«Ця кров волає до неба»

Оксана ЗАБУЖКО,
письменниця, громадська діячка

От і настав “момент істини” — історичний. Переломовий.
Коли за українську мову вбивали в ОРДЛО (і, ймовірно, продовжують убивати й далі), — ці жертви ще не мали для нас ні імен, ні облич. Можна було вмістити їх у загальну рубрику “проукраїнські” — і тим затулитись від очевидного факту (якого наш противник, до речі, й не приховує): так, в остаточному підсумку це “війна за мову” — за картину світу.
Москва воює за те, щоб не стало української. А найнадійніший для цього спосіб — убити носіїв.
(Саме так вони зробили в 1933-му — і число носіїв української мови одразу ж зменшилось на мільйони).
І після 1933-го ця війна ніколи — НІКОЛИ! — не припинялась. І кожен українськомовний бодай раз на віку стикався з цією професійною, “видовою” агресією вбивць — до НЕДОБИТОЇ жертви.
Це міг бути несподіваний вибух люті від незнайомця, що з ненавистю тебе перекривляє, або (якщо посуватися на схід од Вінниці) цькування в дитячому колективі, “підзарядженому” від дорослих, чи таврування “селюцькістю” (що родом із того-таки Голодомору: коли втеклих у місто від розкуркулення можна було і в НКВД здати, — і кожен нащадок вижилих, навіть і в третьому коліні, рефлекторно лякається: ні-ні, я нє з сєла, што ви!..), могли бути — і є! — десятки видів щоденної “непомітної” дискримінації, від адміністративної до культурної, що її ми вже й за агресію не сприймаємо, звикли…
Кожен із нас може сказати про себе: “Артем Мірошниченко — це я”.
Кожного українськомовного хоч трошки в житті “били за мову” — в різних формах, з різною мірою дошкульности, хоч і мало кого вже фізично (спасибі Незалежності!)… І ніколи, ЖОДНОГО РАЗУ нікого за те не було покарано. (Навіть того мента з Одеської траси, що кричав на відео водієві: “Ты мне тут на своей телячьей мове не говори!” — адже ж не звільнили без дальшого права на проходження державної служби?..)
Артем Мірошниченко дивиться в очі нам усім. Від цього погляду вже не затулишся, не сховаєшся. І не відмахнешся (хоча спроби, не сумніваюсь, будуть!) — мовляв, “ах, та то просто гопота”, і де ваші свідки, що то “за мову”?
Ми всі свідки — всі, скільки нас є, мільйони українськомовних. (Спробуйте перейти на нашу сторону — і ви вжахнетесь із того, які ми живучі.)
Ця кров волає до неба (кожна безвин­но пролита кров волає до неба). Це обличчя має тепер бути скрізь — на плакатах і значках, футболках і наліпках, впізнаване кожному. Як постійна пригадка нам усім: цей чоловік загинув за те, щоб українці нарешті перестали БОЯТИСЬ своєї мови.
А для цього боятись мають ті, хто готовий за неї нас убивати.
І тому — так, Українська Держава в цьому процесі зобов’язана, в інтересах власного виживання, показово гупнути кулаком, демонструючи на своїй території Силу Закону, — щоб кожен нащадок вертухаїв, якого трясе на звук недобитої його “дєдамі” мови, сто раз вкусив себе за язика, перш ніж щось проти неї бевкнути. А медіа всіх рівнів мають якнайширше висвітлювати перебіг судового процесу — і соціально-культурний профіль убивць, і їх бекґраунд до четвертого коліна, тато-мама-дід-баба, школа-вчителі, що дивились, яку музику слухали, — громадської уваги тут має бути не менше, ніж до харківського процесу Зайцевої: іншого способу коли-небудь очиститись від задавненої зарази немає, країна мусить ясно бачити, чим вигодовується її смерть.
Бо інакше завтра-позавтра (в перерахунку на роки, не на десятиліття!) вони уб’ють ВАС УСІХ — із “провідниками толерантности”, щирими адептами “какой разніци” та всією своєю агентурою й виконавцями включно.
Спробуйте це зрозуміти, поки ще не пізно.
Facebook

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment