«Соборність – це відповідальність усіх за всіх»

Юлія КУЗЬМЕНКО
Фото Валерія ПОПОВА,
відділ зв’язків із громадськістю Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка
Ці слова — влучний підсумок Міжнародної наукової конференції “Історична пам’ять і сучасність: дискурсивні проєкції”, яка відбулася в Інституті філології КНУ імені Тараса Шевченка. Конференцію організували спільно з історичним факультетом КНУ імені Тараса Шевченка з нагоди 100річчя Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року.

Конференцію відкрила заступниця директора Інституту філології з наукової роботи Ганна Черненко. Вона зауважила, що Акт злуки Східної і Західної України був документом державної ваги, мав на меті об’єднати територію і населення. Перебування нації під впливом різних культур та ідеологій — частка історії багатьох країн (Каталонія у складі Іспанії, Ірландія — у Великій Британії, роз’єднані Північна та Південна Корея). Ми всі можемо вчитися на чужому досвіді, передаючи водночас власний. Інтерпретацію історії (зокрема й новітньої) в медіа та художньому дискурсі формуємо саме ми, і лише кілька сказаних слів можуть створити дискурс миру або війни. Будьмо уважними, адже кожен із нас творить не лише історію, а й пам’ять про неї; будує історичні причиннонаслідкові ланцюги.
На відкритті конференції виступив Віктор Мартинюк, проректор з наукової роботи КНУ імені Тараса Шевченка. “Єднання відбулося на наших теренах”, — Віктор Семенович наголосив, що ця вагома політична й історична подія сталася саме в Києві. 100річчя Акту злуки відзначаємо в Інституті філології, і для проректора це знаково. “Мова — це той інструмент, яким ми сильні; у мові закладена свідомість людини. Мова дозволяє озвучити свою модель світу. Отже, якщо ми разом, то бачимо спільну модель”, — підсумував Віктор Семенович.
На думку заступника декана історичного факультету університету Тараса Пшеничного, 100річчя Акту злуки — один із етапів консолідування роз’єднаної держави. У вирі змагань Революції з 1917 року, 1919й став своєрідним підсумком. Науковець зупинився на понятті історичної пам’яті. Це мовна, культурна, метафізична єдність, яка уможливлює боронити державу, бути українцями. Тарас Юрійович підкреслив: на початку сучасної війни з Росією вдалося не впустити сепаратистів на ті села Луганщини й Донеччини, де споконвіку збереглися автентичні традиції. Етнологія — ще один ключ до єднання України. Пшеничний згадав спільний проєкт Наталки Фіцич та Олексія Долі, директора Центру фольклору та етнографії ІФ. “Культ предків” — інтерактивна книга про історичну спадщину регіонів України. Проєкт реалізовано 2017 року.
Не лише фольклор, а й література єднає народ. А саме — письменники. Так вважає професор Інституту філології Юрій Ковалів. Дослідник подав літературну хронологію подій Революції 1917—21 рр. у постатях. Додав: “У нас тоді не було політиків, які серцем і душею вболівали за Україну”. Акт злуки 1919 р. мав би реалізувати досі не втілену ідею Івана Франка. Вона полягає у витворенні української нації як єдиного організму через культуру й красне письменство, а не тільки організацією влади. Без культурних здобутків жодна нація не виживе! Юрій Іванович нагадав, що в різні епохи митці брали на себе ролі просвітників, поширювачів ідеї об’єднання, організовували національновизвольний рух (“Руська Трійця”, товариство “Просвіта”, Наукове товариство імені Шевченка). Скажімо, на державному рівні не відзначили відкриття пам’ятника Іванові Котляревському (1903 р., Полтава). Імперці навіть сумнівалися, чи потрібен монумент автору “Енеїди”, якщо української мови “немає”? Але відкриття таки відбулося — й доволі гучно — за участю інтелігенції України. Подія стала кроком до консолідації. Повертаючись до 1919 року, Юрій Ковалів дав негативну оцінку діям Володимира Винниченка, адже той хотів домовлятися з Росією. Директорія не змогла себе захистити й вийшла з Києва… Юрій Ковалів закликав об’єднувати Україну й сьогодні не словом, а ділом.
Учасники конференції прослухали доповідь “Ідея єдності Києворуської держави у творчості Володимира Мономаха: сучасна рецепція” професора Інституту філології Оксани Сліпушко. Ідея єдності України визрівала з часів Київської Русі. Оксана Миколаївна почала з невеличкої презентації видання “Ярослав Мудрий та його доба: тисячолітній досвід українського державотворення”. Однак основний її виступ був присвячений життю Володимира Мономаха — онука князя Ярослава. Його виховували як воїна, і він суттєво змінив тактику боротьби з ворогом — сусідніми половцями. Замість творити оборону, Володимир організовував гідну відсіч, наступав першим і перемагав. Володимир бачив силу в єдності. На Любецькому з’їзді князів 1097 року в родовому замку Мономаха київський князь закликав припинити усобиці, адже “половці радіють, що рать між нами”. Володимир Мономах сформулював девіз для князів: “Віднині злиймося в єдине серце і пильнуймо руську землю”. Європейські історики вважають, що всі подальші виступи України за культурне й державне об’єднання беруть початок саме з ідеї Мономаха. Філологи та історики знають маніфест літературної діяльності князя “Повчання дітям”. Це теж заклик до єднання, який автор адресував не лише своїм синам, а й усім нащадкам Київської Русі. Ідея єдності в цьому творі заснована на традиційному християнському благочесті.
Після літературознавчих доповідей до слова запросили лінгвістів Інституту філології. Професор Лідія Гнатюк виступила з темою “Історична пам’ять українців у лінгвістичному вимірі”. Справді, в індивідуальній, колективній, національній мовній свідомості відбивається уявлення українців про минуле. Втрата чи деформація історичної пам’яті здатна зміщувати орієнтири представників нації, викликати депресивні стани. За таких несприятливих обставин виникає або цілковита байдужість до власної історії та мови, або (і це навіть гірше, вважає дослідниця) хибні уявлення про неї. Приклад — праці сучасного псевдовченого Станіслава Губерначука, який доводить, що наша мова давніша за санскрит. У праці “Трипілля і українська мова” він наводить цитати з писемної пам’ятки І тис. до н.е. Філологфахівець знає, що перші писемні пам’ятки на наших теренах з’явилися в Х—ХІ ст. і були створені книжною старослов’янською мовою. На жаль, через необізнаність більшості населення Губерначук популярний нині, йому вірять. Лідія Павлівна натомість апелює до думки Костянтина Тищенка, який закликав розрізняти давність лексики та давність мови як системи (українська мова сформувалася після занепаду зредукованих у кінці ХІ— середині ХІІ ст.). Інші хибні уявлення для пересічного носія мови — лексичні чи граматичні елементи, які трактуються сучасним мовцем як росіянізми. Насправді це українські чи праслов’янські форми (скажімо, воздух, бедро, діланіє, звізда, побіда, брюхо тощо), їх фіксують словникарі ще з кінця ХVІ ст. Форми закріплені в українських онімах (Жовтобрюх, Побідоносець тощо) і досі живуть у діалектах. “Сучасний українець, — наголошує Лідія Гнатюк, — має розуміти, що існує певний варіативний складник, від якого не можна відректися й кваліфікувати як русизм”.
Професор Оксана Ніка зупинилася на перспективній нині історичній дискурсології, яка вивчає комунікативний мовний досвід із першоджерел (зокрема звернула увагу на проповіді ХVІ—ХVІІ ст.). Цей лінгвістичний напрям досліджує типи дискурсів, зміни дискурсивних практик у діахронії, демонструє нові вимоги до творення тексту відповідно до епохи й мети комуніканта. Історична дискурсологія тісно пов’язана з історією літературної української мови. Вона вивчалася як складник новаторської програми “Історична лінгвістика. Текстотворення в синхронії та діахронії” для україністів Інституту філології.
Професор історичного факультету університету Володимир Сергійчук говорив про незворотність українського поступу. Згадував про останню спробу руської знаті об’єднати колишні землі Київської Русі. Йдеться про повстання воєначальникакнязя Михайла Глинського на початку ХVІ ст. Це сталося перед Люблінською унією та повним переходом українських земель під польськолитовське володарювання. Повстання зазнало поразки не лише через зраду союзників, а й через брак критичної маси революціонерів духу, вважає Володимир Іванович. Тодішня шляхта здалася під окатоличення задля власних інтересів. Тоді ж виникає феномен для всієї Європи — козацтво. Суспільні низи та патріотифеодали об’єднуються й боронять мову, віру, прагнуть відновити державність. Звісно, трагічною для України була Переяславська рада 1654 року, після якої Москва, вважаючи свою роль в історії месіанською, прагнула ліквідувати українську націю як таку. Плоди українських геніїв Київської Русі привласнено Московською державою. Наступу зазнав не лише культурний ресурс, а й людський: селянство Східної України виселяли до Казахстану, Сибіру, на Поволжя. Володимир Сергійчук розтлумачив причину, чому українці погоджувалися їхати. Вони як люди набожні не хотіли працювати в шахтах, адже робота там небезпечна. У разі аварії людину не дістали б і не поховали за християнськими звичаями. Уже краще працювати на землі, як звикли, — і люди їхали в далекі краї.
Історик продовжив доповідь підтемою українського національного руху ХІХ ст. у постатях Маркіяна Шашкевича та Миколи Гоголя. В АвстроУгорській імперії менше утискали українців, тож там з’явився паросток відродження — літугруповання “Руська Трійця”. Наддніпрянським Шашкевичем і засновником осередку українства в Петербурзі міг стати Гоголь. Але російські шовіністи після виходу у світ “Вечорів на хуторі поблизу Диканьки” й “Тараса Бульби” перелякалися та поставили за мету відштовхнути Миколу Гоголя від малоросійства, забрати письменника з українського поля. Тези Сергійчука щодо Гоголя перегукуються з доповіддю літературознавця Тетяни Михед на круглому столі “Малі” голоси та їхня велика сила”, що відбувся в Інституті філології в жовтні цього року. Тетяна Василівна говорила, що Гоголь руйнував імперські ідеї зсередини своїми легкими творами, насиченими українськими мовними й національними рисами — щирістю, незрадливістю козацьких цінностей. Наш письменник став популярним серед росіян. Гоголя боявся Олександр Пушкін, розуміючи, що російська література не має такого потужного прозаїка. Пересунувши Гоголя на задній план, імперія не зупинила український поступ. Місію його продовжив Тарас Шевченко, “пробудив приспаних”.
“Українство пробуджується завжди”, — наголошує Володимир Іванович. На початку Жовтневої революції 1917 р. в Петербурзі серед повстанців майоріли тисячі синьожовтих прапорів. Учорашня імперія бачила: українська нація таки є! Історик коментує подальший розвиток тих буремних подій: “Український демос мав виявити відданість у захисті не чужих, а своїх політичних інтересів. Тема сьогоднішньої конференції до 100річчя Акту злуки засвідчує, що в 1917—19 рр. українство пробудилося на всіх теренах, заявило про себе та свою соборність, духовність”. Підсумок доповіді Сергійчука: український національновизвольний рух є від самого початку незворотним. Історик звернув увагу на особливу роль Києва в державотворенні. Тут наші святині, тут було створено Академію наук України, власне тут і відбувся Акт злуки. Київ — джерело національного відродження. Пам’ятаймо пророцтво Андрія Первозваного: “Чи бачите гори ці? На цих горах засяє Благодать Божа, і місто велике має бути тут, і церков багато Бог поставить” (з “Повісті врем’яних літ”).
Завершила пленарне засідання конференції Майя Мозер, керівник Центру вивчення творчої спадщини Івана Франка КНУ імені Тараса Шевченка. Вона говорила про ідею соборності України у баченні Франка. Слово, за Франком, вбирає елементи свідомості нації, і завдяки йому ми зможемо донести ідею єдності до кожного. Франко виступав за національну соборність на противагу комуністичним тезам про соборність класову чи інтернаціональну. Націєтвірні думки письменника — у його збірці “З вершин і низин”, поемі “Іван Вишенський” та публіцистичних творах.
На думку Франка, патріотизм — найвища духовна сила, життєва позиція людини. Як національний мислитель Іван Франко звертався до молоді, був за взаємне збагачення та розвиток юного й досвідченішого поколінь. Він мріяв про “свобідну нову Україну”, говорив: “Соборність — це відповідальність усіх за всіх”.
Учасники наукового зібрання до 100річчя Акту злуки, без сумніву, відповідальні за власне покликання: і в аудиторіях університету, і поза ним вони утверджують ідею єдності українців словами й вчинками. Ми мусимо знати нашу історію та плекати незалежність України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment