Лариса МОРОЗ,
доктор філологічних наук, професор
…Із пам’яти далеких літ зринає фільм (здається, британський), який і тоді вразив, за назвою “Слуга” — то, звісно, у російському перекладі (а сьогодні цим словом чи не збагатили — всі, “дружно”, українську мову…). Вразила вже сама історія — про те, як джентльмен (аристократ) і його служник (невідомо хто — так принаймні збереглося в моїй пам’яті) ніби міняються місцями. Тобто соціальними ролями: служник поступово перетворює свого господаря на свого служника. Та моторошно було спостерігати сам процес отого перетворення. Як службовець — молодий, добре влаштований у житті (добре заробляє), що звик бути уважним до своєї зовнішности, одягу тощо, наймає собі помічника у домашніх справах (бо самотній), унаслідок своєї доброзичливости й делікатности намагається бути привітним та уважним до найнятого і геть не очікує якоїсь агресивности від нього. Джентльмен поступово, по суті, втрачає себе — не тільки впевненість, а й навіть гідність і, як пригадую, своє житло — непогану затишну квартиру в центрі міста: все прибрав до рук той, кого він так необачно найняв і до кого виявив максимальну довіру…
Не хочу робити натяків, не хочу аналогій..
Одначе хотілося б порадити “провладній партії” хоча б змінити назву. А також хотілося б дещо їх застерегти: побажати її представникам стежити за собою, адже зміни бувають і несподіваними, поза власною волею.
[До речі, засумнівавшись у тому, що слово “слуга” є українським (і досі переконана, що воно прийшло унаслідок кількасотлітнього зросійщення), я зазирнула до кількох словників. Славнозвісний “Словарь української мови” в упорядкуванні Б. Грінченка подає це слово і чимале гніздо однокореневих. Проте у наведених там прикладах самЕ воно читається у значеннях “пОслуга” чи “допомога”. Натомість у великому “Російськоукраїнському словнику” 2011 року, випущеному видавництвом під промовистою назвою “Перун”, за загальною редакцією В. Бусела, читаємо: “ірон[ічне] “слуга народу”. Власне, сАме у такому значенні його і вжито у широковідомому телесеріалі, від якого буквально втратила голову така велика кількість людей (переважно молоді, студентів, як показує статистика). А у тому Словнику воно либонь від далеких часів дуже популярного анекдоту: “6 година ранку. В напрямку до заводів поспішають пішоходи з невеличкими пакуночками (обід чи “тормозок”) — то народ іде на роботу. А ближче до 10ї — в автомобілях (переважно чорних) під’їжджають до райкомів, обкомів партії та радянських установ — спокійні та впевнені особи — то слуги народу”.]
І — веду далі звернення до “нових” — Боже борони вас від уподібнення до горезвісних “большевиків”, із їхнім “до основанья, а затем…”
І ще: люди, заради Бога, припиніть (власне, з усіх боків) торочити про “73 % українців” чи, точніше, “73 % народу”!!! Адже то є відсотки лише від тих, що взяли участь у виборах, — а їх було 60 % від усіх виборців України. (“Чомусь” останню цифру так швидко “забули”). Отже, 73 % є, по суті, 40 %. Теж немало. Хоча й незрозуміло, яким чудодійним способом до 30 % першого туру виросли ті 17 %, які складали рейтинги кандидата вже у лютому 2019 року, а далі й ще на 10 % (може, колинебудь дослідники з’ясують — психологи, наприклад).
Тимчасом спостерігаємо у вас — переможців — таки добряче “запаморочення від успіхів”. І це тривожить нас, громадян.
Тривожить і наростання незрозумілого відчуття нестійкости ситуації: ніби все навколо — навпаки, всупереч здоровому глуздові… Погляньте лишень на ТБ: “Світ навиворіт”, “Обмін жінками”, “4 весілля”, “Зважені і щасливі”, “Хто проти блондинок”, “Хто зверху” тощо. Чи не занадто? Розумію, що то назви комерційні, заради заробітку, і все ж… У нас війна, людоньки! І не залишає відчуття, перепрошую, вивернутости мислення.
Тому не тільки з РФівською “ініціативою” пов’язується у моєму розумінні найновіша політична (!) ідея “розведення військ”. І чого ж це НАШЕ військо має відводитися, воно ж бо на своїй землі! Та й як їм — на зиму — переходити в чисте поле, щоб у ті окопи й інші споруди в землі (споруджені їхньою тяжкою працею) прийшли грітися “прибульці”, бандити та їхні служники??!! Нехай самі “оті” й відводяться!!
Наші скромні герої, що на фронті, кажуть: “Ми для того тут і стоїмо, щоб люди в Україні мали нормальне життя”. Низько вдячно схиляю перед ними свою сиву голову. Тим паче, що вони там не просто стоять… у них стріляють — і майже щодня гинуть чи отримують тяжкі поранення ті, хто є найкращими з людей — тому що відмовилися від свого звичного життя і ризикують щохвилини своїми життями — заради нас із вами!! Це має нам щоденно нагадувати, що й ми маємо певні обов’язки.
А тимчасом… Здається, ми взагалі забули про все…
От на екрані — справжнє свято грації, пластики, творчої фантазії — “Танці з зірками” (неділя, 8 серпня, канал, звісно ж, “1+1” — думаю, всі пам’ятають, що саме прийшло з цього каналу). …А що ж так муляє, не дає спокійно розважатися?.. Придивляюсь — і бачу: у правому верхньому кутку сиротливо блимає маленька свічечка — знак ушанування пам’яти жертв (тоді не записала, а наразі пригадую: день депортації москалями українців західних земель України). Не знаю, як і коментувати… Лише запитаю: ті танці не можна було перенести?.. І пригадується, що навіть інаугурацію новообраного президента хотіли призначити на День пам’яти жертв депортації кримських татар. Тоді все ж здогадалися, що то справді був би поганий знак (а для нас, громадян, — передусім знак неповаги до кримськотатарської нації). А тепер що — часу було замало, не встигли? (Наразі доволі оригінально “компенсували” той чи не той час: створили з ВР “скажений принтер”).
А як зрозуміти наступний сюжет?
Ведучи пресконференцію, оратор раптом переходить на російську мову, пояснюючи: “Щоб на сході мене краще зрозуміли”. Репліка з залу: “Вони добре розуміють українську”. Ведучий, стримуючи роздратування: “Дякую вам, що ви досі розділяєте людей за мовним принципом”. Опонентневдаха промовчав. А я так і не зрозуміла: хто ж тут насправді кого розділяє?
Відчуття вивернутости світу виникає не тільки тоді, коли лунає реклама якогось алкогольного напою — “Краще свято — коли нічого не пам’ятаєш” — це ж вбивання у свідомість молоді привабливости оцього несвідомого стану…
Звісно, згадане відчуття виникло не нині. Фактів можна наводити багато — на цілу книжку набереться, бо живемо таки в абсурдному світі. От хоча б кілька окремих можна нагадати — загалом відомих. Стосуються вони не тільки мови й не тільки українців. Від авторитетної заяви шефа жандармів цілої імперії (у 1863 р.), що “ніякої так званої малоросійської мови немає, не було і бути не може” аж до кривавого “примушення до миру” занадто самостійної Грузії за півтора століття потому та сьогоднішніх “іхтамнєтов” на території нашого Донбасу й навіть Сирії, а тепер уже й Африки.
Окрім (чи — на додачу до) цих моментів протилежности слів і справ людських, мене надто бентежить словесна абракадабра, яка дедалі більше засмічує ефір і зрештою наші мізки.
Надто часто звучать, наприклад, формули на зразок “не можу стриматися, щоб не сказати”. Як гадаєте, що сеє означає? (Буквально щойно почула тривожне щодо масового виїзду людей наших за кордон: “як спиняє від того, щоб НЕ їхати за кордон”). Кілька ще реальних прикладів. За контекстом зрозуміло, що мовцеві чогось дуже не хочеться, — але звучить: “Як би нам не хотілося це робити”. Іще: “не допустити, щоб не провалився”. А от і шедевр: “Американська розвідка розвіяла сумніви про його божественне походження” (“Два плюс два”, йдеться все ж не про Ісуса Христа, а про відомого терориста Бен Ладена). Тобто, люди кидають першіліпші слова, геть не переобтяжуючи свого мислительного апарату. А що, як мовиться, з них візьмеш, коли навіть науковець дозволяє собі сказати, що Махно “був пращуром запорозьких козаків” (насправді — нащадком, адже пращури — це ті, які були за багато поколінь раніше). А сучасний розумний журналіст, здатний мислити й готуватися до виступів (стверджую, попри деякі наші світоглядні відмінності), але вочевидь не досить уважний, повідомляє, що парк “Софіївка” в Умані заснував… Шептицький (насправді — польський магнат Потоцький наприкінці ХVІІІ ст.)
Видатний мовознавець О. Потебня доводив, що мова не тільки відбиває, розкриває мислення людини, а й формує, створює його. Тож яке мислення, яку свідомість сформує така мовавінегрет?
А чого варті чимало перекладів художніх фільмів (утішає те, що існують і майже досконалі)! Немає місця, щоб наводити безліч, м’яко кажучи, недоречностей. Часом навіть здається, що таке робиться зумисне — щоби скомпрометувати саму чудову ідею тих перекладів. Аж до такої дурниці: у документальному фільмі про Вахтанга Кікабідзе “українізували” все — і розповіді унікального артиста, і навіть фрагменти його пісень — абсолютно недоречно, то було справжнє знущання, хоча цілком достатньо було скористатися титровими написами (як то й робиться у багатьох випадках). Аналогічне — і в одній (якби ж лише одній! але пишу про те, що почула) із передач серії “Спогади”: йдеться про актора Олега Борисова і його чудове виконання ролі Голохвостого у популярному фільмі “За двома зайцями”. Його кумедну пісню про “папашу”, що “мають магазин”, тобто суржик цього персонажа і саркастичне звучання пісеньки — замінили грамотним українським перекладом, що його озвучив абсолютно нейтральний голос.
ЖАХЛИВА мовна неохайність є свідченням вашої непрофесійности, панове.
А вже суто мовні біди — то наша давня хвороба, інакше не писав би Б. АнтоненкоДавидович своєї славнозвісної книжка “Як ми говоримо”. А наші провідні мовознавці у сотнях виступів — і усних, і друкованих — не мусили б стільки сил докладати до піднесення мовної культури наших громадян.
І часом здається, що всі ті зусилля — марні. Приходять нові покоління — і повторюють помилки попередників, геть не бажаючи думати, ЩО говориш. Іще й своїх додають. Принаймні такого невміння відмінювати — і не лише іменники, а й числівники я ще не спостерігала. Здається, велика частина тих помилок зумовлена впливом російської мови, яка вперто сидить у головах мовців. То стосується й лексичної проблеми. Враження таке, що користуються допомогою комп’ютерного перекладу, а там із низки пропозицій подається лише перша. Глянути далі — чи то часу немає, чи відчуття мови бракує. Тож і випадають із ужитку питомі українські слова, часом замінюючись “кальками”. Чи й просто збіднюється мова. Шкода мені гарного слова “чи” — чи геть його забули? Бо скрізь лише “або”, хоча воно аж ніяк не до речі у багатьох випадках, особливо у запитальних конструкціях. (Зазирніть хоч у класику: “Чи я тобі та й не казала” — народна пісня; “Бути чи не бути?” — з твору В. Шекспіра).
Дуже зрідка — лише задля перегляду деяких кінофільмів — умикаю телеканал “Интер”. 1 грудня, отже, цілком несподівано звідтам чую: “Вєлікая пєвіца Таїсія Павалій…” Тобто її — вєлікай — ювілей планують відзначати на високому рівні. Зрозуміло: той канал є приватною власністю.
Щось не пригадую, аби хоча б на каналі “Культура” на такому рівні відзначили видатний ювілей справді Великого діяча української культури й Української Держави Дмитра Павличка. І як тепер маю ставитися до колись шанованого телеканалу, що десь наполовину є Суспільним, а на іншу половину — Державним? А “державна” галузь культури нині розподілена між якими відомствами? Ой, ті ще міністерства й відомства, у яких кинулися заміняти всіх підряд — незалежно! — від рівня фаховости, просто освічености!!! Один міністр спокійно і впевнено заявляє, що він книжок не читає й іншим не радить читати, бо вони, бачте, “не розвивають”… Звісно, не розвиватимуть, якщо їх не читати! А інший — о, Господи, чи можливе таке у притомній Державі?!?! — то дозволяє “Вечір української пісні”, присвячений творчості Д. Павличка, то не дозволяє — бо “не розуміють, що це за персона…” Братися керувати культурою, в якій нічого не тямиш… (Не кажучи вже про елементарну повагу до старшої людини). То вже виходить Міністерство антикультури…
Отакі випадки поповнюють низку тих моментів, унаслідок яких Юрій Щербак написав про свій біль і сором за Україну — у новій своїй книжці “Україна в епоху війномиру”.
Телебачення — це сфера особлива. Часом те, що чую з телеекрана, мене серйозно лякає. Справді! От, наприклад, почула останні фрази реклами якоїсь вистави, створеної іноземними (чи не з Норвегії) митцями на сюжет казки про Снігову королеву. І дивовижний коментар: мовляв, там, у них, ця королева добра й мила, і вони здивовані, що в нас діти вважають (!) її злою… Може, я щось “не так” почула, але мені аж страшно стало: невже ж ані ті — діячі театру все ж! — ані наші, що оце розказують — та й не знають, що це за персонаж, не читали — хоча б цієї однієї — казки ГансаХристияна Андерсена?!..
АБСУРДИ “розквітають” не лише у мові й телебаченні, а й у житті нашого рідного Києва. Хоча й дуже важко його спотворити, а все ж — спромоглися ті ділки, які охоплені безмірною жадобою грошей. Забудували місто без жодних “забобонів”, на зразок гармонії довкілля. І нещадно вирубують дерева. А ще півстоліття тому Київ був серед столиць Європи — найзеленішим. (Наразі дещо “позеленів”, лише трохи “не в той бік”). А пам’ятники! Бідолашну крихітку Анну Ярославну — дитину — я насилу знайшла на Львівській площі. Хіба такою вона вирушила до Франції й стала королевою?! Не можу змиритися з тим, що Образ красуні України на Майдані Незалежности з деяких точок виглядає постаттю …без голови! Вочевидь архітектор не брав участи у спорудженні його. Як і у спорудженні “скляного мосту”: адже пам’ятник ВолодимировіХрестителю, в результаті, з деяких точок виглядає не тільки затиснутим у вузькому просторі, а й …перерізаним по поясу — таке абсолютно неприпустиме.
(Сподіваюся, колись цього моста знесуть, із Божою допомогою, або й сам зруйнується).
Чи не загралися ми (тобто — передусім — ви)? Може, час повернутися до суворої реальности? Не слід перетворювати Державу на “Лігу сміху”! Бо Шевченкове “Доборолась Україна…” може перетворитися на “Дожартувалась Україна” — і не помітимо, як… помітимо лише наслідки, не дай Боже…
Тож — трохи більше серйозности, панове. І розкажіть народові не про те, що ви “мали на увазі” під формулою Лаврова, який заховався під псевдо “Штайнмаєр”, — а про те, ЩО там реально НАПИСАНО. Адже нині ніхто у світі не запитує, ЩО мали на увазі, підписуючи Мінські домовленості, кожен нагадує: виконуйте те, що підписали…
Щоби побудувати омріяну Україну, необхідно виконувати роботу над помилками (і, до речі, не лише своїми!). НАМ УСІМ! Аби лише не стало запізно.
