Раїса РУДЕНКО: Я вибрала тюрму, а не ганьбу

Ексклюзивна ювілейна розмова на актуальну тему

Закінчення. Поч. у ч. 49, 50 за 2019 р.

— Чи розраховували Ви, створюючи УГГ, що після підписання Брежнєвим Гельсінського заключного акта, в СРСР вже більше не буде політичних арештів?
— О, ні. Ми розуміли, що арешти будуть. І зі свідомістю, що нас чекає тюрма, ми йшли на створення Української Гельсінської Групи. Микола Руденко був впевнений, що Радянський Союз розпадеться. Він настільки глибоко був впевнений, що й мене у тому переконав. Однак ані він, ані я не сподівалися, що він так швидко розвалиться. На той час ми вже прочитали книжку Андрія Амальріка “Чи доживе Радянський Союз до 1984 року?” У Миколи Руденка був друг, філософ Микола Роженко. Прочитавши Руденкові “Економічні монологи”, Роженко провів економічні розрахунки часу розвалу СРСР. І вирахував, що СРСР повинен був розвалитися у 1984 або 1985 році. Руденко, якщо Ви знайомі з його економічною працею, наводив сонячні цикли і показував їхній вплив на економічні цикли у землеробстві.
— Цікаво. А чому реально СРСР проіснував на сім років довше, ніж показували розрахунки? Неточність теорії?
— СРСР був великою ядерною державою. Захід дуже боявся неконтрольованого її розпаду, спричиненого прогнозованими Руденком голодними бунтами. Попри політичні репресії в СРСР, Захід продавав Союзові мільйони тонн зерна. А коли Союз уже не мав за що купувати харчі, оскільки у світі різко впала ціна на нафту, головне джерело надходжень валюти, то Захід безкоштовно надавав Союзові харчову допомогу. І якраз за рахунок цієї допомоги СРСР проіснував до кінця 1991 року. Коли б не ця допомога та пов’язане з нею штучне відтягування розпаду Союзу, то цей розпад у часі, прогнозованому Амальріком і Роженком (1984 р.), супроводжувався величезною кров’ю. Але Господь відвів від нас це страхіття.
Хоч не можемо казати, що розпад СРСР був абсолютно безкровним. Після спроби Кремля задушити силою (з людськими жертвами) в січні 1991 року самостійницьке прагнення Литви, прибалтійські республіки оголосили про повний вихід зі складу СРСР. У другу річницю трагічної тбіліської ночі (9 квітня 1989 року) “саперних лопаток” (коли військовими під командуванням генерала Радіонова у столиці Грузії було зарізано саперними лопатками 19 мирних осіб та понад 4000 поранено), 9 квітня 1991 року ця республіка оголосила про повну державну самостійність. Після невдалої спроби перевороту реакційних сил, відомого як ГКЧП, Україна, Білорусь, Казахстан та інші республіки оголосили повну державну незалежність. Кожна з колишніх республікколоній почала рятувати себе сама, мирно відроджувати свою державу.
— Чи не було проти Вас на роботі репресій через “нестандартне мислення” (з погляду ЦК КПУ) Миколи Руденка? Він згадує, що Ви перейшли з приймальні директора санаторію на посаду лаборанта водопостачання…
— Традиційні для тоталітарних режимів звільнення з роботи почалися після арешту Миколи. Перехід до лабораторії не був зумовлений репресіями, а був моїм свідомим вибором, щоб мати більше часу, аби максимально допомагати чоловікові у справі, за яку він боровся. Тим також пояснювалося й те, що я покинула навчання у Київському інституті культури. Микола мене аргументовано переконав, що ніякі інститути, а тим паче заочні, не можуть дати людині тих знань, які дає ґрунтовна самоосвіта. Ми обоє також розуміли, що після того, як його праці з’явилися у самвидаві, уривки його творів стали звучати у передачах радіостанції “Свобода”, мені не дадуть змоги ані закінчити інститут, ані працювати в державній установі.
— Після арешту Миколи Руденка змінилося ставлення до Вас сусідів, знайомих, друзів? Не спостерігали випадків, коли посіяна пропагандою згадана Вами комсомольська ненависть змінювалася чимось на зразок співчуття?
— Досить важко на це питання відповісти. І до арешту Миколи, коли почалися відверті наїзди на нього, і після сусіди, знайомі зі мною майже не спілкувалися. Важко сказати, це був прояв страху чи байдужості. Чи, може, вони носили у серці посіяну пропагандою ненависть до мене й Миколи. Я дуже сумніваюся, що без шокового лікування правдою і без сприятливого духовного оточення закинута в душу ненависть може переродитися на співчуття. А тоді ніякого духовного середовища не могло бути, а була інформаційна монополія КПРС. Ви ж знаєте, як легко пропаганда може зробити з людини робота, і як важко потім з робота зробити знов людину!
Після арешту Миколи у середовищі інтелігенції було співчуття. Хоч люди з цього середовища уникали прямого зі мною спілкування. Хіба хтось зустрічався десь у лісі, щоб сторонні очі не бачили. Бували випадки, що хтось із письменників всовував мені якусь копійку. Дружина Юрія Смолича не боялася відкрито зі мною спілкуватися. Казала: якщо вам потрібна якась допомога — не соромтеся, звертайтеся. Але ж я була так вихована, що соромилась звертатися по допомогу. Якщо мені конче були потрібні якісь гроші, а таке бувало після арешту Руденка, то просто випродувала свої речі. У мене залишилися два костюмчики, щоб я могла на зміну переодягнутися. Одного разу, зустрівши мене на пошті, Василь Минко всунув мені в кишеню 50 карбованців. Для мене це були великі гроші, майже моя місячна зарплата, яку я отримувала після арешту Миколи на новій “посаді” сторожа. Тоді я заробляла усього 60 карбованців. Моя зарплата йшла на те, щоб з’їздити в донецьку тюрму, завезти Миколі передачу. Хоч перших 3 місяці, ще до суду, я не знала, де тримають мого чоловіка і чи взагалі він ще живий. Я зверталася і в прокуратуру, і в КҐБ із запитанням, де вони поділи мого чоловіка. Від них відповідь була одна: ми не знаємо, де ваш чоловік…
— Це був глум над Вами і над Миколою Руденком. Чи були проти Вас якісь провокації, аби знищити Ваше подружжя, як це сталося у випадку подружжя В’ячеслава Чорновала та Олени Антонів? Про провокації проти Вас згадується у спогадах людини, яка зберегла архів Миколи Даниловича часів його заслання на Алтаї.
— А як Ви собі уявляєте КҐБ без провокацій? Звичайно, були. За мною дуже впадав підісланий КҐБ чоловік вірменського походження. Я здогадувалася, що він “відряджений” до мене від КҐБ. Я повсякому його уникала, а він дедалі більш нахабно мене знаходив. Хоч би куди я пішла, він виринав на моєму шляху. Це означало, що мала я “хвоста” і, можливо, не одного, які інформували, куди я йду. Бо чим ще можна пояснити, що він виринув переді мною, коли одного разу я була на Русанівському мосту. Він мене довів до такого глибокого відчаю, що я була налаштована кинутися в воду. Історія знає випадки, коли доведені інтригами КҐБ до відчаю люди вчиняли самогубство. Це випробуваний метод боротьби тоталітарних режимів з представниками інакомислія. Але Провидіння мало інші плани щодо мене. Людина, про яку розповідаю, підбігла до мене і не дала мені стрибнути у воду.
Коли потім я думала про цей випадок, то зрозуміла, що коли б я стрибнула, то вигадали б якусь “історію”, щоб і мене, і Руденка зганьбити на весь світ. Я дякувала Богу, що вберіг мене. Тому надалі, хоч би як важко було, хоч би як мене обсідали каґебістські провокатори, я ніколи більше чогось подібного не робила.
— А коли це було? І чи після цього випадку ця людина вже перестала Вас переслідувати?
— Це було у час, коли Микола Руденко вже був у мордовському концтаборі. Мене тоді звільнили з роботи. Я змушена була працювати сторожем. Особа, про яку розповідаю, також працювала сторожем. І здається, не в одному місці. Одного дня прийшов він до мене до хати. Оскільки у мене в дверях не було вічка, то я не знала, хто дзвонить, тому відчинила. Нині вже не пригадую, яку причину він знайшов, щоб увійти. Не минуло й хвилини, як після нього зайшов до мене міліціонер з двома понятими. Хоч мій провокатор був у пальті, хоч я була одягнута, однак це не завадило міліціонеру скласти протокол, яким підтвердили, що у мене застали чужого чоловіка. Як “свідка” ще покликали сусідку знизу. Про все це Руденкові відразу донесли, наголошуючи, що я приймаю чужих чоловіків. До нього з цією “вісткою” буквально на другий день поїхав каґебіст з Києва.
— В одному інтерв’ю Ви сказали, що Вас “ув’язнили, бо відмовилася доносити на свого чоловіка” — і це не метафоричний вислів. Це було дзеркало тодішньої реальності, коли брежнєвська реакція дійшла до найвищого рівня цинізму. Від Вас вимагали, аби Ви свідчили проти чоловіка?
— Свята правда. Від мене вимагали свідчень проти Миколи Руденка. Ще до арешту Руденка зі мною розмовляв капітан КҐБ Котовенко Іван Іванович. Тепер він полковник у відставці. Потім він десь у НРУ був близенько Чорновола. І В’ячеслав Максимович навіть не здогадувався, що той є недавнім працівником КҐБ. Ми про те, що він крутиться біля Чорновола, дізналися пізніше. Тут треба зауважити, що в КҐБ були також українці, а серед них чимало патріотів. Але вони працювали у військовому підрозділі і не мали вибору, як іще уникнути репресій самим.
Отже, капітан КҐБ Котовенко в 1970х рр. дружньо мені “радив”, що я можу врятувати свого чоловіка від тюрми. Для цього я повинна написати і опублікувати в газетах статтю, що мій чоловік збожеволів. А якщо я не хочу оголошувати його божевільним, то його вже не врятую від тюрми, але себе ще можу врятувати. Я просто мушу написати, що Микола Руденко працює на ЦРУ. Я повинна через пресу засудити всю його діяльність і відмовитися від нього як від чоловіка. І за цю “послугу” мені “забудуть” усе, що я робила у час мого подружжя з Руденком. Мене ніхто на судитиме. Звичайно, я без вагань вибрала тюрму, а не ганьбу. А своїм “добрим порадникам” сказала, що ані першого, ані другого не можу зробити, бо це не відповідає дійсності! У психічному плані мій чоловік абсолютно нормальний. А подруге, я точно знаю, що він на ЦРУ не працює, а лише прагне, щоб неминуча криза СРСР була максимально м’якою для населення, особливо для України. “Раз так, — каже мені Котовенко Іван Іванович, — ви вже зробили свій вибір. Не тільки вашого чоловіка, а й вас заарештують”. “Заарештують, то заарештують, що ж мені робити. Своєї долі не тільки не обійдеш, а й конем не об’їдеш”, — відповіла я народною мудрістю на це застереження “доброго порадника”.
Відтоді вони почали якісь “папірці” збирати і на мене. Миколу Руденка надовго заарештували в лютому 1977 року, а мене — в квітні 1981го. І після 4х місяців “слідства” мене засудили. Мої “5+5” — це стандартний термін у час так званого “третього покосу”, коли людину вперше судили.
Поки прийшла “обіцяна” капітаном Котовенком моя “черга”, я їздила на побачення до Миколи Руденка, привозила звідтам його написані за ґратами вірші, передруковувала їх і намагалася порозпихати по людях, бо знала, що прийдуть до мене з обшуками. Невдовзі каґебісти зрозуміли, яким чином потрапляють на волю Миколині невільницькі вірші. За мною вже пильно стежили. Я не знаю, чи у мене в хаті були якісь “підглядки”. Знаю, що у жінки в будинку напроти зайняли одну кімнату. І там встановили направлену на мої вікна апаратуру. З другого боку була кінобудка, яка виходила на наші вікна. Там також встановили апаратуру. І з одного, і з другого боку апаратуру встановили, коли Руденко ще був на волі.
— В “Енциклопедії історії України” читаємо, що Вам у горбачовські часи було дозволено виїхати на Захід. В інших матеріалах сказано, що Вас змусили виїхати! Що є правдою?
— Знаєте, тут дуже хитро було зроблено. Так, нас звільнили і сказали: ви вільні. Але нам не було де дітися. Ми вже не засланці. Отже, кімнату в гуртожитку, яку нам дали як засланцям, — вже забирали, бо вважалось, що держава вже нічого нам не була зобов’язана. Каґебісти з України нам виразно дали зрозуміти, що в Києві не бачити нам ніякого помешкання. За їхніми словами, ми можемо повернутися в Україну. І навіть до Києва. Але мусимо самі собі шукати роботи і на загальних засадах заново ставати у чергу на житло. А де ж нам жити? В гаражі? З усього нашого майна, яке ми мали до арешту, залишився лише Миколин гараж. Добре знаючи нашу матеріальну ситуацію, алтайський каґебіст викликав нас і “порадив”: “Ви можете їхати за кордон”…
— Ви кажете, що у вас із майна залишився лише гараж. Але ж у вас була квартира у КончаЗаспі! Куди вона ділася?
— Як було винесено мені вирок, то її у мене відібрали. Хоч і в тодішній Конституції УРСР була стаття 53, якою громадянам Української РСР гарантувалася недоторканність житла, проте ця ж Конституція давала право державі позбавляти житла громадян, якщо на це існують “законні підстави”. А тоталітарна держава завжди знайде такі “підстави”, якщо їй це потрібно. Тим паче, коли це була державна чи соціалістична власність. А з нею держава може робити все, що їй заманеться. Особливо державні квартири були одним із засобів тримати людину в рабстві. Нині мені стає страшно, коли чую, з якою ностальгією згадують часи, коли держава “давала” людям квартири. Це свідчення рабської ментальності. Держава ніколи нічого не дає, а такими подачками ставить людину у глибоку залежність.
Коли прийшов час нам повертатися, Микола намагався доводити каґебістам, що у нас не мали права відбирати квартири, оскілки він інвалід війни. На ці його аргументи зовсім не зважали, а насмішкувато заявили: “Тоді в Києві станете на квартирну чергу для інвалідів війни. Якщо такі черги ще існують”…
— В одному з інтерв’ю Ви сказали, що за працю “Енергія прогресу” Микола Руденко мав би отримати Нобелівську премію. Погоджуся з тим, хоч вважаю, що його художні твори легше читати, ніж декого з нагороджених цією премією авторів. Свого часу академік Ігор Юхновський казав, що поки “Енергія прогресу” не буде покладена в основу економічної політики, Україна не вийде на високі орбіти розвитку. Недавно у закордонній пресі знайшов я шокуючий заголовок про Україну: “Дуже багата країна дуже бідних людей”. Чи, може, вже Ви розгадали, чому економічний і політичний клас України не приймає, не знає цієї праці Миколи Руденка?
— Суть проблеми і в інтелектуальному рівні людей, які приходять до влади, і в їхньому особистому інтересі. Інколи може скластися враження, що влада не розуміє цінності землеробства в економічному розвитку. Насправді люди, що при владі, добре це розуміють. Але вони не хочуть його робити пріоритетом стратегії розвитку держави. Наразі бачимо прагнення якомога більше награбувати державних ресурсів. Це можливо, поки йде безпощадна експлуатація селян, а точніше, земельних угідь, джерел нафти, газу і вугілля. Це ж на спекуляції зерном, нафтою і газом народився клас олігархів. Це звичайні шахраї. Совєтська система виховувала у совєтської людини почуття ненависті до багатих. І ми як суспільство, у плеканій десятиліттями ненависті до багатих, не навчилися відрізняти тих, хто прийшов до багатства шляхом створення реального продукту споживання, і тих, хто збагатився на посередництві при експлуатації надр землі, а передусім хліборобів.
У поемі “Голод” показано, як у 1920х рр. відбирали у людей землю. Совєтські лідери перебудовної доби вже добре розуміли цінність землі, але боялися випустити її зі своїх рук. Вони боялися появи незалежного господаря. Нинішні наші лідери — де прямі, а де лише ментальні нащадки тих, хто своїм побоюванням дати землю господарю призвели до розпаду СРСР. Нинішні керівники також бояться появи реального українського господаря, який дбатиме про свою землю, а не намагатиметься висмоктати з неї всі соки, як це роблять орендарі та олігархи.
Я пам’ятаю згадані Вами слова академіка Юхновського. Вони були сказані у приміщенні Центральної Ради під час обговорення першого видання книги Миколи Руденка “Енергія прогресу”. На жаль, попри великий авторитет вченого, його слова не почули на владному Олімпі. Але нас це не здивувало. Ми ж добре знаємо проблеми невизнання таланту. Це було з усіма вченими у всьому світі, які своїм ідеями й поглядами випереджали свій час.
Я вірю: економічні та космологічні дослідження Миколи Руденка колись стануть дуже відомими у світі, на них базуватимуться економічні програми успішних держав. Це обов’язково буде, хоч я до того часу й не доживу.
— Дякую за розмову. Редакція “Слова Просвіти” щиро вітає Вас з ювілеєм. Хай Доля дарує Вам можливість бачити посправжньому українську Україну.

Розмову вів Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment