Тарас Шевченко: «Ледве встигну налити в стакан чаю, як перо саме проситься в руку»

11 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
У нашому проєкті Володимир Мельниченко вже заторкував чайну тему, розповідаючи про кулінарні вподобання Шевченка. Проте він вважає, що чай, як єдиний справді системний напій всенького життябуття Тараса Григоровича, вимагає окремої розмови. Публікацію приурочено до Міжнародного дня чаю 15 грудня.

“Сердешним чаєм напували…”
У “Словнику мови Шевченка” зафіксовано п’ять варіантів вживання цього слова поетом, але їх було значно більше, що видно з цієї статті. В поетичному творі зустрічаємо його лише в циклі “В казематі” (1847) у вірші “Н. Костомарову” (“Веселе сонечко ховалось…”)
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синємундирних часових.
У Російській імперії чай у значній кількості (4 пуди) з’явився в 1638 р. як подарунок царю Федору Михайловичу від монгольського хана. Масовим напоєм чай став за Катерини ІІ. У період із 1831 р. до 1840 р., тобто з часу прибуття Шевченка до Петербурга і до виходу його “Кобзаря”, в середньому закуповували в Китаї щорічно 2470 тонн чаю. Напій “завойовував” імперію, проте, за словами відомого києвознавця А. М. Макарова, у першій половині ХІХ століття в Києві “чай вживали… рідко”, переважно його пили генерали й офіцери на Печерську, чиновники й поміщики на Липках і Форштадті: “Чаювання супроводжувалося особливим ритуалом. До столу подавали виноград, полуниці, смородину, груші та лимони. Фрукти їли окремо або добавляли в чай для збагачення його природного аромату”.
У середині ХІХ століття торгівля чаєм набула небувалого розмаху, і він швидко поширювався по всій імперії. У другій половині століття склалася характерна київська церемонія, що відзначалася “вільною імпровізацією у виборі частування”. Гостям спочатку пропонували чашку чаю з лимоном і, можливо, булочку чи тістечко. Коли зав’язувалася жвава розмова, до чаю подавали коньяк, ром і вино. Ну а далі — з’являлася горілка і холодні закуски… Втім, на мій погляд, кожен може поставити крапку там, де ця розширена чайна церемонія закінчується й починається щиросердний бенкет.
А мені важливо відзначити, що Шевченко з кінця 1830х рр. відразу прийняв цілющий чай і став постійно, сказати б, системно, вживати його.

“Замість чаю ми поголилися”
Посправжньому Шевченко приохотився до чаю, навчаючись в Академії мистецтв. Уже на перших сторінках автобіографічної повісті “Художник” рясніють згадки про чай. В одній із перших зустрічей художника з малярчукомкріпаком у Літньому саду той “велел трактирному заспанному гарсону принести чаю… Напившись чаю, мы расстались”. Наступного разу вони вирушили “чай пить” у трактир “Берлін”1. І саме “за чаем рассказал он мне про своё житьёбытьё”.
Описавши радісну зустріч з В. І. Штернбергом у пору навчання в Академії мистецтв, автор “Художника” зупиняється:
“— Теперь, я думаю, можно и чаю напиться, — сказал он.
— Я думаю можно, — отвечал я. И мы пошли в “Золотой якорь”2.
После чая уложил я его спать…”
Так само завершився й наступний приїзд у Петербург В. І. Штернберга: “После первых объятий и лобзаний… мы отправились в “Берлин” напиться чаю”.
У тій же повісті розповідається про літературні вечори сім’ї петербурзького чиновника О. Є. Шмідта, де читали книги вголос Шевченко й В. І. Штернберг: “После чая началось чтение”. У спогадах Г. М. Честахівського є запис Шевченкової розповіді про те, як йому “дуже добре жилося” з В. І. Штернбергом, коли вони на початку 1840 р. поселилися разом у будинку Доннерберга на 11й лінії. Це там В. І. Штернберг намалював, як він із Шевченком, тиснучи один одного, голяться перед круглим дзеркальцем. А на малюнку напис: “1840 года, марта 20 вместо чаю мы побрились”. Мабуть, того ранку чаю у молодих учнів Академії мистецтв таки не було, втім, у тих же спогадах є згадка, що в Академії “рисуємо часов до семи, а тоді нап’ємось чаю та й підем вештатися…”3.
Про буденність чаювання у молодих художників свідчить коротка фраза з листа Шевченка до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р.: “Сидимо оце вдвох з Кіндратом4, п’ємо чай та сумуємо, прочитавши ваше письмо…”

“А то ми пропадемо без чаю…”
Якщо врахувати, що чай в Україні став широко доступним у середині ХІХ століття, Шевченко приїжджав додому ще в 1840х рр. досвідченим любителем цього напою. Разом з тим, і в українському середовищі він зустрів щирих шанувальників чаю, зокрема з використанням самовару, який у Російській імперії з’явився та швидко поширився наприкінці XVIII — початку ХІХ століть. Скажімо, у спогадах О. С. АфанасьєваЧужбинського, у якого Шевченко гостював у селі Ісківці Лубенського повіту в 1844, 1845 i 1846 рр., є цікава розповідь про те, як вони наодинці збиралися “чогось попоїсти” і поставити самовар:
— Ото і добре! Порайся ж ти туточки, а я побіжу по воду до криниці, — зголосився Шевченко.
— Вода є, а надворі чуєш якийсь вітер.
— Байдуже. Хочу пробігтись.
І Тарас Григорович розшукав відро й пішов садом до криниці…
“Спільними силами ми приготували чай, і, коли сіли до столу, він… почав мені розповідати все своє минуле”.
Так само, з самоваром обидва чаювали в лютому 1846 р. у чернігівському готелі “Не минай”. Про той “шиплячий самовар” Шевченко згадував у Щоденнику 2 липня 1857 р.
З усталеною церемонією чаювання поет зустрівся 1843—1844 рр. у родинному маєтку Рєпніних у Яготині. Зокрема, зі спогадів П. Д. Селецького дізнаємося про традицію сімейного “вечірнього чаю”:
“Старі князь і княгиня одразу після вечірнього чаю ішли до своїх кімнат; ми, залишившись з молодими Рєпніними, з княжною, примушували Шевченка читати “Катерину” й недруковані ним вірші…”5.
Стикався Тарас Григорович і з анекдотичними чайними ситуаціями. Скажімо, в повісті “Прогулка с удовольствием и не без морали” Шевченко розповідав про “білоцерківський трактир”, де не міг допроситися чаю. На перші два замовлення йому відповів господарєврей: “Зараз”. Після третього звертання відповідь була: “Зараз закипить”. Учетверте “зараз” пообіцяла вже жінка, але з’явилася без чаю і на запитання “Де ж чай?” відповіла, що чаю в них немає, господар пішов спати, зате можуть подати… фаршировану щуку, яку принесли не відразу, а через “зараз”… Бували й інші неприємні моменти: “Грязный козачок приходил меня звать на чай, но я… не пошел”.
Але чай постійно супроводжує героя в подорожі:
“— Делать нечего, Трохиме, чемодан нужно развязать, а то мы пропадём без чаю.
— А разве жидовский вам не понравился? — проговорил он иронически, вынимая чемодан из телеги.
Правду сказать, так чай был только предлогом, а настоящим деломто была волшебница, закупоренная в подвижном тереме…
Пока я так предполагал, самовар кипел уже на столе, и Трохим вытирал чёрный глиняный чайник и зеленоватые кабачные стаканы. Ну, как же я в таком стакане предложу ей чаю? Срам…”.
Лише кілька, втім точних, яскравих штрихів до чайної ситуації, висловлених ніби мимохідь! Якого кольору був чайник і з чого зроблений, а ще — негодящі для чайного застілля грубі стакани з кабака… До речі, ми відразу відчуваємо, що запрошення до чаю було тоді вже достойним приводом для привернення уваги незнайомки…

“А всипте, будьте ласкаві, ще чаю!”
У спогадах про Шевченка є блискучі штрихи до його захопленості чаєм у Києві. Скажімо, польський поет Ю.Б. Кенджицький, який навчався в Університеті св. Володимира й жив на Козиному болоті навпроти будинку, де навесні 1846 р. зупинився Шевченко, розповідав про запрошення до нього:
“Коли я прийшов… хазяїн, скинувши безцеремонно чобіт, повернув його халявою до труби самовара, що стояв у кутку, та, наставляючи халяву прямовисно до труби, зробив з неї щось подібне до міха. Дмухав так завзято, що аж іскри зісподу сипались. Зайнятий тією роботою, навіть не привітався зі мною”.
Втім, Тарас Григорович старався саме для двох його гостей, один із них, М. І. Костомаров, уже сидів у кріселку. Ю.Б. Кенджицький писав, що “під час розмови ми пили чай”. А розмова була, до речі, про вже задумане КирилоМефодіївське братство!
Шевченко, “щоб почастувати гостей, приніс дві… булки, які лежали на книжках і паперах, мов на виставці в крамниці, поки ми взялися їсти їх”. Значить готувався до чайної церемонії!
М. І. Костомаров, ніби продовжуючи попередній сюжет, згадував:
“Довгі вечори просиджували ми влітку на Хрещатику в саду (тобто біля будинку на Козиному болоті. — В. М.) за чаєм. Нескінченні велися між нами розмови і спори. Шевченко випивав стакан за стаканом із словами: “А всипте, будьте ласкаві, ще чаю!”. Тепла, благодатна малоросійська ніч не раз заставала нас таким чином”6.
Отже, чаювання двох друзів були тоді частими. Великий проєкт про Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія обговорювали й за чаєм…

“Я з допомогою лимона випив стакан чаю”
У період заслання Шевченкові час від часу щастило з чаєм. Ось кілька цікавих епізодів. У спогадах А. Й. Лаврентьєвої, дружини писаря Орської інженерної команди П. С. Лаврентьєва, записаних О. І. Матовим, є цікавий епізод щодо перебування поета в Орську. Йшлося про те, що Шевченко зайшов до них у той час, коли в сім’ї зібралися гості за чаєм: “Зупинившись у дверях і уважно оглянувши гостей, він дістав олівець і папір і швидко накидав групу, що розмістилася навколо самовара. Усі були так гарно зображені, так живо й характерно…” Малюнок цей числиться серед незнайдених творів художника.
Особливу, буквально рятівну цінність чаю, тим більше з лимоном, засланець оцінив у приаральській піщаній пустелі Каракуми. Герой повісті “Близнецы” розповідає:
“Никогда в жизни я не чувствовал такой страшной жажды и никогда в жизни я не пил такой гнусной воды… Её в рот нельзя [взять] не процедивши: она пенилась вшами и микроскопическими пьявками… Я с помощию лимона выпил стакан чая. Ничем так быстро не утолишь жажды, как горячим чаем вприкуску”.
Втім, і в Новопетровському укріпленні лимон до чаю був особливим делікатесом. Скажімо, 11 липня 1857 р. Шевченко занотував, як, уже випивши чаю на комендантському городі, зайшов у гості, а там йому запропонували “стакан чаю, від якого я не мав сили відмовитися, тому що чай був з лимоном — нечувана розкіш у цій пустелі”. Лимони доставляли в Новопетровське укріплення на замовлення морем із Астрахані. Наприклад, 14 липня Шевченко занотував, що були привезені “варення, лимони, солоні огірки…”, і С. С. Зигмунтовська “подарувала мені лимон, з яким я маю радість… пити чай…”
Сказати б, екзотичне чаювання зафіксовано під час перебування Шевченка в Раїмському укріпленні в 1849 р. У спогадах юного прапорщика Е. В. Нудатова, записаних журналістом Д. Г. Клеменсовим, читаємо про те, що під час якогось виїзду засланця з укріплення в сусіднє киргизьке стійбище, де він гостював у місцевого бія (князя), Шевченко зустрів його “лежачи на простеленій коло бійової палатки кошмі і п’ючи плитковий чай…”7

“Я вирішив завестися мідним
чайничком”
Посправжньому цивілізоване, доволі систематичне чаювання у засланця налагодилося в Новопетровському укріплені під опікою коменданта І. О. Ускова, який, прибувши туди навесні 1853 р., за словами його дружини А. О. Ускової, “запропонував Шевченкові ходити до нас обідати й увечері чай пити…”
Молода дочка Ускових Надія Іракліївна Смоляк, яка народилася 1856 р. і не могла пам’ятати Шевченка, у сімдесятирічному віці висловила те, що зберігалося в сімейній пам’яті, а саме: “Він… щовечора приходив пити вечірній чай”8.
Особливий чайний період настав, коли Тарас Григорович облаштувався на вже згаданому комендантському городі, а на початку весни 1857 р. навіть вирішив… “завестися мідним чайничком”. Про це він зізнався в Щоденнику 30 червня 1857 р., тобто, за місяць до відбуття з Новопетровського укріплення, коли нарешті чайник усетаки вдалося придбати: “До тихого прекрасного ранку на городі додати склянку чаю мені здавалося це розкішшю дозволеною”.
К. Г. Паустовский у прекрасній повісті “Тарас Шевченко”, якій виповнилося цього року 80, писав:
“О том, какой скудной, какой нищенской была солдатская жизнь Шевченко, можно судить по той неудержимой радости, с какой он пишет в дневнике, что купил себе, незадолго до отъезда, медный чайник”.
Справді, щира радість від цієї покупки у Шевченка була, проте його солдатське буття жебрацьким або злиденним у той час назвати ніяк не можна. Звісно, заслання не є тотожним нормальному людському життю, але чайник Шевченко купив у найкращий його період.
Наступного дня — 1 липня — засланець занотував, що вранці насолоджується стаканом, правда, непоказного, але всетаки чаю. В записі від 2 липня Шевченко відзначив дві справи, які йому вдалося зробити вдало: завести “журнал”, тобто Щоденник і… чайник: “…Мідний чайник, який робиться необхідним для мого журналу, як журнал для мене. Без чайника, або без чаю, я якось ліниво, бувало, брався за се рукоділля. Тепер же, ледве встигну налити в стакан чаю, як перо саме проситься в руку”. Ніби на підтвердження цієї тези поет записав 3 липня: “…За звичаєм, встав о третій годині, зігрів свій чайник, налив стакан чаю і взявся за перо…” І знову 7 липня: “…Нагрів свій чайник, застругав нове перо”. Тепер — нотатка 11 липня 1857 р.:
“Прокинувся до сходу сонця… Я весело взявся за чайник. І коли все було готове для мого ранкового самотнього бенкету, я застругав уважно перо, розгорнув свій журнал, і, що називається, півбукви не міг написати, так мені раптом зробилося весело”.
Рідкісний випадок, коли засланець двічі підтверджує, що зранку йому було “весело”, тобто, добре на душі. Немає сумніву, що це було пов’язано з мріями та турботами про від’їзд із укріплення на волю — Тарас Григорович якраз зібрався замовити подорожню торбу, зокрема для сухарів. А, крім того, небо чисте, ластівки весело цвірінькають — як же любо їх слухати! — гарячий чайник і журнал для записів поряд та й перо вже старанно застругав… Була й нотатка про те, як Шевченко “запросив приятелів до себе на город пити чай”. Сама можливість виявити гостинність, очевидно, дарувала засланцеві хоча би видимість життя на волі. Особливо знаменний запис зроблено 12 липня 1857 р.: “Спочатку я брався за свій журнал, як за обов’язок, як за пунктики, як за рушничні прийоми. А тепер, і особливо з того щасливого дня, коли завівся я мідним чайником, журнал для мене зробився необхідним, як хліб із маслом для чаю”.
Таки був зв’язок між звичайним мідним чайником і безцінним Шевченковим Щоденником! Якщо Тарас Григорович опоетизував той чайник, то не забудемо про нього і ми.

“Відправився на чай до стареньких…”
Дорогою з заслання Шевченко мав змогу пити чай з друзями й приятелями. Скажімо, прибувши в Астрахань, він записав у Щоденнику 14 серпня 1857 р., що “пішов до Бурцова пити чай”. Ішлося про поручика Л. О. Бурцева, з яким поет познайомився в Новопетровському укріпленні, той був плацад’ютантом і в 1856—1857 рр. був близьким до сім’ї коменданта І. О. Ускова. На пароплаві “Князь Пожарський”, який ішов до Нижнього Новгорода, Шевченко постійно чаював у каюті капітана В. В. Кишкіна, наприклад, 9 вересня зафіксував, що “після обіду зайшли ми до капітанської світлиці (так називають волзькі плавателі (матроси) напалубну капітанську каюту) і взялися за чай”. Сюди Тарас Григорович міг заходити вільно й самостійно готувати собі чай і до чаю.
У Нижньому Новгороді був випадок, коли 26 вересня в “огидну погоду” Шевченко пішов у трактир, замовив собі чаю і намалював із вікна Благовіщенський собор. Прекрасний малюнок вийшов! Але, звісно, найчастіше Тарас Григорович чаював у гостях. Ось 2 жовтня він випадково познайомився з управителем нижньоновгородського соляного правління М. К. Якобі, відразу пообідав у нього й затим робив це неодноразово. Шостого листопада після такого чергового обіду Тарас Григорович “відправився на чай до стареньких, тобто madam Якобі та її невблаганно балакучої сестриці”. Шевченко зачаровував своїх знайомих, і їм приємно було чаювати з гостем. Тим більше, що Шевченко намалював портрет подружжя Якобі. Сьомого березня 1857 р., перед від’їздом поета з Нижнього Новгорода до Москви, прощання друзів і приятелів почалося з чаю у першій годині пополудні, втім, коли о першій попівночі нарешті розсталися, про чай уже давно було забуто…

“Напилися чаю…”
Коли в березні 1858 р. Шевченко з’явився в “самоварнокалачній” Москві дорогою з заслання до Петербурга, він уже був справжнім “чайником”. Нагадаю, що в ті часи чайник у Москві називався посудиною, а його нинішнім іменем величали любителя чаю. У дорогого друга М. С. Щепкіна поет посправжньому пережив хвилини, про які писав Пушкін:
Смеркалось; на столе, блистая,
Шипел вечерний самовар.
Важко назвати тодішніх письменників, артистів, критиків, які не чаювали у М. С. Щепкіна. В гостях у нього побували кращі професори Московського університету, а служителі Мельпомени тут завжди були своїми.
У Щепкіновій сім’ї Шевченко дізнався про небувалу московську пристрасть до чаю. Якщо в XVII столітті чай у Москві вживали винятково як ліки, то з часом він уже став національним напоєм. Можна навіть говорити про культ чаювання. Воно завжди було чимось на кшталт ритуалу, священнодії, без чого не міг обійтися жоден москвич. Чай у Москві називали “п’ятою стихією”, пили кілька разів на день, а то й постійно. Тим паче вдома у М. С. Щепкіна дорогого гостя завжди частували саме чаєм.
Чай заварювали дуже міцним, настоювали і пили гарячим, “щоб обпікав губи”, за один раз випивали чимало. Справжні любителі чаю не допускали розведення його вершками чи будьчим іншим, не дозволяли собі закурити сигару за чаюванням. Усе, що відвертало від напою, гурмани засуджували, а цукор завжди вживали вприкуску, розуміючи, що він призначений для підсолоджування, а не для розсироплювання чаю. Від погано завареного чаю, “через який Москву видно”, бувалі москвичі делікатно відмовлялися, так само, як і від напою, налитого в чайник, — вважалося, що справжній чай можна пити лише з самовара. Переважна кількість москвичів у Шевченкові часи були “чайниками”. “Хіба це чай? — казали в Москві з усмішкою про напій із чайника. — Так, тяганина одна. Ні на бесіду не налаштовує, ні на сердечність… Інша річ, самовар! За ним розсядешся, перехрестишся, ґудзичок розстебнеш… А за посудиною твоєю що? За нею навіть соромно сидіти солідній людині. Ні сімейності в ній, нічого…”
Чи мав Шевченко з цього нові життєвопобутові враження? Певно, що так. Як ми вже знаємо, він часто пив чай у трактирах і у знайомих, але дружнє чаювання у М. С. Щепкіна подарувало йому справжнє самоварне, затишне тепло, яке він рідко відчував до того.
Зі щоденною побутовою церемонією чаювання Шевченко зустрівся й у гостях в сім’ї Станкевичів, до яких Михайло Семенович привів його 19 березня 1858 р. Того дня Шевченко записав у Щоденнику: “… Зайшли до Олени Костянтинівни Станкевич9, моєї старої знайомої; напилися чаю…” В той день О. В. Станкевича не було вдома, тому Шевченко з М. С. Щепкіним навідали його наступного дня і за чаєм “весело, нецеремонно побалакали про Малоросію…”

“Зайшов у харчевню, напився чаю з кренделями…”
Але то було ввечері, а перед тим, удень, 20 березня 1858 р., близько 15ї години Шевченко, за його словами, чаював у харчевні в районі Страсного бульвару.
Слово “харчевня” відсутнє в “Словнику мови Шевченка”. У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” визначається як “закусочна з дешевими і простими стравами”. У Шевченкові часи харчевня була фактично трактиром нижчого розряду, розрахована на небагатих людей, зокрема селян, які приїжджали до Москви у своїх справах.
Слова “крендель” також немає у “Словнику мови Шевченка”. У Шевченкового знайомого В. І. Даля: “Крендель — род калача, витушки, рогульки из разного теста”. У “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” — виріб із тіста (звичайного, здобного), формою схожий на вісімку. У Шевченкові часи крендель ще міг нагадувати здвоєний вінок.
Двадцять другого березня Шевченко побував у знаменитому в Москві Троїцькому трактирі, про який писали: “Сотні людей зайняті питтям чаю…”

“Не ром із чаєм, а чай із ромом”
Повернувшись до Петербурга наприкінці березня 1858 р., Шевченко близько трьох місяців жив на квартирі у свого друга М. М. Лазаревського і мав можливість пити чай щоденно в комфортних умовах, а на початку червня переїхав у квартирумайстерню Академії мистецтв. Як видно з опису цього приміщення, залишеного М. С. Лєсковим, у ногах Шевченкового ліжка був “простенький столик, на якому звичайно стояв графин з водою, рукомийник і скромний чайний прибор”10. А ми знаємо, що в Описі речей Шевченка, що залишилися після його смерті, числиться “самовар жёлтой меди старой формы”…
Утім, у Щоденнику, який поет вів у Петербурзі ще понад півтора місяця, про чаювання не йдеться, а більше про те, що: “Після не зовсім помірного обіду вийшли ми на вулицю…”; “Пообідав… теж не зовсім помірно…”; “Квитався за непомірну вечерю…”; “…Заїхали вечеряти до Бореля і погасили свої захоплення у Адольфіни. Цинізм” і т. ін.
Звісно, Тарас Григорович, як завжди, постійно смакував чай у друзів, скажімо, в сім’ї Ф. П. Толстого. Його донька К. Ф. Юнге згадувала, як після роботи Шевченка над портретом А.Ф. Олдріджа в своїй майстерні, в її присутності, “потім ми всі йшли до нас пити чай”. І саме вона, п’ятнадцятирічна дівчина, наважувалася, хоч і жартівливо, говорити поетові, наливаючи гарячий напій: “Тільки дивіться, не ром із чаєм, а чай з ромом”11.
Шевченків біограф М. К. Чалий писав, що, мешкаючи в Києві на Пріорці у 1859 р., Тарас Григорович “до чаю випивав чарочку”, а біограф О. Я. Кониський стверджував: “Чай хоч і пив, але не дуже його любив і жартуючи говорив: чай зветься (попольськи) гербатою; хто його п’є, той на старість горбатіє”12. Звісно, це лише Шевченків жарт, і той, хто, нічтоже сумняшеся, повторює його нині всерйоз, чинить дурницю…
Щодо “чарочки до чаю”, то йдеться не про те, що вона випивалася безпосередньо з чаєм, а, звісно, раніше за часом. Нагадаю, що в “Енеїді” І. П. Котляревського, виданій наприкінці XVIII століття, лише “Турн, царьок нешпетний” дозволяв собі “з горілкою напитись чаю”. Козаки звично “люльки курили або горілочку пили…”
Двадцять шостого лютого 1861 р. о п’ятій годині ранку Шевченко попросив чаю і випив стакан із вершками. Він і не думав, що жити йому залишилося півгодини…

“Приготував собі трапезу, тобто чай…”
У Шевченковому Щоденнику є зворушливий запис від 29 липня 1857 р. про те, що він хотів уранці почастувати свого друга Андрія Обеременка “чаєм шклянкою і горілки чаркою”13 за те, що напередодні він його — п’яного — турботливо поклав спати на своїй шинелі під улюбленою вербою та ще й нарвав і поклав під голову бур’яну. І перехрестив. Хотів, але добрий друг спав і Тарас Григорович покірно занотував: “Робити нічого. Чаю шклянку і горілки чарку відклав до іншого разу…” Рідкісні випадки, коли у Шевченкових текстах ці два напої раптом опинилися поруч…
Так от, опублікувавши, мабуть, найжорсткішу в науковому (!) шевченкознавстві статтю про поетове ставлення до вживання алкогольних напоїв (див. “Слово Просвіти”, ч. 21, 23—29 травня 2019 р.), я хочу нагадати, що головним напоєм у житті Шевченка був чай, а не горілка чи, скажімо, ром. І навіть не чай із ромом. Запам’ятаймо це.
Того ранку, до речі, він “встав, приготував собі трапезу, тобто чай…”

————————
1 Містився на розі 6ї лінії Васильєвського острова і Академічного провулка.
2 Ішлося про трактир “Золотой якорь” у будинку Баландіної на 6й лінії.
3 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 66.
4 Єжов Кіндрат (роки життя невідомі) — російський художникпортретист, учився в Академії мистецтв разом із Шевченком, вони приятелювали.
5 Спогади про Тараса Шевченка. С. 81, 91, 96.
6 Костомаров Н. И. Поэт Тарас Григорьевич Шевченко. Очерк его жизни. Воспоминания о нём 1846—1861 г. // Русская старина, март 1880 г. С. 587—610.
7 Доставка чаю з Китаю в Російську імперію була довгою й складною. Скажімо, до Москви — понад 4 тис. кілометрів. Для зручності перевезення його пресували у формі цеглин (кирпичний чай) або плиток (плитковий чай). Сам по собі чай у тих краях уже не був незвичайністю, певно, киргизи вимінювали його, вони не брали грошей і торгівля з ними була тоді тільки мінова.
8 Пронін І. В гостях у друга Т. Г. Шевченка // Життя й революція, 1928, № 3. С. 121.
9 Станкевич Олена Костянтинівна (дівоче прізвище — Бодиско; 1824—1904) — дружина російського письменника і публіциста О. В. Станкевича, небога декабристів М. і Б. Бодисків і двоюрідна сестра Т. М. Грановського. Шевченко познайомився з нею в Україні 1843 р.
10 Спогади про Тараса Шевченка. С. 380.
11 Смак чаю з ромом Шевченко відчув ще в часи навчання в Академії мистецтв. У повісті “Художник” є згадка про те, як молодому художнику в гостях “предложено было рому с чаем”, але поскільки за ромом ще треба було збігати в лавку, “то я отказался от рому и от чая…”
12 Кониський О. Я. Тарас ШевченкоГрушівський. Хроніка його життя. — К.: ТОВ “Видавництво “Кліо”, 2014. С. 496.
13 Це — перифраз із відомої думи про Ганджу Андибера, де йдеться про вітання “медом шклянкою і горілки чаркою”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment