«Пшеничне Перевесло» Придністров’я

Володимир СЕМИСТЯГА,
голова Луганського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Трагічні події, спричинені російською агресією в Криму і на Донбасі, не щезають зі шпальт нашої преси. На цьому тлі непомітно змінилася поінформованість громадськості щодо подій на південнозахідних рубежах нашої держави. Йдеться про етнічне українське Придністров’я, де на колишніх наших землях постала самопроголошена і невизнана світовим співтовариством Придністровська Молдавська Республіка, де навіть колишній політикоадміністративний та культурноосвітній центр регіону Тираспіль залишився ним же. Змінився хіба що його статус. Відтепер це — столиця ПМР. На жаль, наше уявлення про те, що там відбувалося й діється донині, законсервувалося на рівні пізнання подій 1990х рр. минулого століття. Але ж там мешкають наші співвітчизники?! Як же бути з ними?!

Поки що незмінними залишаються їхнє світобачення і національний культурномистецький світ, які підживлюють рідне українське слово, народна пісня, духовний вимір, історична пам’ять, єдиний інформаційний простір, нерозривний етнічний зв’язок і, безперечно, палка любов до матеріУкраїни. Тож як нам бути? Як діяти? Коли розум не погоджується і язик не повертається заявляти, але все ж попри своє єство ми визнаємо, що там на власних етнічних теренах утворилася й мешкає хоча і найближча, і найрідніша нам, та всетаки діаспора?! Україна визнає і дотримується світового порядку, не збирається застосовувати силові методи з метою повернення колись утрачених через різноманітні причини етнічних територій. Але ігнорувати культурномистецьке життя української громади Придністров’я — вже занадто. Цього не можна допускати. Саме про це ми писали торік. Чи відбулися якісні зміни? Коротким “так” чи “ні” неможливо розкрити побачене й почуте. Бо за цим стоїть найважливіше — почути й зрозуміти один одного, згуртувавшись на всіх рівнях, особливо через народну дипломатію, відстояти й зберегти існуючу там власну етнічну присутність, не дати їй розчинитися й розсіятися серед інших анклавів.
Наприкінці листопада — на початку грудня ц. р. з культурнопросвітницькою візією в Придністров’ї побувала група активістів Всеукраїнського товариства “Просвіта”. Крім просвітянських, вони представляли й інші громадські організації та установи. Зокрема гуманітарні науководослідні, освітні, культурномистецькі й особливо — з широким спектром міжнародної діяльності. Так, заслужений працівник освіти України В. Ф. Семистяга — Президію УВКР, заслужений працівник культури України С. А. Гальченко і народна артистка України С. І. Мирвода — Правління товариства “Україна — Світ”.
Спільно з поважними активістами — керівниками українського громадського руху в Придністров’ї П. П. Богуцьким та В. Г. Фоменком делегація зустрілася з вищим керівництвом самопроголошеної і невизнаної ПМР. Відбувся взаємно корисний обмін інформацією та думками стосовно культурномистецького життя українського анклаву на цій території, майбутнього української громади в регіоні в цей складний і тривожний час.
Не секрет, що президенти ПМР І. М. Смирнов і В. М. Красносельський вищу освіту здобули в Україні, крім російських, мають українські паспорти. Попри складну соціальноекономічну ситуацію в Придністров’ї, кожен із її 72 етносів отримав рівні права, можливості та захист. Українська мова у Придністров’ї має статус державної, університет у Тирасполі від 1939 р. й дотепер носить ім’я Т. Г. Шевченка, тут же стоїть пам’ятник Великому Кобзареві; в обігу банкноти із зображенням генія українського народу; навіть уночі видно найменування українських містпобратимів, і не тільки в Тирасполі. У Придністров’ї щиро вдячні Президенту України Вікторові Ющенку за визнання на державному рівні правди про Голодоморгеноцид українського народу. 30 жовтня 2019 р. у Тирасполі відбулася масова акція перепоховання і вшанування жертв політичних репресій в СРСР. За неповними даними, у Придністров’ї розстрільними командами московськорадянських спецслужб знищено до 25 тис. безвинних осіб. Унаслідок проведеної ексгумації вдалося поіменно встановити 1260 із них і відкрити музей жертв політичного беззаконня та знищеного козацтва на території Тираспольської фортеці. Причому на цьому не спекулювали і не займалися політичним піаром. А службу за безвинно убієнними по черзі провели священники чотирьох конфесій.
На думку президента ПМР В. М. Красносельського, парламентська влада й парламентарна держава — єдинонародні. Тому, буваючи в Москві, він неодноразово заявляв, що твердо переконаний: Україна повинна бути єдиною й неподільною. Її розчленування принесе біди і Європі, і самій Росії. І це буде катастрофа для всіх.
Ми ж переконані, що відсутність спільного кордону з Росією унеможливлює ситуацію в Придністров’ї, характерну для “ЛДНР”. Тут усетаки не пограбовано виробничі потужності, не нищать пам’ятки української матеріальної культури і мистецтва, відсутні переслідування за мовноетнічною чи освітньою ознакою. Фахівців з української мови та літератури офіційно готують у Шевченківському університеті в Тирасполі. Функціонують українські гімназії, школи, класи, Шевченківські світлиці. Можливо, хотілося б більшого. Але факт залишається фактом.
Нам вдалося побувати в Ближньохуторській загальноосвітній школі, оглянути українськомовний клас (понад 20 учнів), відкритий міжнародною спільнотою за участю української громадської організації “Світлиця” (керівник Володимир Фоменко), українського посольства в Молдові, й поспілкуватися з керівником класу та вчителькою української мови і літератури, активісткою місцевої “Світлиці” С. В. Гайдай. Побачене й почуте вражає. З’ясувалося, що четверо випускниць школи здобули університетські дипломи вчителя української мови і літератури, повернулись до рідної школи, готують молоду українську зміну. У класі встановлено державний прапор України, поруч — текст, ноти й музичний супровід державного гімну України, численні наочні посібники з української мови, бібліотечка творів українських літературних класиків, їхні портрети тощо. Замість парт — зручні столи і стільці, що відповідають світовим освітнім вимогам та стандартам. Хто з дітлахів сюди потрапляє, заявляє, що хотів би в такому класі цілодобово здобувати знання рідною українською мовою. Чи можливе таке в “ЛДНР”, де переслідують за мовною ознакою і попри голослівні заяви про другу державну українську мову її викорінюють, бо, бачте, їхня мета — стати складовою путінської Росії. Коментарі — зайві!
В останній день листопада в північній столиці Придністров’я місті Рибниця відбувся традиційний, уже XVI фестивальконкурс української народної пісні “Пшеничне Перевесло”. Найкращий Палац культури (абсолютна копія Тираспольського) зібрав під своїми склепіннями понад 20 аматорських колективів у складі майже 300 конкурсантів. Упродовж кількох годин вони на головній сцені міста демонстрували високу професійну майстерність та артистизм, виконуючи конкурсні програми, вражаючи різнобарвними високохудожніми національними строями. Від побаченого й почутого перехоплювало дух, бо все це нагадувало Божественне фантасмагоричне дійство.
…У залі — місцеві урядовці, представники посольських і консульських установ України в Молдові, численні гості з Києва, активісти українських громадських організацій Придністров’я і т. ін. Чому для проведення XVI “Пшеничного Перевесла” обрали Рибницю? А тому, що саме звідси, з міського майдану, вперше вийшов і покрокував Придністров’ям цей величний пісенний Форум, який став знаковим не лише для українців краю. Відтепер його характерною ознакою стало потужне молодіжне наповнення. А це означає, що українська пісня і дума край не покине, не помре й не загине.
Учасників та організаторів “Пшеничного Перевесла” привітали президент Придністров’я Красносельський, українські амбасадори, очільники місцевих організацій українців Богуцький і Фоменко, просвітяни з української столиці. У своїх промовах С. Гальченко, С. Мирвода, В. Семистяга, вітаючи присутніх зі знаковою подією, від імені матеріУкраїни, процитували поезії Тараса Шевченка і Володимира Сосюри, закликаючи любити свій народ, своїх співвітчизників та їхні культурні надбання так, як їх любили покоління пращурів, передали побажання і привітання від очільника просвітян України, народного депутата України І—VI скликань Павла Мовчана, подарували “Кобзарі” Т. Г. Шевченка, раритетні Шевченківські багатотомні енциклопедії, унікальні кольорові альбоми з історії українського живопису та мистецтва. Майстерклас гри на бандурі та виконання українських романсів продемонструвала Світлана Мирвода, вразивши аматорів високопрофесійною майстерністю. Зокрема український міський романс “Акації білої грона духмянії”, який вважають “своїм” у Києві, Тирасполі, Луганську, чи не вперше у цій залі прозвучав українською в її натхненному виконанні. На жаль, у свідомості загалу за радянської доби він законсервувався в російській версії знаного в СРСР поеталуганця Михайла Матусовського. Тож його виконання мовою оригіналу викликало шквал оплесків, надзвичайно складний прояв емоцій: від ностальгії та суму зі сльозами на очах — до гордості за веселковий український світ.
Очолюване нею журі конкурсуфестивалю відзначило дипломами оргкомітету всіх учасників грандіозного заходу. Найкращі у своїх номінаціях були відзначені спеціальними грамотами за зайняті І—ІІІ місця, цінними подарунками та Гранпрі. З’ясувалося, що чимало колективів з високодуховним мистецтвом знайомили мешканців багатьох областей центральної та північнозахідної України, чаруючи своєю майстерністю. Але й тут, у залі, аматори не менш майстерно продемонстрували, чого вони варті.
У номінації “Діти” Гранпрі виборов соліст Георгій Бадюл з Тирасполя за виконання пісні “Сіяв мужик просо”. Молодіжний дует Ганни і Андрія Верническо з м. Бендери душевно й посучасному, з власним аранжуванням неперевершено виконав відомий романс “Ніч яка місячна, зоряна, ясная”. Перші місця в своїх номінаціях також вибороли колективи: “Веселі нотки” (Дністровськ), “Вербиченька” (Григоріополь), дитячий ансамбль української пісні “Золоті дзвіночки” (Рибниця), який блискуче проспівав “Мав я раз дівчиноньку” і “Ой хоча би, Господи, та й повечоріло”. Зачарував виконанням старовинної пісні “В саду осіннім айстри білі” вокальний ансамбль “Кіровчанка” (Тирасполь), на “запозичену” мелодію, на яку в Росії співають шлягер “Ой ктото с горочки спустился”. Серед колективів гостей приємною несподіванкою виявився фольклорний гурт “Барвінок” із Олексіївки Флорештського району Молдови.
Безумовно, XVI “Пшеничне Перевесло” як ніколи було вдалим і повчальним. Та при цьому не можна замовчувати й інше.
Невдовзі виповнюється 30річчя кривавих подій у Придністров’ї, внаслідок чого і виникла ПМР. Досі там базуються залишки 14ї російської армії з величезним збройним арсеналом, що дестабілізує ситуацію в регіоні та реально загрожує європейській безпеці.
Тож як оцінюють таке становище в невизнаній ПМР?
Наприкінці 2018 р. там узаконили “Стратегію розвитку ПМР на 2019—2026 рр.” Виходячи з права націй на самовизначення й нелегітимність територіального перевлаштування за пактом “МолотоваРіббентропа”, нею поставлене триєдине завдання:
— досягти міжнародного визнання;
— збудувати соціально орієнтовану державу з ринковою формою економіки;
— сформувати спільноту — Придністровський народ, що включає в себе представників різних народностей, етнічних груп і базується на збереженні та розвитку їхніх мов, культур, звичаїв і традицій.
Ідентичне цьому ми вже чули. Не помилимося, коли вкажемо на проросійських найманців з неконтрольованих державою теренів південносхідної України. Тож зрозуміло, чиї вуха тут стирчать. Ми не займаємося геополітикою. Для цього є державні дипломатичні інституції. Але розуміючи логіку розвитку подій, як патріотична громадськість, зауважимо, що сприяємо й підтримуємо своє, українське.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment