Євген Грицяк став кінолегендою

Ольга ЖМУДОВСЬКА
Рік тому в Держкіно України повідомили, що профінансували створення фільму “У-777. Перемога над смертю” за результатами 10-го конкурсного відбору. Фільм створили на кіностудії “Три-Я-Да продакшн”. Нині спілкуємося з продюсером фільму Анастасією Даниленко, для якої цей проєкт став першою самостійною роботою у документальному кіно.

— Анастасіє, Ви завершили зйомки документального фільму про один з визначних епізодів історії українського спротиву тиранії і несвободі. Про що він?
— Це фільм про Норильське повстання, яке відбулося у 1953 році. Повстання організували українці — і змогли досягти успіху. Зйомки фільму ми почали торік у грудні, але підготовку — раніше. Фільм створювали за книжкою Євгена Грицяка — дуже жорсткій, бо правдивій. Євген Грицяк був керівником того повстання, його натхненником і тим, хто допомагав іншим в’язням подолати свій відчай і страх, повстати за свою людську гідність. І було складно, бо ми багато думали, як відобразити усі ті події, щоб правдиво, достовірно показати людей, які вступили у боротьбу, запалили інших пристати до них, і при цьому не викликати аж занадто бурхливу реакцію наступниці влади Радянського Союзу, її звинувачень у перекручуванні історії. Для авторки сценарію Олени МоренцовоїШулик це був надскладний виклик, бо вона прагнула показати повстанців не холоднокровними героями, а живими людьми, які перемогли страх втратити життя, бо ще більше боялися встратити гідність.
— Що було найбільш вражаючим у той період?
— За рік до початку підготовки ми поїхали до автора, Євгена Грицяка, який мешкав в селі Устя на ІваноФранківщині. І це був неймовірний час у моєму житті. Як виявилося, він вельми активно жив, займався йогою, його поважали люди, мав славу лікаря. Про його здібності нам розповіла жителька того села, в якої діагностували рак, але взявся пан Євген — і лікарі повірити не могли, що хвороба відступила. Ми побачили чоловіка, який пройшов страшні, нелюдські випробування долі — і залишився щирою, доброю людиною. Він — феноменальний. Освічений, знав багато мов, з ним було так цікаво, що неможливо було зупинити з ним розмову самостійно — хотілося слухати й слухати. …А пізніше, коли ми вже завершили роботу, нам було страшенно боляче, що він не побачить стрічку, бо невдовзі після нашої зустрічі пішов із життя.
— А де відбувалися зйомки? У Норильск ви ж не їздили?
— Під Києвом, у селі Шпитьки. Там є кіностудія, і там була декорація, схожа на бараки, на табір. Знімали ми у грудні, було дуже холодно — і це було нам на руку, бо ж ми реконструювали події, що відбувались у люті норильські морози. Тож погода нас не підвела, знімали, так би мовити, в автентичній атмосфері. Наша творча група вирішила, що знімати будемо вночі, бо ж у Норильську майже завжди — полярні ночі. Потім уже на постпродакшні домальовували північне сяйво, щоб було як на Півночі…
— А як Ви, молода дівчина, сприйняли ту історію — адже вона занадто жорстока, майже неможлива як на людські сили й ті нелюдські часи і обставини?
— Насправді було дуже важко повірити, що ти сидиш поруч з такою людиною, яка сама це робила. Але Євген так просто і переконливо розповідав, як усе відбувалося, що це було перше беззбройне повстання заради людських прав. І не було в його словах жорстокості, він сяяв щастям, що так сталося, що не було ніяких провокацій, ніякої зради з боку повстанців, політв’язнів. Від нього віяло силою духу, це було дуже комфортно сприймати — стільки миру і доброти, позитиву було у його розповіді. А вже потім, коли повернулися в Київ і я осмислювала, що я від нього дізналась, коли подумала, на яку небезпеку вони себе наражали, і було геть незрозуміло, як вони це витримали… Ми вивчали архівні матеріали, читали, як їх били, морили голодом, залякували — і ставало моторошно від думки, що ж тим людям довелося витерпіти, пережити — і перемогти. Це неймовірно. І вже потім, під час зйомок сцен і про молотобойки, і катування голодом, — у нас не тільки виконавці головних ролей, у нас масовка не стримувала сліз, бо ми настільки перейнялися цими подіями, що насправді плакали — усвідомлюючи, що відтворюємо таку драму.
— Як виникла ідея знімати саме про Норильське повстання?
— Ми з генеральним продюсером Сергієм Барановим хотіли зняти документальний фільм. У нас вистачало проєктів — знімали багато серіалів, але захотілося зняти щось серйозне, важливе. Натрапили на книжку Євгена Грицяка, і коли її прочитали, стало ясно: не зняти цю історію — неможливо. І хоч якраз перед тим режисер Заза Буадзе зняв на цю тематику фільм “Червоний”, і є декілька фільмів російських студій (але вони висвітлюють погляд російської сторони) — ми вирішили, що і нам є що сказати і показати глядачам з абсолютно несподіваного ракурсу.
— І в чому ж особливості цього фільму?
— У нас був флешбек у флешбеку. У 70х роках відбулася зустріч Євгена Грицяка з американським журналістом — і ось через спогади про цю зустріч ми й відтворювали події Норильського повстання. Молодого Грицяка грав Макар Тихомиров, яскравий, талановитий, він гарно впорався зі своєю ролю. Єдине — у Євгена, оскільки він із Західної України, був западенський акцент, а в актора — не було. Але то не було перекрученням, бо на час повстання Євген уже давно був за межами України, вже вивчив нових мов зо тричотири, і акцент у нього на той час стерся. А дорослого Грицяка грав дідусь нашого Макара — Анатолій Тихомиров.
У нас не було “розкручених” акторів — зокрема й тому, що ми не мали великого фінансування, 100 % було державне фінансування.
— Які відчуття після завершення фільму?
— Ми довго не могли затвердити монтаж фільму, декілька разів змінювали його концепт. Також ми знову з’їздили в с. Устя на Франківщині, де онук Євгена тримає його музей. Він нам ще багато чого розказав, і про те, як непросто було нашому герою вже після повернення з таборів. У музеї залишилися його автентичні речі, табірний бушлат, записи. За радянської влади його обмежували, репресували, арештовували, забороняли писати про табори, відповідно зазнавали переслідувань і люди, які з ним спілкувалися… Тому він втратив багатьох друзів, зате ясніше стало, хто справжній. Після цієї поїздки ми таки затвердили монтаж і зробили якісний і зрозумілий фільм.
— І дуже потрібний…
— Так, адже багато людей не знає всієї правди. За радянських часів влада намагалася приховати роль українських політв’язнів. Говорили, що це поляки і фіни повставали, але документи, архівні дослідження свідчать: понад 50% політв’язнів у тому таборі були українцями, і саме Грицяк утримав усіх тих людей у спокої, переконував, організовував. І не всі одразу йому повірили, багато хто вважав, що він іде на смерть. Якраз помер Сталін — і цей момент затишшя Євген Грицяк зумів використати. Він пояснив людям, що вони мають можливість вимагати дотримання своїх прав, бо вони навіть за тогочасними законами мали працювати по 8 годин 6 днів на тиждень, а вони працювали по 14 годин 7 днів на тиждень. Вони мали право на побачення з рідними людьми. І йому вдавалося знайти переконливі слова, щоб за ним пішли, і чим більше повстанців ставало, тим впевненішими вони були. Але система була занадто жорстокою — і в якийсь момент він зрозумів, що йому більше нічого боятись, бо його можуть розстріляти за будьщо, з будьякого приводу він може загинути.
— Де плануєте показати стрічку?
— Ми вже подали заявку на фестиваль Docudays UA та на Польський кінофестиваль. З лютого почнеться нова хвиля фестивалів. А режисер нашого фільму Ігор Висневський уже отримав приз за свою попередню короткометражну стрічку “Слово” — за найкращу режисуру, на міжнародному кінофестивалі в США New York City International Film Festival. Тож ми і на цей фестиваль теж хочемо потрапити.
— А які ще фільми, які стосуються саме української історії, планує знімати студія “ТриЯДа продакшн”?
— Зараз у нас у виробництві 12серійний фільм про життя роду Козаків, що припало на бурхливі й жорстокі роки ХХ і початку XXI століття. Члени сім’ї стали свідками або учасниками всіх знакових подій, що відбувалися в Україні в цей період: Перша світова війна, революція, Голодомор, сталінські репресії, війна, крах СРСР, проголошення незалежності України, Помаранчева революція.
Продюсеру Сергію Баранову і режисеру Дмитру Лактіонову дуже непросто — там щодень такі драматичні епізоди! І Голодомор, і війна, і репресії, і самогубство героїні, і пристрасті й непорозуміння між найближчими людьми… Це історія кожного українця, близька і важлива для всіх нас. А ще мріємо про багато інших проєктів, готуємось до нових робіт.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment