком прийшли у Спілку письменників. І зайшли в легендарний письменницький ресторан “Еней”. До нас відразу кинулися Женя Гуцало, Григір Тютюнник. А всі інші там у куточку випивають і не підходять, наче нас не бачать. Люди вже знали, що Миколу Руденка занесли до “чорного списку”, тому боялися до нас підходити. І Женя також це знав, проте не побоявся. Однак Григір його відразу відштовхнув, мовляв, чимшвидше тікай звідси. Не дав йому з нами поговорити. Він знав, що там, в “Енеї”, є люди, завдання котрих спостерігати хто з ким спілкується. Попри страшну атмосферу брежнєвського застою Григір Тютюнник не побоявся з нами розмовляти, розпитуючи про наше життя-буття.
Микола сказав йому: “Та ніби все гаразд, але ж нема гонорарів, бо мене не друкують. Одну за одною здаю книжки у видавництва, а їх перекладають з року в рік і не друкують”. А Григір каже: “Миколо Даниловичу, а Ви що, не знаєте нічого?” “А що я повинен знати”? — запитав Микола Руденко. “Та вас же давно вже заборонили друкувати. І не тільки друкувати, а й згадувати у пресі. І навіть лаяти Вас заборонили, щоб люди забули, що є такий письменник”.
Микола зі здивуванням відповів Григору: “Та ні, не знаю. Мені ніхто про це не розповів”. Отже, всі письменники про це вже знали, але йому ніхто й не заїкнувся. А він, як то часто буває у наділених Богом талановитих людей, був наївним, сам так і не здогадався, чому він постійно “випадає” з черги на друк. Цю важку для кожної творчої індивідуальності вість Микола сприйняв спокійно. “Ну добре, — сказав він, — раз мене заборонили, я можу тепер вже не займався самоцензурою. Буду писати так, як мені пишеться, за голосом серця”. Так, без оглядки на цензора, він почав писати. І вірші, і прозу. У всьому, що писав, не було вже ніякої самоцензури. Це зробило його творчість ще вартіснішою.
— Чи причиною гонінь проти Миколи Даниловича була лише його спроба показати Банковій (так по-народному й надалі називали вулицю Орджонікідзе, де був ЦК КПУ), що “сповідуваний” ними марксизм є утопією, чи були ще якісь інші причини? Чомусь уже згаданий мною Кондуфор дуже намагався довести і друзям-письменникам, і його рідним, що його треба лікувати? Відлунням тих злочинних потуг “начальника з Банкової” є поема Миколи Руденка “Історія хвороби. Щоденник кандидата в шизофреніки”. Мене глибоко вразила понадчасовість дуже актуальних і нині слів: “Той хворий, хто не б’є чолом / І на колінах не попросить / Для себе місця за столом”.
— Микола Руденко не думав про себе, про власну вигоду. Він з дитячою наївністю, не рахуючись з наслідками, думав про те, як врятувати державу, яка “бадьоро” йшла хибним шляхом. Коли на XX з’їзді КПРС, який проходив у закритому режимі — тільки для партійних працівників, — Хрущов відкрито заговорив про злочини Сталіна, Руденко, який був делегатом того з’їзду, зрозумів, що причиною всіх бід є злочинна кремлівська система.
І до того з’їзду він бачив несправедливість. Бачив Голодомор, себто знав, що в селах Донбасу, де не було шахт, помирали люди. Проте тоді не розумів чому. Це розуміння прийшло значно пізніше. В 1975 році написав він вражаючу поему “Хрест”, присвячену цій трагедії, яка послужила однією з підстав для винесення вироку. Його справа складалася аж з 40 томів. А в 1982 році йому хотіли додати ще один вирок за те, що розповідав ув’язненим про факт і про політичну природу Голодомору.
До XX з’їзду КПРС Микола Руденко вважав, що всі хиби, всі випадки несправедливості — свавілля бюрократів місцевого рівня. Він не міг уявити, що все робиться за наказом згори, з Кремля. А коли йому стало ясно, звідки усе це береться, коли зрозумів, що всі “вороги народу” не є ніякими ворогами, а жертвами страшної злочинної системи, він пережив велике потрясіння. Раніше він щиро вірив, що люди, яких арештовували, яким виносили смертні вироки, насправді були ворогами народу.
Далі буде.
Розмову вів
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
