Феномен Миколи Павленка
Нещодавно в Національному музеї літератури України відбулася презентація історикопригодницької дилогії Миколи Павленка “Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні. Хочу спокою, світла, миру і добра”.
Модерували презентацію Павло Мовчан і Сергій Гальченко.
П. МОВЧАН:
— Я читав рукопис книжки, читав, коли вона вийшла друком. І мене радує, що, певно, ще тільки в українській родині може відбуватися зібрання в такому тісному колі друзів та однодумців, як оце на сьогоднішній презентації, яка згромадила справжніх шанувальників книги. Не секрет, що в наш час пришвидшується процес поступового витіснення зі свідомості такої важливої справи, як література, відлучаючи загал від широкого формату проведення подібних заходів, як це було закроєно в недавні часи, коли переповнені зали не вміщали всіх охочих долучитися до високого Слова літератури. Зараз у цій залі зібралися справжні поціновувачі літератури, аби пошанувати людину, відому нам своїми науковими розробками, прогнозами, своїм баченням і прочитанням Завтрашнього. Та несподівано для нас самих Микола Павленко захопився тим, що називається міжчассям: між тим, що було, і тим, що буде. Здавалося б, те, що було, вже належить історії, але ми іноді забуваємо важливу складову будьякого часу, що це по суті есхатологічний час. Ця категорія виникла разом із християнством як сукупність релігійних уявлень про кінечність світу і пов’язану з цим долею людства. І ті події, які ми зараз розглядаємо, мають до цього безпосередній стосунок. Бо що таке 100 років, які минули з часу описуваних у книзі подій? Для молодого покоління це багато, для історії ж, а особливо для різновиду Часу, який є поза Часом, — це категорія, яка простежується в попередніх працях Миколи Павленка. Зокрема в “Біблії Розуму, або Як стати щасливим” та “Струмуюче крізь нас Життя безмежне, або Право на безсмертя!” У цих творах є багато здогадок і відчуттів, які прочитуються на рівні інтуїції, навіть не осмислено, бо сприймаються відчуттями, адже йдеться в них про людину поза Часом. Людина є божественним творінням, а тому їй дано відчуття позачасовості. З есхатологічної точки зору все в житті покладається на Душу. Все те, що переноситься за межі Часу. І те, що відбулося 100 років тому на Землі, набуває зовсім іншого виміру, не історичного, а скоріше есхатологічного. Бо спостерігаються колосальні перегуки між тим, що було 100 років тому, і сьогоденням. Саме так відбувся перетин під час війни двох постатей героїв повісті Миколи Павленка — Якоба Штофке та Івана Супоні. Їхні світи для кожного з них це “атлантида”: для Штофке — Україна, для Супоні — Німеччина, непізнане, несприйняте. Так само, як і для сучасного українця незрозуміло, в якому ми світі сьогодні перебуваємо?!
Прочитання цього твору наводить на роздуми і запитання, одне з яких суголосне для мене з питанням Л. Толстого в його епілозі до роману “Війна і мир”: “Так что же движет судьбами народов?”. Чи не те саме відбувається на наших очах, коли Україну ввергають у колосальну проблему, в те дійство, що відбувається нині. Що відбувалося на очах холодноярців 100 років тому, коли вони протистояли окупантам. Цитую: “А хіба сьогодні наша Україна, назва якої із санскриту перекладається, як “Божа земля”, не протистоїть лютим песиголовцям Російської Федерації?! І хіба не вони нині атакують Німеччину, агітуючи проти України, як держави незалежної”. А сучасні німці бачать тих “добровольців”, яких пригнали з глибин Росії — калмиків, чувашів, чеченців для допомоги і захисту “російськомовних”?! Автор змоделював цю ситуацію, пов’язавши її з подіями на сході України, “з війною за вільну українську землю, що живе, дихає, бореться”.
Сам того не усвідомлюючи, автор творить свій паралельний світ, який перебуває з нами, хоча ми його не відчуваємо і не бачимо. Це як пропелер, який крутиться і щезає. Швидкість у нього така, що він стає невидимим: матеріальне переходить у нематеріальне, небуттєве. Але ж воно є! І таких паралельних світів навколо нас безліч. Зокрема їх творить література уявою письменника.
За визначенням релігієзнавців ми живемо в добу “святого Духу”. Виходить, попередні дві історичні доби “Отця і Сина” людство вже благополучно проминуло. Гадаю, інтуїція і навички, які приходять до автора, подаровані Небом, примушуючи викладати теорії, здогадки, бачення, трактування історичних епізодів, що дає нам підстави для запитання: так що ж рухає нами? За теорією Бердяєва, якщо світ буде безкінечним у своєму розвитку, то, на думку Достоєвського, це буде “дурна безкінечність”. Людина має бути щасливою за будьякого розвитку цивілізації. Бо якщо вона сама не відчуває щастя, не формує його, якщо не впливає на нього, це покликане робити Слово і той, хто служить Слову, зокрема Микола Павленко. Він власне і виніс на наш розсуд такий глибоко філософський твір, який випадає із загального ряду белетристики, і його можна потрактовувати порізному. Але в автора є найголовніше — Дух, те, що рухає ним.
С. ГАЛЬЧЕНКО:
— Я теж не раз прочитав твір. Прочитав одним духом. Те, що в ньому написано, виявилося для мене близьким, рідним. Я ще довго тримав книжку в себе, чим викликав з боку Миколи Григоровича запитання: то, може, щось напишете?! Звісно, я охоче зголосився. Наша мова настільки багата, барвиста, що у своїй післямові я вжив неологізм “збезневістився” замість тривіального “пропав безвісти”, чим викликав захоплення в автора.
Мене, історика літератури, документаліста, порадували обидві повісті, вміщені в книжці, пов’язані єдністю задуму. Вони приємно полоскотали мої нерви, бо те, що читаю, я його бачу. Кажу так не через те, що запрошую присутнього серед нас знаного кінематографіста Романа Балаяна зробити те саме, тобто побачити в цьому творі можливість зняти гарне кіно. Коли я читаю деякі тексти, я справді “бачу” їх неначе на екрані. Так було і з текстами Миколи Павленка, з його “нечуйлевицькими” описами природи, погодних катаклізмів і на їхньому тлі людських страждань чужинця, який не зі своєї волі потрапив до країни, якої не знає, як не знає і її мови. А коли він, Якоб Штофке, фактично ворог, опиняється в хаті українця Івана Супоні, що він має подумати, і що має зробити лісникпартизан Супоня в обставинах, що склалися? Та Супоня, як істинний християнин, рятує зраненого і змученого окупанта.
Документалізм твору настільки вражає своєю чіткою рельєфністю, ясністю і реалізмом текстів, виписаних з великою любов’ю, що так і проситься на екран.
Г. СОРОКА:
— Я і наш Музей раді вітати презентацію цього автора. Це не перша і, сподіваємося, не остання презентація творів Миколи Павленка, активного учасника культурного життя. Кожна його книжка — це певне відкриття для нас, читачів. Це нові знання, нові теми, нові роздуми про сенс буття, про сенс людського життя. Цього разу М. Павленко нас укотре здивував насамперед тим, як умудрився поєднати в собі такі різні іпостасі: журналіста — з увагою до документальної деталі; історика — при подачі нам історичних фактів, історичної ретроспективи і точності у своїх посиланнях; психолога — дослідженнями людської душі в усіх її проявах і потаємних глибинах; художника — коли його герой проживає за кілька днів, кілька вечорів, ночей, ранків і сходів сонця, і я дивуюся, як автору вдається знаходити кожного разу нові неповторні слова, фарби, аби все це описати, змалювати неймовірне барвисте чудо природи.
Повісті невеликі за обсягом, позбавлені карколомних сюжетних поворотів, але читаєш їх невідривно як справді пригодницький твір, де ти весь час прикутий до внутрішнього світу героїв. І читач разом із цими переважно безмовними героями переживає все те, що їм випало пережити: почуття страху, ненависті, надії, глибокої любові. І в цьому простежується майстерність автора, бо ці невеличкі твори густо засіяні роздумами і темами, важливими для кожного з нас, зрештою важливими для цілого світу. Тут стосунки людини з людиною, її ставлення до природи, пошуки віри в себе, в Бога і сподівання на Бога. Це роздуми про майбутнє життя, життя після війни. Як людина в тяжких обставинах відчуває не тільки фізичні муки, а й передовсім моральні, як достойно вона знаходить з цього вихід.
Кожен читач знайде у творі якусь свою вагому життєву тему. Скажімо, для мене вкрай важливо, що в цій книжці прозвучало найцінніше, що може бути в нашому житті — про цінність самого життя, яке подарував нам Творець, наділив нас розумом і дав можливість жити в цьому прекрасному світі, любити, ростити дітей, розмірковувати над своїм життям, над життям людства. Навіть Якоб бідкався про нашу долю: “Яка у них родюча земля, то чому ж вони так бідно живуть. Ми, німці, зробили б тут…”. Кожна людина рано чи пізно ставить перед собою питання: як я, Боже створіння, маю достойно вийти з тієї чи тієї життєвої ситуації, що складеться в цьому світі? І дві тези в книзі дають на це відповідь: хто врятує одне життя — той врятує світ; людина прагне і дарує іншим добро, мир, свою доброзичливість, тобто те, що Господь, назвав своєю головною заповіддю — любити! Коли є любов у цьому світі, то герой живе, є життя, а коли перемагає зло, братовбивство, взаємна ненависть, тоді герой гине. І в кожного з нас у житті завжди є вибір. Тому саме такі книги, як твори Миколи Павленка, допомагають людям робити правильний вибір у своєму житті. Поїде цей Якоб додому, ощасливлений, що життя йому зберегли, що він має двох доньок, яких роститиме. І він розкаже їм, що був у дивній країні Україні, де мешкають дивовижні люди, які навіть у нелюдських умовах мене обігріли, нагодували і зберегли життя. Герої, яких бачимо в книзі, вкрай необхідні в усі часи, а надто в непрості сьогоднішні, і щоб їхній вибір завжди був на користь добра, на користь дружби між народами.
Висловлювання в один рядок, в один абзац
В. КРЕМЕНЬ:
— Твір читав з приємністю. Він прониклий людською щирістю, майстерно змальовує і передає гуманістичну суть взаємин героїв з таких різних країн, як Україна та Німеччина в горнилі війни. Книжка закроєна на цінностях добра, злагоди й миру, закликає до толерантного ставлення, учить поваги й любові до людини за будьяких обставин. Безсумнівно, твір з такою філософією цікавитиме молодь, а відтак заслуговує на включення його до шкільної програми.
В. ВАЩЕНКО:
— Я повністю поділяю думку про те, що правда, сказана без любові (у цьому випадку до твору) схожа на образу. Я намагався зачепити цю книжку, як то кажуть, за життя, прилаштувати їй ноги. Причому в різних суспільних прошарках і навіть у різних країнах, зокрема і в Німеччині. І дійшов висновку, що така глибоко філософська праця в сучасних умовах глобальної гаджетоманії стає некомерційним виданням, випадаючи із загального ряду вже відомих інтересів, зокрема молоді. Щоправда, це не безвихідь, просто це означає, що без відповідного втручання в процес промоції на державному рівні, подібні твори, навіть геніальні, приречені на невдачу і забуття. А тому я вважаю, що твір із загальнолюдськими дефініціями: людинадушамораль слід наблизити до підростаючого покоління, заслужено включивши його до шкільної програми. Це те, що раніше спрощено називали “військовопатріотичним вихованням”.
М. РИЛЬСЬКИЙ (онук):
— Книжка просякнута любов’ю до людини, вчить гуманності, інтернаціоналізму. Вражений мовою, її колоритом, насиченістю і зримістю описуваних подій, майстерним змалюванням природи.
А. КОРИСЬКО:
— Я також і досі намагаюсь “просунути” книжку в кінематографічне коло. Під час цього дійства виявив неймовірну притичину, чого мої потуги щодо цього не вдається зреалізувати: наші корифеї кіно настільки “виховані”, що на мою пропозицію не можуть сказати “ні”, водночас і не можуть відмовити. Такий собі кіношний цугцванг. Тож і до сьогодні дилогія Миколи Павленка, екранне втілення якої могло б стати кінематографічною подією, зоріє в невагомості людської байдужості профі від кіно.
В. БОЧКАРЬОВ:
— Шкода, що я не мав змоги завчасно прочитати твір. А тому, використовуючи вираз професора Крижанівського “Книжку не читав, але маю свою думку”, мушу визнати її неабияким явищем у культурному житті, а тим паче після всього того, що я щойно почув від маститих літераторів. Разом з тим, як незмінний пресаташе Національного антарктичного наукового центру МОН, запевняю присутніх, що всі книжки Миколи Павленка є в бібліотеці української антарктичної станції імені Вернадського.
Власн. інф.
