«Русскій мір»: фасад і утроба

З ким Україна воює (торгує, дружить, братається та хиляє «з московської чаші московську отруту»)
Іван ШПИТАЛЬ

За що Господь дав газ москалям?
Що ж, напросився києвопечерський (правильніше б сказати: києвопечерний) фарисей на популярне роз’яснення: за які ж таки заслуги Господь Ывану большому дав газ, а Ывану малому не дав. (Див. “Слово Просвіти”, ч. 10 за 2019). Тема ця дуже цікава і для широкого читача невідома.
Тут нам доведеться перенестися в ХVІ століття. Тоді на Волзі й Каспії розбійничало казацтво. Воно грабувало навіть московські посольства, які прямували в Персію та інші країни, і посольства іноземні, які йшли в Московію. Цар вислав 1 жовтня 1574 року проти грабіжників військо під орудою стольника Івана Рубашкіна. Той розбив головні сили, але частина казаків (п’ять чи шість тисяч) на чолі з отаманом Єрмаком втекла на Каму й осіла на землях, де господарювали промисловці Строганови. Допомагаючи в обробітку землі, казаки разом з тим загонами чоловік по 300 робили пробні “вилоски” “за Камень” (за Уральські гори), де грабували сибірські народи. Це заняття єрмаківцям так сподобалося, що вони почали жадати, аби Строганов спорядив їх у сибірський похід.
Щоб не бути убитим та пограбованим, Максим Строганов згодився задовольнити вимоги Єрмакового омону (як на мову сьогочасну). Він видав їм три гармати, неозброєним казакам — рушниці, кожному по три фунти пороху, свинцю, по 3 пуди житнього борошна, по 2 пуди крупів і толокна (смажена вівсяна крупа), по пуду сухарів, по пуду солі, по безмену коров’ячого масла й по половині свинячої туші. Подбали й про ідеологічне забезпечення походу: на кожних сто чоловік було видано “знамя, украшенное образами” (Христа або Миколая). Духовною опорою єрмаківців були також три священники та монахутікач. Бойовий дух піднімали барабани, литаври, труби.
Що ж несли сибірським народам єрмаківці під “знаменами”, на яких були зображені Спаситель та Миколай?
Про це розповідає “Описание Сибирскаго царства” Г. Ф. Міллера. Історик хоча й із позицій імперських, проте правдиво описує, як “российское могущество ежегодно более и более мест и народов к прежде покоренным присовокупляло”. Якими способами? “Нужда требовала над непокорливыми для страху прочих, которых впредь к послушанию привесть долженствовало, показать образец казни”. Ось як розповідає про анаулів. “Хотя они числом были и немноголюдны, однакоже являлись весьма противны, того ради истреблены все в краткое время”. Із несхваленням відгукується історик про “жестокие поступки” єрмакових зарізяк, “которые так грабили вогуличей, что и так сей бедный народ в их жилищах нагих и голодных оставили”.
Загалом характеризуючи дії завойовників, Міллер пише: “Сибирь трепетала российского имени” (так дослівно)… “Татарская кровь лилась в некоторых местах рекой, и путь был настолько загроможден трупами, что это мешало самим же татарам пробиваться вперед на лошадях… Тем не менее, только через п’ять дней татары отступили”.
Опір Кучума Міллер пояснює його “жестокосердием”, “к грабежу охотой”. Спроби туземців відстояти свою незалежність Міллер розглядає як “бунт”, “злодеяние”, “дерзновенное предприятие”, відмову платити ясак — як “предерзость бунтовщиков”… Винищення Махмет Кулом загону казаків — як “неповинное кровопролитие, требующее отмщения”.
Бували випадки, коли завойовники опинялися у складній ситуації. Тоді вони розмірковували: “если они вернутся в Россию, им придется заняться прежним делом на Волге, убивать своих братьев христиан, здесь же они будут убивать только бусурман”.
Якось на березі Тоболу єрмаківці потрапили у таку скруту, що майже не було надії на порятунок. Єрмак звернувся “с горячей молитвой к Богу. В это время находившееся на одном из судов знамя с образом Спасителя, которое казаки больше всего чтили, само собой поднялось со своего места, пошло по левому берегу вниз по течению реки Тобола. Когда Ермак и казаки это увидели, то воспрянули духом, они двинулись со всеми силами вслед за знаменем, причем божественная сила была так явна, что бесчисленные стрелы, которые беспрестанно на них летели, не причиняли казакам ни малейшего вреда. После того как они миновали неблагополучное место, знамя снова стало на свое место”.
Інакше й бути не могло, адже Єрмак був дуже богомільною людиною: “по особой своей набожности продолжил пост от 14 дней до 40, чтобы таким образом испросить у Бога счастья и успеха”. Ремезовський літопис, переповнений оповіданнями про чудеса, додає, що “святитель Николай явился казакам во время сражения и ободрял их, чтобы они храбро сражались и продолжили свой путь дальше”.
На винищення та приборкання сибірських народів пішло кілька років, але успіх, зрештою, увінчав справу, і Єрмак мав можливість рапортувати цареві про успішне виконання своїх “соціалістичних зобов’язань”. У своїй чолобитній він писав:
“Повелением божиим и великого государя и великого князя Ивана Васильевича счастьем Ермак со своими товарищами взял Сибирское царство, победил и обратил в бегство хана Кучума, под его царскую руку многих татар, остяков, вогулов привел к шерти на том, что быть им под его царскою рукою до окончания веку и давать им ясак ежегодно, а на русских людей никакого зла не мыслить”.
Делегація від Єрмака на чолі з Іваном Кольцовим відбула 22 грудня 1581 р., провадячи в Москву ясак: 60 сороків соболів, 20 чорнобурих лисиць, 50 бобрів, трьох знатних полоненників. У чолобитній Єрмак просив царя простити йому і його товаришам усі їхні злочини й провини. Така звістка з Сибіру дуже порадувала Москву. Єрмакові посланці були оточені при дворі багатьма знаками царської милості. Їм давали весь час перебування в Москві казенний корм (харч), і кожен із казаків одержав від царя в подарунок гроші і по куску сукна. З одержанням такої радісної звістки цар наказав відслужити у головному соборі Москви подячний молебень і роздати старцям багато милостині.
Похвальна грамота Єрмакові, складена у наймилостивіших висловлюваннях, прославляла його заслуги; єрмаковці одержали прощення всіх своїх попередніх злочинів.
Постали й завдання державного значення. Як писав Г. Ф. Міллер, “надежда от часу основательнее и тверже начала становиться, что в Сибири еще много полезного учинить можно, чего ради паче всего было нужно, чтоб тамошние места более российскими жителями наполнить, дабы завоеванных народов содержать в послушении и впредь бы оных от часу более присовокуплять к Российской державе”.
Гідно оцінила подвиги Єрмакового воїнства і московська церква. “Єрмака посла бог очистити место и победите бусурманскаго царя Кучюма и разорите боги мерския и их нечестивыя капища”, а при досягненні перемоги “на тех местех поставишася гради и воздвигошася святыя божия церкви и прибежище Христианом, во славословие отцу и сыну и святому духу”.
Таку концепцію завоювання Сибіру виробила було феодальна московська історіографія ХVІІ ст. Ця теологічна концепція вже не могла задовольнити читача ХVІІІ ст., якому, не виключаючи навіть церковної інтелігенції, “претили” “лжи явственные” і “другие многие неимущие истины”. Тому, пише дослідник історії Г. Ф. Міллера С В. Бахрушин, виникає інша ідея — державної вигоди. “Если для историка ХVІІ ст. христианство было той высшей целью, во имя которой совершалось беспощадное избиение сибирских “бусурман”, то для историка ХVІІІ в. подчинения “вероломных” “идолопоклоннических народов” требовала польза”. “Все, что “в пользу России служить может”, считается целесообразным” (С. В. Бахрушин).
З’явилися певні клопоти і у вчених. Коли Міллер (німець з походження) написав, що “Єрмак грабежу и разбою (Ranberei), чинимого от людей своих в Сибири, не почитал за прегрешение (Verbrechen), то его коллеги напомнили, “что о сем деле должно писать осторожнее и помянутому Ермаку в рассуждении завоевания Сибири разбойничества не приписывать”. Теплов, права рука Розумовського, резюмував думки в словах: “понеже Ярмак премного после добра принес России, то какого бы он прежде состояния ни был, должно молчанием закрыть” (“Библиогр. записки” — 1861. — № 17. — Из протоколов Исторического собрания Петербургской Академии Наук).
I Ломоносов вважав “в числе вещей, печати недостойных”, повідомлення “о худых поступках” завойовників Сибіру.
Як правдиво сказав про них, найканонічніших, Тарас Григорович!
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
О, як вони за це ненавидять Шевченка! Як і Україну незалежну, здобуту значною мірою його подвижництвом, його вірністю ідеї української національної державності в лиху годину великого лицемірства, небувалого розквіту православного бізнесу, всілякого заохочення зради попівчорнодумів, їхнього “рейдерства во Христі”. Як вони ненавидять Шевченкове цілковите неприйняття “русского міра” із його фальшивим слов’янофільством, бо за сьогоднішнім “русскім міром” схована геополітична конкуренція слов’янофільства XIX століття, тобто єдності слов’ян, але неодмінно під “високою рукою Москви”; нині ж це означає втілення в життя концепції “Москва — третій Рим”, тобто тільки Москва — політичний, духовний центр для всіх православних народів.
Кирилізація духовності — це агресія московського чорнориззя, наступ на українську національну самобутність, на українську звичаєвість, на українську в тисячоліттях демократичну ментальність, людяність і терпимість українців до чужих облич, до інших конфесій. Однією з істотних рис ментальності московської є нетолерантність до всього “чужого”; московська культура, як зауважує М. Бердяєв, узагалі зростала у постійному супротиві “іноземним звичаям”, унаслідок чого, наголошує М. Костомаров, утверджувалася “нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народностей, зверхнє уявлення про себе. Всі іноземці, які відвідували Московщину у ХV, ХVІ, ХVІІ ст., однозначно твердять, що московитяни зневажають чужі віри і народності; самі царі… обмивали свої руки після того як траплялось доторкнутися до іноземних послів християнських віросповідань… Росіяни московські вважали себе єдиним обраним народом у світі і навіть не цілком були прихильні до єдиновірних народів — до греків і малоросіян: ледь тільки щось було несхоже з їхньою народністю, те таврувалося презирством, вважалося єрессю, до всього не свого вони ставилися зверхньо” (Костомаров Н. И. Две русские народности. — Киев—Харьков, 1922. — С. 46—47).
Як із писаною торбою носиться москволюбне попівство зі своєю “канонічністю”, зухвало протиставляючи її “єресі” всіх інших конфесій. Та багато хто не знає: “За двісті соболів та 400 золотих карбованців константинопольський патріарх Діонісій та єрусалимський Доситей продали київську митрополію Москві в 1686 р., тим самим ідеологічно поставивши християнство на службу агресивної політики Москви. Як сказано в постанові московського собору 1666 р., “да расширятся православием в род и род богохранимое российское царство”. — Цит. за: А. К. Бичко, I. В. Бичко. Феномен української інтелігенції. — С. 64, примітка 63).
Нині ця “соболяча канонічність” вражає не просто безкультур’ям, не просто нетерпимістю, а свідомо пропагованим людиноненависництвом.
“Київський патріархат — це суто політична організація, яка існує за підтримки колишнього Митрополита Філарета, що нині об’являє себе патріархом. Він був колись у законній церкві, яка возвела його в митрополити. Позбавлений усіх ступенів священства — не покаявся, і був преданий анафемі. Тобто — відлучений від церкви. І все те, що він очолює, як такий, що перебуває під анафемою, всі ті дії є неблагадатними, незаконними, неканонічними отже не мають спасительної Божої сили. Всі таїнства, які відбуваються в Київському патріархаті, — це таке собі “клубне дєйствіє” (“Сільський час”. — 2002. — 21 червня).
Це виказав, не соромлячись свого невігластва, єпископ ПолтавськоКременчуцький Филип. Як бачимо, рівень освіченості й моральності — не вище порогів петербурзькомосковських церковних лікнепів. Це — суто московська традиція. Горе, коли високі ступені священства надають особам, яким навіть обов’язки свічкогаса непосильні. ПолтавськоКременчуцький Филип — не Пилип з конопель: мав би знати, що він ображає не Філарета, а десятки мільйонів вірян, яких об’єднує у велику націєдержавотворчу силу Київський патріархат…

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment