Богдан САВАК,
директор Денисівського краєзнавчого музею, Тернопільська обл.
У Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького 13 грудня урочисто відкрито виставку здебільшого мистецьких та писемних творів видатного художника українського відродження в Галичині та прозаїка, поета, публіциста Корнила Устияновича, яка присвячена 180річчю від дня його народження.
Відкрив її вступним словом заслужений працівник культури України, генеральний директор музею Ігор Кожан. Він розповів, що саме на Андрія, 13 грудня 1931 року, Митрополит Андрей Шептицький із власної фундації урочистим актом подарував цей музей українському народові (приміщення із земельною ділянкою та власною колекцією мистецьких творів релігійного змісту). На виставці представлено крім власних експонатів музею також мистецькі твори Корнила Устияновича, які надали партнери з Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (м. Коломиї), Музею мистецтв Прикарпаття (м. ІваноФранківська), ІваноФранківського краєзнавчого музею, храму Преображення Господнього (м. Львова), храму Святого Архистратига Михаїла (с. Саджава Богородчанського району ІваноФранківської області), Денисівського краєзнавчого музею (с. Денисова Козівського району Тернопільської області) та Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. Виступили від Львівського Собору Святого Юра о. Андрій, заступник міського голови міста Львова Андрій Москаленко, завідувачка відділу українського мистецтва музею Оксана Жеплинська, директор Денисівського краєзнавчого музею Козівського району Богдан Савак, дослідник творчості Корнила Устияновича, архітектор Андрій Савчук та вчитель історії Довжанської ЗОШ І—ІІІ ступенів Дрогобицького району, кандидат педагогічних наук Володимир Петриків.
Корнило Устиянович народився 22 вересня 1839 року в селі Вовкові на Львівщині в родині священника та відомого галицького поета Миколи Устияновича. Уже під час чотирирічного навчання Корнила у Віденській академії образотворчих мистецтв він проявив себе як обдарований митецьноватор. Після закінчення навчання йому стелилася дорога працювати в таких містах, як Варшава, Петербург, а під час праці у КиєвоПечерській лаврі запропонували посаду директора рисувальної школи. Та його вабила мальовнича Галичина, де витав дух одвічних предків. Правда, згодом у Відні він намалює знамениту картину “Христос перед Пилатом” (1880) та величний образ Мойсея (1887) — шедевр, який сколихнув увесь християнський світ. Відтак на майбутнє він самостійно обирає свою страсну дорогу життя — бути знаменитим художником і водночас жити скромно, навіть убого. Малюючи церкви, подорожуючи від села до села, він, великий митець, не створив власної сім’ї, не продовжив роду, був самітником, спілкуючись переважно з образами святих у творах релігійного мистецтва.
Із відомих шедеврів церковного малярства Корнило Устиянович протягом 1864—1903 років залишив свої скарби у 36 церквах Галичини. Це 18 на Львівщині, 9 на Станіславщині та 9 на Тернопільщині. В нашій області він розмалював церкви в селах БільчеЗолоте Борщівського повіту, Красносільці Збаразького повіту, Денисові, Острові та Буцневі Тернопільського повіту, Угрині, Полівцях, Шульганівцях та Ягільниці Чортківського повіту.
Розповім про життя художника в Денисові. 1860ті роки. Галицькими містами й селами ходила пошесть холери. Чорним крилом зачепила ця епідемія й мешканців села Денисів, від якої 1866 року помер і парох нашої церкви о. Йосип Струмінський. Рік люди жили в селі без церкви та школи, бо вчительполяк П’ясецький, перестрашившись, утік. Єдиною розрадою у селян були чотири єврейські корчми, в яких вони проводили години дозвілля. А тим часом корчмарі їх, особливо охмелілих, обдурювали: випий ще, не маєш грошей — я тебе запишу. Але за кредити треба платити наростаючими відсотками. Тож чимало людей були в безконечних боргах у шахраївєвреїв. Та восени 1868 року приходить до села дві молоді сили — о. Йосип Вітошинський із с. Красноїлі Верховинського повіту та вчитель Омелян Бородієвич із с. Мільне Зборівського повіту. І почали боротьбу з пияцтвом. А потім вони почали запроваджувати в життя культурницькі проєкти: створили чоловічий 100голосий хор, який згодом переріс у 150голосий мішаний, першими на Тернопіллі заложили оркестр духової музики (диригентом цих колективів був о. Вітошинський) та першими після Львова влилися до лав Львівського товариства “Просвіта” (1870). У подальшому стараннями о. Вітошинського та громадської ради в селі було побудовано на місці старої дерев’яної нову цегляну церкву (1887), яку згодом розмалює один з кращих тогочасних художників Корнило Устиянович. Отець Вітошинський знав цього художника, бо обидва були однолітками, з Прикарпаття, й походили зі священичих родин.
Із книжки Олександра Федорука “Корнило Устиянович” (Київ, 1992), яку автор написав на основі документів, тогочасних газетних публікацій та листів, писаних художником, довідуємось, що розмальовував цей митець у моєму селі церкву в літню пору впродовж 1889—1890 рр. Правда, був він тоді в досить скрутному матеріальному стані. Процитую зі згаданої книжки:
“…До Золочева Устиянович приїхав залізницею, а звідти на фірі дістався Зборова. Далі його шлях простелився з болотом і дощем до Денисова”. У Зборові трохи перепочив, бо малював картину “Козацька битва”, а намалювавши після цього досвітком вирушив пішки до Денисова. Та щоби не блудити, йшов муравою, що стелилася вздовж берегів ріки Стрипи. Йшов дощовою погодою, цілий день.
“Поки дійшов до Денисова, не було на ньому сухого рубця. Було вже темно, як дістався до хати Степана Гарматія і постукав у двері.
Господар виглянув з сіней:
— Ой Боже! В таку негоду, не могли, Корниле, зачекати в Зборові? Вислали би за вами фірмана. Та застудитеся, страшно на вас глянути.
Роздягнув гостя, напоїв теплим відваром з трав, поставив на стіл пахучу бараболю, шмат сала — чим хата багата.
— Спатимете на печі, треба вам вигрітися. А потім підете мешкати до вчителя Бородієвича, так домовилися.
…Наступного дня він встав, відчував, що на груди ніби поклали важкий камінь. Дихав тяжко, боліло десь під ключицею, сухий кашель шматував тіло.
Зранку — першим довідався про приїзд художника і його хворобу — на порозі став Йосип Вітошинський, парох денисівський.
— Такі гості — і в постелі! Де це чувано, щоб у Денисові так слабували?! — сплеснув руками. — Корниле, не бережете себе, де це видано по такій негоді!
— Перемерз. Як добре, що знову бачу вас, Йосипе. А хто це за вами? Наш дорогий Омелян Бородієвич! Таке товариство! Вже встаю, — казав, підводячись, і зайшовся кашлем. Винувато махнув рукою: — Минеться!”
Тоді Гарматій виходив хворого за тиждень. (Правда, він жив не у Денисові, а посусідству, на хуторі Драгоманівка). А коли вже видужав художник, за той час розпогодилось, із сірої блакиті викотилося весняне тепле сонце, Корнило Устиянович вийшов на подвір’я, щоби вдихнути ранкового повітря, то побачив усміхнену молодицю, яка жила від Гарматія через дорогу, що тримала біля грудей дитя й запитала: “То, може, молока принести?”. На це художник їй відповів: “Зачекайте хвильку. Не сходіть із місця”. Він вернувся в хату, взяв аркуш паперу й олівець, а повернувшись, накинув ескіз, який згодом у новозбудованій Денисівській церкві постане образом Матері Божої з маленьким Ісусиком. А на бічному вівтарі митець ще намалює ікону Святого Миколая Чудотворця, про який люди казали: “Дивіться! Та то ж викапаний Степан Гарматій”. Потім по селах будуть розносились слухи, що в Денисові святі добрі, лагідні, людяні”.
Закінчив малювати церкву Устиянович під осінь. Проводжати його в дорогу прийшло все село. Прийшов і о. Йосип Вітошинський із хористами. “Змахнув диригент паличкою й полунало над селом “Огні горять”. А потім 125 чоловічих голосів заспівали “Хлопське весілля”, “Ой умер старий батько” — сльози покотилися Корнилові з очей.
— Прощай Йосипе! Прощайте, люди добрі! — вклонився низенько.
Степан Гарматій сидів напереді воза за фірмана”.
Відомо, що перебуваючи в селі Денисові, Корнило Устиянович намалював ще кілька портретів наших денисівців. На жаль, через заметілі війн майже весь цей унікальний скарб релігійного мистецтва безповоротно пропав. Під час Другої світової війни в часі просування окупаційних військ на захід уздовж по ріці Стрипі, на чотири місяці зупинився німецькофашистський та совєтськобільшовицький фронт. У той період і було повністю знищено баню Денисівської церкви і весь церковний розпис Корнила Устияновича. З того часу вціліло лише два портрети — Омеляна та Марії Бородієвичів (зберігаються в Денисівському краєзнавчому музеї, зараз на виставці у Львові), портрет Степана Гарматія (власність Львівського національного музею) та портрет дочки о. Йосипа Вітошинського — Антонії (зберігається в її правнуків у Америці).
І сьогодні в Денисові ходить багато переказів про Корнила Устияновича, в правдивість яких я лише частково вірю. Ознайомившись з книжкою Олександра Федорука “Корнило Усиянович”, донедавна вважав низку епізодів у ній вигаданою. Та побувавши на виставці творчого доробку Корнила Устияновича, яка до 29 лютого 2020 року буде експонуватися в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, переконався, що помилявся. Бо знайшов я серед ескізів, зроблених колись нашим великим художником, зарисовку жінки з дитиною на руках та написом: “Для Денисова. К. Н. Устиянович”. А раніше я думав, що це домисел автора.
