Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото з сайта театру
Палітра постановок художнього керівника Київського академічного театру на Подолі, народного артиста України Віталія Малахова надзвичайно широка. Режисерським роботам Малахова притаманні оригінальний стиль, витончений смак, гостре відчуття межі між правдою і фальшю, у поєднанні з потужним буянням артистизму, метафоричності та новаторського стилю. Нова його вистава “ОБЕЖ” за п’єсою Сербського драматурга Браніслава Нушича створена.
П’єса “ОБЕЖ”, написана далекого 1927 року, не втрачає актуальності. Адже суспільство за більш ніж дев’яносто років мало змінилося, а людей турбують ті самі проблеми, що й раніше.
Сучасну інтерпретацію твору здійснила Зоряна Гук, вона ж переклала “ОБЕЖ” українською мовою. До речі, ще у 80ті роки минулого століття виставу за цією п’єсою поставили у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Вона стала однією з найуспішніших київських постановок тих років і мала постійні аншлаги. Абревіатура ОБЕЖ, за задумом автора, означала “Общество Белградских Эмансипированных женщин”. Абревіатуру вирішили залишити і в українському перекладі.
— Це надзвичайно цікава вистава, — розповів режисерпостановник, — бо там 17 жіночих ролей. Можна зайняти весь особовий жіночий склад. Ми працюємо з посольством Сербії, вони допомогли нам з перекладом. Вистава про те, як стаючи громадськими діячами, батьки забувають про дітей, як немовби працюючи над розвитком сім’ї, знищують її…
Ця історія розпочалася з того, що у місті, де життя йшло мирно й тихо, з респектабельних шанованих сімей почали періодично зникати дружини, залишивши чоловікам домашнє господарство і дітей. Постановка розповідає глядачам про те, чим можуть займатися героїні, коли вони хочуть бути почутими. Робота для них часом стає важливішою за родину, а щоденні події не дають засумувати навіть авантюрним особистостям. Вистава начебто побудована на розмовах про буденну турботу, але водночас розкриває вади жіночого колективу.
Як виявляється, часом говорити для жінки виявляється так само важливо, як дихати. А бути почутою — не менш цінним, ніж бачити. Потреба у суспільній роботі інколи може бути навіть більшою, ніж потреба в родині.
“Жінка — не ложка: поїв, помив і знов поїв. Жінка — це людина, частина суспільства”, — переконані членкині товариства ОБЕЖ. Представниці цього славного жіночого об’єднання розмірковують, “як допомогти нещасному племені Манджуко?”, що перебуває за тисячу кілометрів, натомість заяви від мешканців їхнього міста перенаправляють до вищих інстанцій (міністерства, будинку престарілих тощо). Жінки хочуть бути потрібними суспільству, бути визнаними, щоб їхня думка була почутою, саме тому вони так багато уваги приділяють роботі. Начебто це шляхетне товариство і пропагує родинні цінності, але в сім’ях членкинь царює хаос, а їхні чоловіки й діти потребують уваги, порад або хоча б щоб їх просто вислухали.
Завдяки вишуканим декораціям Марії Погребняк у глядачів складається враження, що вони дивляться фільм у форматі 3Д. На сцені маєток пані Живанович. На кріслах та за столиком засідають членкині ОБЕЖу, саме тут зачитують надіслані заяви та ведуть протоколи. На гойдалці поруч легко і невимушено згадують та розмірковують героїні цієї п’єси. Човен стає місцем для написання романтичних листів, автомобіль та телескоп нагадують про мрії.
Особливо запам’ятовується блискуча акторська робота Софії Пісьман (пані Лазич), однак дається взнаки, що театр не так давно перейшов на українську мову, і актрисі, напевне, ще не вистачає мовної практики українською. Яскраві образи членкинь ОБЕЖу створили Анна Саліванчук (пані Спасич), Тамара Плашенко (пані Живанович), Валентина Сергєєва (пані Сушич), Оксана Аніщенкова (пані Арсич), Марія Рудковська (пані Панайотович), Тетяна Печенкіна (пані Янкович), Світлана Телеглова (пані Рапаич), Алла Сергійко (пані Терзич) та Олександра Пашкова (пані Петрович). Також мало кого залишить байдужим гра молодих актрис Катерини Вайвали та Вероніки Дюпіної — дочок керівниці жіночого клубу. Хоча чоловіки і не є головними персонажами у виставі, але герої Сергія Сипливого (пан Лазич), Станіслава Мельника (Заре), Федора Ольховського (пан Маркович, художник), Ігоря Волкова (Душко Попович, кінорежисер) допомагають краще зрозуміти логіку дій і вчинків центральних персонажів. А Максим Грубер встигає зіграти у виставі відразу кілька ролей.
У новій виставі піднімається не лише питання місця жінки в суспільстві. Тут і стосунки у жіночому колективі, і стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми. Напевне, це й історія про всіх тих, хто нині надто багато часу проводить у соціальних мережах і недостатньо уваги приділяє своїм близьким.
Попри гумор у виставі глядачі зможуть багато над чим замислитися, а також надихнутися поезією та чарльстоном у виконанні талановитих актрис, є трішки і легкого смутку.
“Не живіть вигаданим життям, живіть справжнім!” — закликає нас Браніслав Нучиш, а за ним і творці нового спектаклю.
