«І скличу до себе свої слова…»

З нотаток про Любов Голоту

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
У нашої колежанки-просвітянки, довголітньої головної редакторки тижневика “Слово Просвіти”, відомої письменниці, Шевченківської лауреатки — ювілей, і, напевно, ніхто краще не розповість про її життєві стежки-дороги, про непересічний талант, як один із тонких і глибоких поціновувачів її творчості.

Голотина поява на столичному літературному обрії була майже феєричною.
У її віршах, пронизаних гарячими вітрами, палючим сонцем, бездонним наднебессям, що покривало розгінні степи, був якийсь особливий чар. Загребельний навіть угледів у тих поезіях половецький субстрат.
Так, посеред зафілологізованих творів, од котрих незрідка тхнуло граматикою (вислів Григора Тютюнника), Голота постала перед нами справді літературним екзотом. Здається, тільки саме така мала вродитися в тому краю, пісні якого вона привезла в столицю й одразу ж зробила їх популярними.
То був час, коли в нашу поезію прийшла ціла ґенерація яскравих особистостей (Володимир Затуливітер, Дмитро Іванов, Наталка Білоцерківець, Софія Майданська, Анатолій Кичинський, Дмитро Кремінь, Наталка Нікуліна, Людмила Таран…). І, можливо, найголосистіша, лірично найпронизливіша з них — вона, Любов Голота, чиї приїзди до Києва ставали мало не літературними подіями. Бо поети цієї ґенерації — і не тільки цієї — десь збиралися, читали своє нове, сперечалися про літературні симпатії та антипатії. Та ще окрім кави, пили й “легкозаймисте” до кави. (Це точно пам’ятаю, бо й сам не раз серед них був, оскільки цим живомовством у їхніх віршах та в голосних ораціях не можна було не захоплюватися).
Молоді поети, ще не зареспектабелізовані, не обтяжені високими званнями й преміями, ще без жодного натяку на можливе забронзовіння, зі смілим фрондерством, — це була справді свіжа і яскрава з’ява сміливих літературних надій.
Після талановитого покоління шістдесятників — друга літературна хвиля, котра принесла стільки обдаровань та колоритних особистостей.
“Народжена в степах” (так називалася дебютна книжка Голоти) відразу ж була “розібрана на цитати” — її метафорично яскраві й інтонаційно виразні рядки самі просилися до “цитатофонду” критиків. Я теж неодноразово послуговувався ними, ілюструючи свої конотації про поезію. “Народжена в степах” — очевидно, найкраща з усіх можливих назва для поетичної книжки саме Любові Голоти. Це — не тільки й не настільки — констатація й самоатестація. Це наголос на духовній біографії ліричної героїні й особливості її ментальності. Відомі ж-бо слова про людей степу і Володимира Винниченка, і Євгена Маланюка, і Євгена Чикаленка, які наголошували: така обставина накладає особливо виразний карб на степовиків. На їхнє сприйняття всього. І на визначальні моменти їхньої поведінки, їхнього позиціонування себе в світі, зрештою, їхньої ментальності.
А загалом на критику Голоті справді пощастило — на її голосний дебют одразу ж звернули увагу й Леонід Новиченко, й Микола Ільницький, і Віталій Дончик, і Григорій Сивокінь, і Михайло Стрельбицький та В’ячеслав Брюховецький. Про неї з різних трибун захоплено говорили Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Віталій Коротич. А без високих трибун — в “Енеї” — Григір Тютюнник, чия увага й симпатія випадали небагатьом, прохав Голоту читати той чи той вірш. Бувало, що й обоє сходилися в своєрідному герці: хто кого переспіває. Навіть у ті зарегламентизовані часи з “совківськими” приписами так званого буцімто доброго тону були й епізоди сердечного приязнювання та адорування.
Голота відразу звернула на себе увагу не тільки поезіями. Її екзотична врода: гарноокість, смагляволицість, смолястий колір волосся, струнка постава, правдомовність та артистичність прихиляли до неї симпатії людей, дарували нових друзів. Але й примножували кількість заздрісників. (Як це буває в кожного таланту!) Пам’ятаю, що тодішній відділ критики “Літературної України”, де я мав клопіт завідувача, був у Голоту закоханий, і не приховував цього.
Мій добрий приятель (на жаль, покійний) Анатолій Скрипник, який дуже любив вірші “народженої в степах”, якось навіть вирік: “Голота — це як свято”. І в тому, як мовиться, щось таки було. Бо жодна її поява на літературному обрії столиці — принаймні для нас — просто не могла лишитися непоміченою. Це було навіть як своєрідна сенсація.
Пригойдуватися з Дніпропетровська до Києва потягом чи рейсовим автобусом — це був не її стиль. Голота — це літак, на котрий вона щоразу мало не запізнюється, бо ж усі її дні здавалися хронічно цейтнотними. Їй постійно не вистачало часу, бо вона хапалася за багато справ і в неї було багато друзів, а в її друзів — багато проблем, котрі вона сприймає як особисті й щоразу намагається чимось зарадити. Отака їй випала карма, і вона з цим покірно змирилася, бо ж розуміє: хоч які б у тебе були інтенції, плани та настрої — все одно себе не переробиш. Неси свій хрест. А то вже твоя справа, чи ти з ним на плечах від утоми ледь плуганишся, чи, мов реактивний літак, пролітаєш над клекотом щодення.
Емоційно виразно, з карнавальними сюжетами пише Голота про “своє реліктове дитинство”. Все, що супроводжує ранок людського життя, оживає в елегійно-ностальгійних тонах. Це був один із визначальних мотивів ранньої Голоти. Та, очевидно, вона сама відчула: якщо надалі не вийде за образне й інтонаційне своє коло, то опиниться в ролі авторки, що не зуміла уникнути самостилізацій і самоповторів. Таке часто буває з авторами, які, відчувши суто свою тему і впіймавши суголосну їй інтонацію, ніяк не можуть з цим розпрощатися й нещадно експлуатують знайдене, бува, навіть стаючи його утриманцями. Отаку не­усвідомлену самоепігонаду можемо спостерегти не в одній творчій біографії.
Голота, здається, свідомо йшла назустріч новому матеріалові й шукала до нього новий інтонаційний ключ. Живучи вже в урбаністичних реаліях, сторожко вглядалася в них і недовірливо прислухалася до мегаполіса, в якому людина часто втрачає свою індивідуальність, мовби зовсім розчиняючись у ньому, загубивши чи й заперечуючи себе вчорашню. Незрідка буває так, що народжені селом поети, ставши безнадійними міщуками, вже навіть не уявляючи себе поза містом, мовби за інерцією тужать у своїх віршах за селом, безнадійно ідеалізуючи його. Але годі шукати в їхніх ностальгійних виливах отієї емоційної свіжості і справжності, які могли бути в них у часи літературної молодості.
У Голоти місто — це тривожна загадка, її неясні передчуття, це закритість людини (в її ранніх поезіях про “реліктове дитинство” і юність люди відкритодуші); її місто — це боротьба дерева з каменем, це драматичне сплетіння людських доль. А воднораз — загострена пам’ять про далеке, що проростає картинами з таки ж “реліктового дитинства”. І — раптовий сигнал у душі: “Час і пора”.
Пора лишитися
наодинці з собою,
відчуваючи,
як глибоко дихає ніч за плечима, —
оглядатися пізно і страшно,
час і пора!
Пора глибокого зору настала —
проґавлю її — і ніколи
не побачу тих, хто до мене був,
хто після мене прийде:
час і пора!
Оцей рефрен — “Час і пора!” — не тільки категоричний імператив однойменного вірша. Він може претендувати на роль мотто до всієї поезії Любові Голоти. Попри все багатство її настроїв, розмаїття життєвих сюжетів, до котрих поетеса звертається, саме тривожний сигнал, мов сповісний удар дзвону, знову й знову зринає на поверхні всіх емоційно-змістових та естетичних “сигналів” її поезії.
Час і пора:
все, що чула і бачила,
стало моїм.
Сьогодні моє свято, —
йдіть за мій стіл опівнічний,
друзі мої і недруги!
Вірш цей із кожним рядком дедалі помітніше симфонізується, інтонаційно то опускаючись в унтертони, то зриваючись в обертони, і його художній зміст, заявлений на початку “словами не випадковими”, потужно універсалізується.
Час і пора!
Одесную —
батько наш сяде,
поглядом рід до макової зернини
визбирає, —
на те він і батько,
щоб кожному в вічі глянути.
Хочеш знати ім’я його?
Назови його Мамаєм,
клич його Кобзарем,
гукай його: “Василю!”
(так батько мій рідний зоветься) —
згадай ім’я свого батька
і хоч подумки поцілуй руку,
не часто ціловану, —
батько роду твого народом зоветься,
схились під його рукою.
Час і пора!
Є велика спокуса назвати саме цей вірш у Любові Голоти “програмним” — саме тим, у якому сфокусовано домінантні ідеї її поезії. Але Голота — за не аж такої кількості оприявлених друком віршів (знаю, що написала вона значно більше, — але винятково самовимоглива не дає їм “ходу”), — дивує багатством поетичних ідей та настроїв.
Не братиму до уваги її інтимну лірику — я про неї писав чи не в кожній моїй статті про Любов Голоту. Хтось може виокремити її інтими як найвищі поетичні злети таланту Любові Голоти. Я також вважаю ліричними шедеврами “Ніч вдарить у бубон…” та “Я жінка. Я травина. Я роса…” Але не повертатимуся тут до вже неоднораз сказаного.
Дуже цікаво було б простежити містику в поезії Голоти, відлуння в ній національної демонології і фольклору взагалі, котрий у неї аніде не виконує декоративну роль. Це — невід’ємна складова її поетики, особливість авторського мислення. (Як тут не згадати “Замовляння чорного місяця”, “Проживаю свої вірші”, “Суперництво з тінню”, “Мистецтво відрощування коси”, “Остання вовчиця в степу”, “Відьмацький час”…) Це також зовсім окрема тема для дослідження з використанням найширшого — і не тільки літературного — контексту.
Мені здавалося, я добре знаю поезію (як і прозу) Любові Голоти, оскільки вона належить до моєї обов’язкової лектури. І ось раптом я наткнувся на цей дивовижний вірш.
Орлами оралось, а родить полин і курай
На грудях у тверді,
яка проковтнула народи…
Камінним бовваном уперся
в крайнебо Мамай —
Останній в роду, але не останній із роду.
Засвітиться повня на брижах
трави і роси —
Приплив поколише нутровище тверді.
І здвигне земля розрубані вхрест черепи:
Із кожного вийде по воїну смерті.
Зітнуться мечами.
Шаблюками вкрешуть вогню.
А степ — ненаситець їх знов
проковтне — в нагороду.
За легкість, з якою син
голову батька зітнув —
Останній в роду, але не останній із роду.
Тут усе переплелося: тотальна згуба в нашій історії, злочинні міжусобиці, фатальна сліпота, облуда, зради, зневір’я і проблиски віри та надії. Тут немає жодного нейтрального, не “навантаженого” слова, — тут кожне — як метафора й формула нашої історії. Щоб пояснити кожне, потрібно довго експлуатувати можливості прозової оповіді.
Заграє зірниця в свою малинову сурму.
І чайка-вдовиця край шляху заквилить.
Реклись розумами. Чужих научали уму.
Чому ж нас навчили —
могили, могили, могили?!
Закопаний шлях тривимірний час поснує:
Все, що мертве — безвічне.
Але — чи в покої спочило?!
Останній із роду уперто з колиски встає.
І котить за обрій вкраїнське схололе світило.
Знову ж таки велика спокуса: і цей вірш Любові Голоти назвати саме “програмним”.
Але Любов Голота — то не тільки цей вірш. І — не тільки наголошені попереду.
Любов Голота — це автономна величина в нашій поезії. Тут — свої закони, норми і правила “гри”. Своя сувора творча ієрархія, котру пильнує своїм яструбиним зором поетеса. Все тут глибоко індивідуально. І тут поетичне мистецтво має її виразний профіль.
А проза? — запитає читач. А фантасмагорична історія душі героїні та її степове “Макондо”, виписане в “Епізодичній пам’яті”?
Полишаю це для наступної розмови на тему: як поезія Голоти відлунилася в її прозі.
В одному з давніх віршів вона написала:
І скличу до себе свої слова…
Скликала. Саме свої. Слова почули її. І послухалися. Бо ж не тільки вона любить слова. А й слова люблять її.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment