«Люди з абсолютно іншим соціально-культурним кодом»

Осип ЯКИМЧУК
За довгі роки російської інформаційної війни в українського суспільства деформувалося сприйняття реальності. Тож не дивно, що в зайнятому прихильниками Володимира Зеленського секторі соціальних мереж з’являються хвалебні оди на його честь. Його показують як рятівника України, який усім “втомленим від війни” “канапним патріотам” своїм “дипломатичним генієм” принесе мир. У відповідь на ці наївні сподівання лунають гострі, часто образливі, репліки.

Враховуючи, що у психіатрії застосовується метод лікування шоком, досить поширеною є думка, що й зі стану політичної ненормальності можна вивести людину шоком. Я лише частково погоджуюся з таким припущенням. Це може дати якийсь ефект, коли внутрішня доза шоку є невеликою і не переходить межі образи. Бо за цією межею вже починається ненависть, яка є першим кроком до міжсусідської конфронтації. А наступним її кроком може бути громадянська війна.
Путін, його пропагандисти та їхні наймитипідбріхувачі в Україні докладають максимум зусиль, аби українці себе взаємно ненавиділи. Нині це посилено робить виплеканий в Юлиному гнізді одіозний Портнов. А у перші роки незалежності робив це колишній київський кореспондент російського телебачення, а нині медіамагнат та політик Олександр Ткаченко з гнізда Коломойського. Тоді він “проповідував”, що Україна в “обіймах братської ненависті” доживає останні дні.
Нині він не просто член українського парламенту, а голова (!) Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики. Коментуючи внесений одним зі “слуг народу” — скандально відомим Максимом Бужанським, проєкт постанови Верховної Ради про скасування закону про державну мову, сказав: “Особисто — поспіх колеги в цьому чутливому питанні не підтримую”. Слово “поспіх” у відповіді є досить симптоматичним, тим паче, коли брати до уваги всі русифікаторські діяння очолюваного ним каналу “1+1” й те, що саме там народилася страшна дегенераторська фраза: “мова не нагодує”.
Добре пам’ятаю розповіді О. Ткаченка з екранів російського телебачення про “диханія України на ладан” перших років незалежності і його зверхність до українських журналістів з друкованих ЗМІ. Враховуючи його незаконні маєтки на заповідному Трухановому острові, маю підстави ставити аж ніяк не риторичне запитання: “Чи слово “поспіх” тут бездумно використане, чи це натяк, що до піднятого Бужанським питання повернуться, коли Зедиктатура достатньо зміцниться?” Є багато симптомів, які вказують, що нинішнє керівництво України взяло курс на космополітичну диктатуру. Та частина українського суспільства, яка бачить Україну як справедливу державу нації, чи не щодня отримує нову дозу шоку, а відтак нову кольку в серце. Ті, кому бачиться Україна як держава населення на певній території, котра базується на таких “цінностях”, як “какая разніца”, “пожрать” і “поржать”, також уже отримують чималі дози шоку.
Вони вже починають розуміти, що “чарівного” подолання бідності не бачити у найближчому часі. Бачать і киплять, що соціальне розшарування тільки поглиблюється, коли кваліфікований лікар має на порядок меншу заробітну плату ніж, скажімо, суддяпройдисвіт чи позбавлений національної самоповаги урядовий чиновник. І це, виявляється, ще далеко не дно цинізму. Один із моїх знайомих з персоналу Верховної Ради, з якими наші дороги перетиналися і в РХП, і в УВКР, написав мені у приватному листі про нові “порядки”, з якими великим гуртом зайшли до законодавчого органу України “слуги народу”: “Чомусь вирішили, що я, з двома вищими освітами, маю їхати до когось на дачу корчувати дерева”…
Це змушує поновому читати головне виборче гасло команди Зеленського — “зробимо їх разом”. Ідучи на вибори, він не те що не приховував, він пишався, що є представником російськомовного світу. Це дає мені підстави припускати, що первинною була російськомовна версія його виборчого гасла.
Розгортаю російський словник. А там написано, що в кримінальному жаргоні це досить поширене слово і означає — зробити злочини, обманути. Розходження між передвиборними обіцянками та реальністю (зокрема випадок з “відрядженням” працівника ВР корчувати дерева у посілостях нових “панів”) показує, що в результаті путінської спецоперації українців намагаються “сделать”. Поки у мене немає однозначної думки, чи обрана президентом України особа — свідомий учасник цієї спецоперації, чи одна з її жертв, якій закулісним режисером відводиться роль несвідомого збудника вибуху в Україні. Посилене очорнення українського патріотичного середовища, середовища ветеранів та волонтерів, спроба “повісити” на це середовище вбивство опозиційного, передусім до режиму Путіна, білоруського журналіста, є тим детонатором, який може довести до вибуху. Дедалі сильнішим є відчуття суспільного напруження. І навіть не з приводу виразного курсу на суспільну дискредитацію патріотичних сил.
На обивателя значно сильніше діє відчуття безкарності “орлів Авакова”. На сайті “Патріоти України”, який посилається на групу у Facebook “Київ оперативний”, описано випадок, який трапився у Солом’янському районі Києва 12 грудня. Співробітники поліції на цивільному авто підрізали легковий автомобіль. Хоч потерпілі самостійно зупинили порушників, проте замість наряду поліції, який мав би належним чином описати порушення правил руху, за 10 хвилин приїхав автобус зі спецназом. Арештували не лише постраждалих у конфлікті цивільних осіб, а й пасивних спостерігачів за розвитком ситуації. Чи такою тепер має бути норма поведінки? — ставить питання автор запису в групі “Київ оперативний”. Запис цей підкріплено коротким відео, на якому добре видно, як “орли Авакова”, користуючись російською лайкою, “кладуть” людей на землю, як демонструють зневагу до особи, яка назвалася журналістом.
Якось я зайшов у групу “Київ оперативний”, тож не відмовився від “екскурсії” по її закутках. Це було своєрідне блукання “кімнатою жахів”. Не лише поліцейських. Там побачив, як глибоко деградований “гомосовєтікус” другої половини 2010х рр. А творці вищеназваних жахів є частиною того ж деградованого гомосовєтікуса.
Наше національне “та якось воно буде” привело до того, що ми, живучи у країні з дуже багатими ресурсами, є найбіднішою нацією в Європі, найбільшим експортером робочої сили. Та водночас ми є країною з найбагатшими олігархами в Європі. Правда — не такими багатими, як Путін, Гундяєв та наближені до них особи.
І це одна з причин, що тверезі політики світу не поспішають визнавати РФ частиною Європи, мовляв, — не європейський це менталітет. Країни Азії також не поспішають давати згоду на “прописку” РФ в Азії. І не тому, що керівні органи РФ перебувають в Європі (Москва ще вважається Європою, хоч там європейська частка населення вже становить меншість). А тому, що російська культура і духовність (у кожному разі та частка, яка нам відома) мало спільного має з культурою Азії. Коли хтось нині називає росіян ордою, то азійські мислителі дуже ображаються, доводячи, що історична орда — це висока культура і шляхетність. Російська юрба позбавлена й того, й того.
Уже не вперше наголошую, що нинішній наш стан, зокрема й окупація частини України — це страшна плата за дві кучмівські концепції — “політічєскоє рєшєніє с россієй” та “буде економіка — буде усе”, на які свого часу ми несвідомо дали згоду. Світовий досвід показує, що однією з головних підвалин є патріотизм та готовність нації до самопожертви. Я нагадую про це, аби отямилися любителі “догаваріватся с путіним о мірє”. Нові деталі, які випливають після саміту “нормандської четвірки”, виразно вказують, що з Путіним можна домовитися лише про ганебну капітуляцію. На неї не пішли. Путінський прессекретар Пєсков заявив, що паризька зустріч “нормандської четвірки” не привела до “доленосного прориву”.
Тому післяпаризькі заяви, які лунають з Москви, насичені антиукраїнською їддю. Твердження Путіна про “етнічні чистки” росіян “українськими націоналістами” свідчать, що у нього загострився параноїдальний напад щодо демонтажу української держави. Найлегший засіб, аби цього досягнути, — спровокувати політичний вибух усередині України. Від самої згадки про це йде мороз по спині.
Мушу сказати, що у сучасному світі саме путінська Росія є найбільшим “спеціалістом” з етнічних чисток. 11 грудня ц. р. минуло 25 років від початку російської окупації юридично не визнаної світом, проте фактично незалежної держави — Чеченської Республіки Ічкерія. Як подають чеченські джерела, за час російської окупації було вбито 255 тис. мирних мешканців Чечні (військові втрати не повідомляють). 42 тисячі з числа вбитих мирних осіб становили діти! Навіть російські джерела подають, що на початок окупації чисельність населення Чечні становила більше 1 мільйона 300 тисяч населення. А станом на кінець 2001 року, поки тривала гаряча фаза окупації, чисельність скоротилася до 996 тисяч населення. Знищено 20 відсотків населення, що кваліфікується як геноцид. У боротьбі з мирним населенням росіяни застосували також хімічну зброю, твердять чеченські джерела. У сім’ях, які вижили після хімічних атак, приблизно 40 відсотків дітей народжуються з відхиленнями здоров’я.
Тільки останній покидьок при такому багажі злочинів може говорити про якісь “українські етнічні чистки”. Чеченська опозиція каже, що цей злочин ніколи не буде забутий, і за це Росії доведеться дорого заплатити.
Нині слова ці можуть викликати іронічний сміх, мовляв, “замахнулася муха на слона”. Але життя не раз засвідчило, що “здорова муха” може доконати “трухлявого слона”.
У 1995—96 роках викликали сміх і роздратування у колишніх голови Верховної Ради Олександра Мороза, президента України Леоніда Кучми та одного з його одіозних канцеляристів, якого пов’язували з убивством Георгія Гонгадзе, Володимира Литвина постійні їм нагадування на пресконференціях моєю покійною дружиною волання до совісті світу президента Чечні Джохара Дудаєва. Він ще в 1993 році, за рік до російської окупації, попереджав: коли не зупинити Росію в Чечні — світ чекає велика російська загроза, буде спровокована Росією війна і велике кровопролиття.
Не виявив глибокого державного мислення і нинішній президент України. І це не лише моє спостереження. Німецьке видання “Taz” опублікувало статтю про Володимира Зеленського, в якій називає українського президента героєм серіалів, який більше розуміється на російських комедіях, ніж на власній країні.
Німецьке видання пише: “Нинішній президент України — людина з абсолютно іншим соціальнокультурним кодом. У нього мало спільного з культурними цінностями європейських політиків. У той час як багато європейських політиків принаймні вдають, що розділяють культурну пам’ять з інтелігенцією і діячами мистецтв своєї країни і можуть розуміти суть дебатів про соціальні і культурні цінності, український президент не має про це жодної уяви. Він дивиться на це як баран на нові ворота. Він посилається на російських комедійних акторів. А чи чув він колись щось про українських дисидентів Івана і Надію Світличних? Це інший вид спілкування і мови”.
Констатація дуже влучна. Коли б Володимир Зеленський хоча б щось чув про цих осіб (уже не кажучи, що знайомився з їхньою працею), то не пішов би на політичний спектакль у виконанні Арсена Авакова під умовною назвою “публічне призначення вбивць журналіста Шеремета”. Вже з першого дня “тверді докази вини”, оголошені Аваковим, почали сипатися. Фото з камер спостереження, які експерти від Авакова ідентифікують як фото військового Сил спеціальних операцій Андрія Антоненка, якому “шиють вбивство”, візуально значно подібніше на світлину “зодягнутого” фотошопом у шапку чинного прем’єра.
Якщо справи “розкриваються”, бо президентові так “хочеться”, то у демократичному світі такі держави називають проблемними. І знадобилося усього сім місяців “зеленого професіоналізму”, аби знов опинитися у колі держав, у яких є проблеми з розумінням права. На це вказує також доволі критичний висновок Венеційської комісії з приводу нової редакції (від Офісу президента) закону щодо судової реформи.
Гучно запущене Аваковим шоу “Публічне призначення вбивць журналіста Шеремета” викликає не лише в Україні багато запитань і велику тривогу. Чи те, що “справу” було доведено до відома громадськості на третій день після паризького заглядання Зеленського в очі Путіну — власний “винахід” Авакова? Чи це якась таємна домовленість між Путіним і Зеленським? Відомо, що Зеленський мав свій бізнес в Росії. Однак не відомо, чи чистий. Дуже можливо, що його трошки пришантажували і обіцяли дещо забути в обмін на “дрібну дружню послугу” — дискредитувати і прибрати з політичного обрію путінських “улюбленців” — “нацистів”. Так нині й Путін, і його пропагандисти називають весь український патріотичний спектр. А якщо вдається, то в рамках цієї ж “дружньої допомоги” бажано якось прив’язати до справи Петра Порошенка…
Не можна виключати і ще однієї версії. Ця цинічна спецоперація Кремля — жорстока помста Україні за те, що у Парижі з Зеленського витиснули менше ніж очікували. Фактом, який схиляє мене до цієї версії, є цитата з тексту підозри Юлії Кузьменко, яку виклав у соціальних мережах адвокат Влад Добош: “Антоненко Андрій, захопившись ультранаціоналістичними ідеями, культивуючи величність арійської раси, розмежування суспільства за принципом національної належності, прагнучи зробити свої погляди об’єктом уваги громадськості, вчиняючи свої дії, щоб привернути увагу громадськості до певних політичних переконань… вирішив створити організовану групу, щоб у її складі вчинити вбивство”.
Такий текст міг написати або кремлівський куратор провокації, або сліпий фанат “русского міра”. Це технологія розколу українського суспільства, дестабілізації України. “Прийом”, який можна порівнювати з розвішуванням Медведчуком у 2004 році щитів про “три сорти українців”.
То чи скандальна заява начальника Управління цивільновійськового співробітництва ЗСУ полковника Олексія Ноздрачова, зроблена ним 12 грудня на конференції “Національна стійкість: нові підходи у вирішенні старих проблем”, була його особистим судженням, як нині намагаються твердити? Полковник, посилаючись на “спільні традиції”, заявив: українським військовим легше буде реінтегруватися з російськими окупантами і “військовими з формувань Донецької і Луганської областей”, ніж з представниками українських “праворадикальних рухів”. Інтуїція підказує, що була це майстерно проведена російська спецоперація “під чужим прапором” з метою виявлення ступеня сприйняття військовими подібних “ідей”. Генерал Марчук, розповідаючи в одній із радіопередач про спецоперації “під чужим прапором” сказав, що особа, завербована на виконавця такої спецоперації, цього навіть не підозрює. Але чи тут незнання може звільнити від відповідальності?
Детальний аналіз усіх політичних міграцій Авакова, його активна і навіть демонстративна непідтримка на виборах тоді ще чинного президента під час його повторного балотування на посаду глави держави, дають поважні підстави для припущення, що ця особа здатна бути учасником чужої спецоперації. І не обов’язково “під чужим прапором”. А чи була? Не мені судити.
Впевнений, що час незабаром виявить багато цікавих подій, пов’язаних зі “справою Шеремета”, яка розвиватиметься доволі бурхливо. Влада намагатиметься здійснити якомога більше ефектних посадок, бо, за словами нинішнього Генерального прокурора, сказаними нам у листопаді в інтерв’ю “Лівому берегу”, “українське суспільство чекає посадок”. Здорова частина суспільства, позбавлена комплексу “гомосовєтікусу”, дедалі активніше домагатиметься правди і поваги, а не посадок. Вона дедалі активніше заявляє: “Ні поверненню в 1937”, коли “народ вимагав посадок”. Нині все частіше чуємо твердження про війну Авакова з ветеранами та волонтерами. Вона може завершитися тимчасовою, безглуздою по своїй суті диктатурою Зеленського, неславним фіналом якої буде Майдан української честі, з подальшим його переростанням у Народний трибунал. А може закінчитися великою стерилізацією влади від “аваківщини”. Вибір за Зеленським.
Часто мені доводиться зустрічатися з думкоюзастереженням, що поки існує Путін та його головний резидент в Україні Медведчук, будьякі події на зразок Майдану призведуть до нових територіальних втрат України. Подібно не можна допускати!
Однак осмислення українських подій, починаючи з 2002 року, дає підстави вважати, що Путін з Медведчуком планують, а Господь керує. Недавно прислали мені цікаву візію про наше майбутнє, отриману під час глибокої молитви: “В Україні реалізується сценарій розвалу України. Але він не буде реалізований. Це триватиме ще з півроку. Їх проженуть”…
Що ж — наша віра, що з нами Бог, — надійний лік від усіх путінських морозів за спиною!

Осип ЯКИМЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment