«Русскій мір»: фасад і утроба

З ким Україна воює (торгує, дружить, братається та хиляє «з московської чаші московську отруту»)

Іван ШПИТАЛЬ

Закінчення. Поч. у ч. 50 за 2019 р.

Московський націоналізм
як ідейний автомат Калашникова
В одному популярному виданні “експерт з російських питань” стверджував: “Проблема Росії — не націоналізм, а відсутність спільної пам’яті”. І ще: “Російська православна церква, єдина посправжньому незалежна від держави сила, поширює вплив на цілі частини імперії, що відходять від впливу Кремля; саме вона втілює собою “русскій мір”, про який часто говорить патріарх Кирило та його права рука ігумен Іларіон…”
Тут і той, хто вже давно не сміявся, розсміється, бо Росія бути Неросією не може. Ні в особливостях російського націоналізму, ні у відносинах російської держави і церкви.
Ностальгуючи за імперією (білоідейною чи більшовицькою — аби тільки вона знову “совокупила” “ясашные народы” “пoд водительством великой нации”), ідеологи ніколи не засували у глибоку шухляду націоналізм як ідейний автомат Калашникова. Ця ідея в Росії помітно актуалізується в моменти особливого збурення суспільних настроїв. Так, на самісінькому старті танковобетеерівського походу доблесних федеральних сил у Чечню “Независимая газета” 30 грудня 1994 року видрукувала цілу сторінку, присвячену 40річчю від дня смерті історика й філософа Івана Ільїна (1883—1954).
Оглядачі й коментатори спадщини Ільїна назвали його “пророком Отечества” (“хвала благороднейшим!”), наполегливо нагадуючи співвітчизникам: “пора возвращаться к истокам!”. “Нет надобности”, вважають вони, знайомити читача з цим іменем: “оно приобрело широкую известность. Ильиноведы споро исследуют грани объемного философского, политологического, правоведческого, религиозного наследия; активно переиздаются труды ученого… который всю жизнь выяснял “для себя” и для других свою … русскую тему, по кирпичикам сводил для потомков цитадель “белой идеи” русской государственности, выдвигал потрясающие политические пророчества… Обратимся же в годовщину смерти одного из наших духовных вождей и великих изгнанников еще раз к его высокому гражданскому слову, полному веры в наше национальное возрождение”, — закликала “Независимая газета”.
А ідеї Ільїна й справді такі, що хоч виписуй на танкових щитах для піднесення бойового духу усмирителів Чечні, Криму та Донбасу. Учений сформулював для своїх співвітчизників найголовніше завдання: “утверждать и осмыслять нашу русскость, наш патриотизм, нашу самобытность, нашу верность — в тягчайших условиях жизни”. Він закликав росіян “закрепить” “основы жизни” “непоколебимою верою в величие и силу русского духа, явленного в наших пророках и гениях”.
Саме Ільїн висував концепцію, згідно з якою інородці самі “нав’язувалися” Росії, цій усесвітній благодійниці та захисниці. І їй нікуди було діватися: мусила брати усіх під свою надійну пелену. Змушувала ситуація.
“Этот суровый климат; эта равнина, открытая со всех концов; эти навязывающиеся отовсюду территориальные глыбы; эти сотни чужих народов и диких народцев; эти бесконечные оборонительные войны…”.
Ми вже трохи розповіли, як “нав’язувалися” Московії (Росії тоді ще не було) сибірські народи, як їх приводив “к шерти” (до клятви на вірність) Єрмак. (“Шертовать” означало: стоячи на колінах перед переможцем, цілувати оббризкану кров’ю шаблю, кров’ю переможеного, зрозуміло, і присягати на вірність престоловіотечеству та царюбатюшці чи цариціматушці). Принцип “добровільної” згоди на “шертование” нерідко досягався з допомогою підвішування “бусурман” за ноги на шибениці та підсмажуванням п’ят на “вогнищах дружби”, як бачимо на гравюрах із Ремезовського літопису, яким користувався історик Г. Ф. Міллер).
Шанувальники Ільїна пишуть про нього як про чітко визначеного монархіста, політика яроортодоксального спрямування.
“Российское государство есть правовое единство, — священное, исторически преемственное, властное и действенное. Оно покоится на братском единении русских людей, на их верности Богу, Отечеству, государственной власти и закону”… “Русская государственная власть призвана править и повелевать; она властвует по праву и обязана в пределах права опираться на силу”.
Ільїн чіткий, однозначний, категоричний.
“В противоположность всякому интернационализму — как сентиментальному, так и свирепому; в противовес всякой денационализации, бытовой и политической, — мы утверждаем русский национализм, инстинктивный и духовный, исповедуем его и возводим его к Богу”.
“Пророк Отечества” дав монархам низку конкретних порад щодо управління імперією. Одна з них — не церемонитися з народами, які живуть на “неуправляемых амебообразных территориях”, “кочевых пустынях”, “фиктивных “якобы государствах”, які “не могут федерироваться”.
Інша порада стосується сьогоднішньої тактики й стратегії ідеологів “русского міра”, тобто “религиозной принадлежности народа”, а саме: “однородная религиозность масс облегчает управление”. Звідси — така нетерпимість, така ненависть до віруючих “неканонічних конфесій”.
“Вместе с Ломоносовым мы должны увидеть и убедиться, по нашей истории, что “Россию сам Господь блюдет”; и вместе с Достоевским мы должны исповедать, что “Россию спасет Господь, как спасал нашим духом, нашею верою, нашими руками и, может быть, нашею кровью”.
Але є в росіян і інше живильне джерело націоналізму. “Наш русский народ с его тысячелетней историей (це коли наперед їхньої історії поставити кілька віків суто української історії. — І. Ш.) — это особенный народ, особенность его носит мессианский характер и заключается в том, что мы должны выстоять до конца, когда уже все преклонились перед бездуховным Западом. Мы избраны Сыном Божиим Иисусом Христом, чтобы к Господу Вседержителю привести — не пустить в царство Антихриста и себя, и другие народы, сколько сможем. Когда мы выходим на этот уровень противостояния, можно смело сказать, что мы Богоизбранный народ”… “Мы говорим: наша идеология — это идеология националсоциализма, национальная власть при социальной справедливости”… “Для нас нет ни фашистов, ни демократов — есть те, кто за Бога, и те, кто за дьявола. Поэтому националсоциализм — это Царство Божие на земле, и наша задача не войти в царство Антихриста. Вот такая наша идеология — религиозная в высшем смысле этого слова” (“Русский порядок”. — 1998. — № 1 (46). Це газета “Русского национального единства”.
Чи не на ідеях такого “единства” виховуються “патріоти” Манежної площі?

Сумісництво чорноризців:
один поклон Богові, владі —
скільки побажає
Ідеологи “русского міра” лукаво стверджують, що, мовляв, “есть сферы жизни, где кончается власть государей и парламентов, область дарованной Богом и поэтому неотъемлемой свободы, область богопознания и молитвы, духовного опыта и богословия”. Ну, хто б казав, тільки не московські чорноризці — ці одвічні придворні лакеї й таємні агенти московських князів і царів.
Ця словоблудна побрехенька, розрахована на неосвіченість прихожан, цілковито спростовується авторитетом багатьох російських людей. Відомий філософ і богослов Володимир Соловйов, син видатного історика Сергія Соловйова, з приводу “сферы жизни” церковників, начебто недоторканної для “государей и парламентов”, писав: “Наша московська церква віддала себе на послугу державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг. Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства — це властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і наступальна діяльність нашої церкви — це суцільне шахрайство, фальш і брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств… Наша московська церква визнає саму засаду зверхності держави над церквою. Ця засада й записана в державних і церковних законах” (В. Соловьев, “Россия и Вселенская церковь” — V. Solovieff. — La Russia et I’Eglise Universelle).
Монопольні державницькі ідеїдогми дозрівають у церквах, як розсада в парниках. Хіба не про це йдеться у Миколи Бердяєва? “Московський шовінізм у московській церкві — це питома москвинам, суто московська національна її прикмета. Московська церква насичена московським шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному” (Н. Бердяев, “Судьбы России”).
Зазначені академіком О. Пипіним негативні риси московитів часів приєднання України до Московії повністю властиві зокрема церковникам. Московських князів, потім царів цілком влаштовувало неуцтво служителів церкви за умови їхньої цілковитої рабської покірності та особистої відданості. Царська немилість не віщувала нічого доброго, тому холопська послушність церковників усіх рангів була єдиною умовою залишитися серед живих. Любити владу більше, ніж Господа — то історично задавнена суто московськотатарська традиція.
“Аз, Государь, не знаю не старые веры не новые, но што велять начальніце, то и готов творить и слушать их во всем”, — писав цареві патріарх Іоким. Той самий, про якого в літописі сповіщається: “Патриарх Иоким начал учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкви, ни чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал” (М. Арцыбашев. Повествование о Россий).
Далі нагадаємо “канонічним” із “русского міра”, як “в области неотъемлемой свободы” московської православної церкви розкошувала вільготність сталінської оприччини. Сталінські соколи в рясах добре знали, як догодити кремлівському фараонові. Патріарх Алексій Семанський, наприклад, з приводу 30ї роковини “великого октября” у 1947 році витворив таке послання: “Скріпімо наші молитви за Русскую державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем, якого сам Бог обрав і призначив вести нашу батьківщину шляхом добра і слави”.
Рідна партія високо цінувала зусилля “святих отців” на ниві культивування… безбожництва. У звіті ЦК КПРС (за 1978 р.) відзначалося: для партії найбільш прийнятні є ті “иерархи, которые и на словах, и на деле подтверждают не только лояльность, но и патриотичность к социалистическому обществу, реально сознают, что наше государство не заинтересовано в возвышении роли религии и церкви в обществе и, понимая это, не проявляют особенной активности в расширении влияния православья среди населения. К ним можно отнести: патриарха Пимена, митрополита Таллинского Алексия (нынешнего патриарха “всея Руси”), митрополита Тульского Ювеналия (ныне митрополита Крутицкого и Коломенского), архиепископа Харьковского Никодима…” (Священник Глеб Якунин. “Подлинный лик Московской патриархии”. — М. — 1996).
Сталінські соколи в рясах у співпраці з чекістами таки добряче посприяли в забезпеченні “религиозной однородности масс”. “Коли відроджувалася в 1920х роках Українська національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ — без жодного винятку — московські єпископи та священники в Україні самі охоче пішли на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити “изменниковсепаратистов”. Вони більше за будького допомогли московській поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священників УАПЦ” (В. Липківський, митрополит. “Відродження церкви в Україні”).
Так само нищили в 1946 р. Українську ГрекоКатолицьку Церкву (вона мала в 1939 р. 3800 тисяч парафіян у 2226 парафіях та 2275 священників). Такими методами полегшувалося “управління” народними масами.
Російська (Русская) православна церква на службі в “кремлівського горця” — то окрема велика тема.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment