Андрій Шевченко

І.
Одного липневого надвечір’я 1946 р. Андрій Шевченко, двадцятидволітній смаглявий молодик атлетичної будови з Черкас, капітан радянської армії, прогулювався в парку над озером в Тернополі. В гурті молоді, що поверталася з парку до міста, він побачив надзвичайної вроди дівчину. Він усміхнувся до неї, а вона відповіла заманливою усмішкою. Той усміх Андрій жестом руки пригорнув до своїх уст. Вони розминулися, але не розійшлись. Хвилину стояли, наче вкопані. В його сувору, військову настроєність ласкава дівоча усмішка проникла, наче промінь полудневого сонця в студене ранішнє повітря. В уяві Андрія виринали обличчя дівчат з тої школи в Черкасах, де він учився. В розбудженій молодечій душі капітана появилася постать його матері. Зелені сяйливі очі дівчини, яку він побачив, нагадали йому зеленаві зіниці очей його матері з поволокою печалі. І зростом тернополянка була така ж, як його мати.
На другий день під вечір, після занять в училищі, Андрій уже стояв на тому місці над озером, де відбулося мовчазне, але хвилююче знайомство з його богинею. Він вірив, що вона прийде, думками кликав її, готувався до зустрічі, в дзеркалі озера уважно оглядав себе. Зняв кашкет. Над чолом побачив чорні кучері, наче скручений козацький оселедець. Він був копією свого батька, мускулястого, чорновусого, плечистого робітника Яреми Шевченка, що сам себе вважав нащадком запорожця.
Андрій обіруч погладив свої добре виголені вилиці, торкнувся висунутого вперед підборіддя, що свідчило про його непоступливий характер. Про свої карі очі він ніколи не думав, не вважав їх гарними, а тільки занадто вогнистими. Щодня в кишеньковому дзеркальці він бачив їх, але тільки тепер подумав, що в його єстві живе образ оспіваного Тарасом Гамалії.
Андрій вважав, що йому не пасує кітель з погонами, які нагадують Сталіна. Він добре усвідомлював, що в Тернополі є люди, виховані любов’ю до України. Він почувався щасливим, адже його училище було створено буквально того дня, коли командування гітлерівських армій проголосило капітуляцію Німеччини. Війна закінчилася.
Андрій полюбив Тернопіль. Почав згадувати, яким нерозумним був, коли рвався не до школи, а до армії. Щось надто романтичне, козацьке озивалося в його ще дитячій душі. Зброя надила, але батько вічними скаргами на комуністичне брехливе начальство скеровував сина не в армію, а до педагогічного інституту, щоб став учителем і людиною.
Батько нагадував йому, ще маленькому, жахливий голод, і просив його братися до книжки, а не до автомата. Батько розповідав, як російська солдатня оточила всі села на Черкащині і силоміць повідбирала в колгоспників засипане в мішки зерно. А потім спецзагони забрали сховане на горищах, у пивницях та в загатах, у різних таємних коморах збіжжя — все до останнього зернятка повимітали.
До батька приєднувалася мати. Андрій пам’ятає, як вона не раз, а десять разів щодня просила його, підростаючого учня: “Сину мій, комуністи пограбували нас. Ми жили в селі Сунки, від голоду втекли, сховалися в Черкасах, жебракували доти, доки батько не влаштувався на роботу на заводі”.
Андрій слухав, але думав своє. Він успішно закінчив Черкаське військове училище, згодом перенесене до Тернополя. Вчився дуже добре, його, східняка-українця, командира училища капітана, що відзначається як майстер стрільби і говорить добірною російською мовою, комуністична партія в Києві і в Тернополі вважала його своєю людиною. Господарські справи училища Андрій вирішував легкома, а вчилися там чомусь тільки росіяни та призовники в армію з інших республік. За комуністичної влади всіма військовими частинами на території України командували росіяни. Андрій все це знав. На зустрічах у Тернопольських школах він розмовляв українською мовою і, вкритий оваціями, повертався щасливим додому.
Годинами чекаючи на появу дівчини, що усміхнулася до нього, Андрій думав про те, чому в Тернополі на кожному кроці чути українську мову, а в його рідних Черкасах панує російщина. Звичайно, він ще в школі тричі прочитав “Кобзаря”, виданого спеціально для учнів, де найважливіших творів Тараса не було. А в Тернополі Андрій почав наново перечитувати Шевченка. Поема “Гайдамаки” йому, воїнові, найбільше сподобалася. Андрія не тільки прізвище зобов’язувало — в душі його прокинулась думка, що він повинен знайти собі в Тернополі дружину, роботу, місце для свого майбутнього цивільного життя.
Йому приснився Ярема Галайда, провідник гайдамацького повстання. Майже в кожному розділі поеми “Гайдамаки” він зустрічає образ Яреми, сироти, слуги в пансько-польських палатах та в єврейських корчмах, людини, що навіть прізвища свого не знає. Поему “Гайдамаки” Андрій любив перечитувати. Він був сином убогих людей, йому здавалося, що названий Галайдою юнак Ярема — це він. А дівчина, яку він побачив і закохався в неї, це Оксана, дівчина Галайди. Він вивчив напам’ять уривок з “Гайдамаків”, щоб його прочитати при зустрічі з нею.
“Ходім, ходім, отамане,
Батьку ти мій, брате,
Мій єдиний! На край світа
Полечу, достану,
З пекла вирву, отамане…
На край світа, пане…
На край світа, та не найду,
Не найду Оксани!”
“Може, й найдеш. А як тебе
Зовуть? Я не знаю”.
“Яремою”.
“А прізвище?”
“Прізвища немає!”
“Хіба байстрюк? Без прізвища.
Запиши, Миколо,
У реєстер. Нехай буде…
Нехай буде Голий,
Так і пиши!”
“Ні, погано!”
“Ну, хіба Бідою?”
“І це не так”.
“Стривай лишень,
Пиши Галайдою”.
Записали.
А тут в Андрія появився ще інший клопіт. Його батько Ярема; тернополяни Андрія називають Яремовичем, а солдати — Єремєєвічем. Батько нагадував йому Ярему Галайду, а він чомусь не мав сміливості зобов’язати своїх солдатів звертатися до нього по батькові українською мовою. Сталося — рідний батько синові заборонив вимагати від своїх солдатів звертатися до нього по-українськи: “Подумай — це не твоя армія!” Поступово він звик до себе, Єремєєвіча. В училищі росіяни — і не росіяни — не тільки тишкома поміж собою, а й голосно, коли він був десь поблизу, називали його хахлом. Андрій на це не звертав уваги, але деколи навмисне закидав до російщини отакі несподівані команди: “Защепи собі ґудзики, роззяво”, або “Не лізь поперед батька в пекло!”
Аж тут в училище до Андрія прийшли два чекісти, спитали, усміхаючись, “может ли он свободно говорить на украинском языке?” Андрій здивувався, але відповів твердо: “Можу, це ж рідна моя мова!” Вони посміялися й пішли, а за тиждень знов прийшли, знову пожартували і застерегли капітана. Сказали, щоб він не віддалявся від Тернополя, бо в різних схованках по лісах біля міста діє націоналістична, бандерівська банда, яка полює на невинних, чесних радянських людей. Вони пішли, Андрій подумав: “Хай собі діє, я офіцер в армії, а не в спецслужбі!”
Але вже третього, а може, й четвертого дня, коли він нарешті діждався тої дівчини, що своїм усміхом обернула його, радянського капітана, в українського козака, Андрій узяв себе в руки. Підійшов до неї. Вона зупинилася. Чекала хвилину, а він мовчав. Нарешті отямився, простягнув до неї руку і представився: “Я — Андрій Шевченко, родом з Черкас”. Вона взяла його руку і чітко сказала: “Я Леся!” Андрій пожартував: “Якщо ви Леся Українка, я втечу з Тернополя”. “З Тернополя, може, втечете, але від мене ніколи і ніде не сховаєтесь”, — Леся усміхнулась. А він уже серйозно прошепотів: “Скажіть мені, чи можна буде зустрітися з вами десь у Тернополі?” Дівчина різким рухом голови заперечила й додала: “Це неможливо”. Андрій весело повторює: “Я з Черкас, а звідки ви?” “Я з того лісу”, — Леся показала рукою чорні смерекові й дубові пущі на протилежному березі озера. Андрій вибухнув: “Я пройду крізь ті ліси до тебе. Я знайду тебе на землі і на небі!” Він зняв зі своєї голови кашкет із червоною зіркою і надів його на голову Лесі. Вона обережно, мов якусь дорогоцінність, зняла той кашкет з голови, але не віддала Андрієві. Миттю підійшла до нього і прикріпила до його кітеля мікроскопічний синьо-жовтий тризуб. Відходячи, спинилась і мовила ніби до себе, але так, щоб Андрій почув: “Не шукайте мене в лісі, там вовки живуть!”

ІІ.
За тиждень Андрій у присмерку підходить до свого улюбленого озера, але вже з протилежного берега. Там лісу вже нема, але він там був ще двадцять років тому. Вирубали! Тепер там галявини, де рідко стоять височезні явори та берези, а поміж ними туляться самі до себе житлові будівлі, готелі, крамниці, ресторани. Лунає троїста гуцульська музика і парубоцька опільська співанка. Андрія зупиняє знана йому пісня з Черкас, але забута. Він тепер знову почув її в Тернополі. Це козацька пісня про Сагайдачного, “що проміняв жінку на тютюн та люльку” і про Дорошенка, “що веде своє військо хорошенько”.
Андрій насторожено думає весь час про Лесю. Тільки про Лесю. Він вирішує пройти наскрізь цей загадковий для дівчини ліс, а для нього лісочок, де не може бути дикого звіра, небезпечного вовка чи рися. Перед ним з-за кожного дерева виринає плетениця стежок. Вибирай одну, та не бійся, йди собі до ранку, а вранці перед тобою з’являться пшеничні, кукурудзяні або житні поля. Ти повернешся, побачиш Лесю, скажеш їй: “Я кохаю тебе, будь моєю!”
Він поглядав на свій годинник, ішов досить довго. Спочатку не відривався від автомобільної дороги, вслухався в гуркіт машин, але раптом загубив її. Засвітив кишеньковий ліхтарик. Не злякався, а зрадів, хоч тепер був змушений перестрибувати вузенькі яри і навіть трохи ширші поточини. Ніч була милостивою до нього. Місяць молодий, круглий викотився на небо. Андрій згасив свій ліхтарик, але тут же й засвітив, щоб триматися ледь помітного схованого під травою старого путівця. Чим глибше він заходив у ліс, тим швидше почала тікати від нього його майже невидима стежка.
Коли місяць знов побачив Андрія і почав наближатися до нього, він раптом почув хрипкуватий голос якоїсь невідомої людини: “Стій! Хто йде!” Андрій зупинився. Два молоді голоси крикнули здвобіч: “Руки вгору!” Андрій підняв руки. Освітлений з двох боків, він побачив націлені в нього автомати. Інстинктивно заскочив за грубий стовбур якогось дерева і закричав: “Я Андрій Шевченко, капітан радянської армії”. Не встиг він видихнути цих слів, як його руки вже були зв’язані накинутим із-за куща міцним шнуром. Ще іншими двома ліхтариками він був освітлений, а з лісу до тих, що його зв’язали, підійшла велика ліхтарня. За мить спалахнули сухі тріски, принесені лісовими тінями з гущавини. З’явилося вогнище. Біля вогню Андрій побачив міцного високого чоловіка в мундирі радянського генерала. Андрій збагнув, що він схоплений групою Української Повстанської Армії. Блиснула в голові страшна думка — це ж можуть бути й перебрані чекісти, йому треба бути обережним, замкнутим. Він згадав, як чекісти застерігали його не віддалятися від Тернополя. Вкритий потом Андрій уважно прислухався до української мови вояків у радянських пілотках і кашкетах. “Бандерівці”, — шепотів Андрій і подумки молився. Згадав молитву матері своєї, молився її словами: “Боже, зглянься наді мною, помилуй мене”.
— Хто ви? — до Андрія звернувся генерал.
— Я Андрій Шевченко, командир піхотного училища в Тернополі, — голос Андрія тремтів.
— Ви не Шевченко, ви — зрадник України! Московський прислужник. Ми, українські повстанці, зобов’язані вас розстріляти!
— Я не почуваюся винним перед українським народом. я не був на війні. Я є українець! Таких, як я, в радянській армії тисячі. Якщо ви хочете убити мене за те, що я, будучи в радянській армії в мирний час, не забув української мови, і за те, що батько мій, Ярема Шевченко, виховав мене насамперед як українця, то вбивайте!
— Покажіть ваші документи! — голос генерала пом’якшав.
— Будь ласка! — Андрій шукає у внутрішній кишені свого кітеля документи, руки його не тремтять, але не слухаються, він каже: “Хвилиночку!”
— Не хвилюйтесь! Скажіть, де ви народились?
— Я народився в селі Сунки. Мої батьки — колгоспники… мій тато Ярема Шевченко, робітник на заводі сільськогосподарських знарядь у Черкасах.
— Яка радість! Ви — Андрій Яремович Шевченко, а я — сотенний українських повстанців Галайда! Ярема Галайда! Герой Шевченкової поеми. Я народився в Медведівцях. Німці мене, радянського капітана, піймали, я втік і приєднався до українських партизанів на Тернопільщині.
— Я читав про вас у “Кобзарі”, — вихопився Андрій. Він підійшов ближче до сотенного, простягнув до нього руку. Вони обнялись. Чути було шум лісу над ними. Здавалося, що природа вітає братів. Тишину перервав своїм сумним голосом Галайда.
— Я не певний того, що ви, пане капітане, повернувшись до Тернополя, не розкажете чекістам, що мене бачили. А якщо навіть не розкажете, то вас разом з вашим училищем все одно поженуть завтра вбивати в цих лісах мене й мою сотню! Я не маю права відпустити вас, як звичайного блукача в лісі назад до Тернополя. Чи ж не краще вам залишитися в сотні?
— За правилами війни ви маєте право розстріляти мене. Але за правилами людяності ви повинні спитати мене, вашого земляка, чому я вночі подався у ці ліси.
— Андрію! Андрію Яремовичу! Я знаю, що ви нікого іншого не пішли шукати вночі в ліс, як тільки нас, українських партизанів!
— Ні, пане сотенний! Ні, славний Галайдо! Я пішов у цей ліс, бо мені сказала одна дівчина, Леся, що народилася в якомусь незнаному селищі, але в цьому лісі. Я полюбив ту дівчину, я пішов шукати її родинне гніздо.
— Леся?!! Леся сказала вам, щоб ви шукали її в цьому лісі? Це для мене надзвичайна радість! Ось вам, пане Шевченко, на моїй голові стоїть ваш військовий кашкет, подарований мені Лесею. А на грудях у мене, придивітеся, маленький синьо-жовтий тризуб, подарований так само Лесею.
Галайда й Андрій обнялися вдруге. Галайда запрошує Андрія йти за ним. Він хоче показати свою криївку. Вона недалеко, кілометр. Вони йдуть у темряві, їх супроводжує боївка. Блимають ліхтарики попереду і позаду. Несподівано Галайда просить Андрія пробачити йому: “Ми мусимо зав’язати вам очі, жодна людина, що тут гостює, не сміє бачити стежки до мого бункеру. Тут недавно перебував Роман Шухевич із сотенними Галичини. Ми їм також зав’язували очі, щоб не бачили стежки до мого сховку”. А стежка до сховища кручена, довга, її не бачив Андрій, він тільки ногами відчув, що спускався сходами вниз, а потім виходив сходами вгору.
У бункері Андрієві очі розв’язали. Він побачив ліхтариками освітлену дуже вузьку й високу кімнату, сосновими кругляками вимощені стіни. Там стояла широка лавиця, біля неї столик, на ньому книжки, а на лаві гуцульські ліжники. Галайда взяв ліхтарню, підніс її і під світлом показав декілька вирізьблених на дошках людських облич. “Ось мої воїни! Вони загинули в боях з московськими окупантами”, — промовив сотенний. Андрій мовчав. “Як хочете, візьміть собі від мене пам’ятку”, — Галайда показав на підлозі декілька німецьких і радянських револьверів. Андрій мовчав. Він розгубився. Навіщо йому чужа зброя? Він заперечливо помахав рукою. “Я — кулеметник. Моя улюблена зброя дихтяр, дякую”, — сказав Андрій і, подумавши, попросив: “Я хотів би тут заснути, якщо можна, на півгодинки!” Галайда на вухо шепнув йому: “Спи! Хай тобі присниться Леся!”
На досвітку Андрій з Галайдою прощалися. Сотенний скомандував: “Вертайся! Будь там, де ти зможеш зробити щось важливе для України!” Андрій поцілував Галайду в руку, наче батька, і рвучко, ховаючи сльози, не оглядаючись, увійшов у ліс і в своє нове життя.
Був досвіток. За якийсь час він почув, що хтось іде стежкою за ним. Оглянувся і задеревів. За ним іде один з тих партизанів, що їх він бачив біля Галайди. “Я доганяю вас, біжу за вами з наказу сотенного, — сказав той бойовик. — Я покажу вам коротшу стежку до Тернополя! Йдете за мною!” В того хлопця не було зброї, він, ступаючи широко, дихав словами: “Я повинен вас допровадити до стежки, котра вже без мене доведе вас до самого Тернополя”. Не дуже довго вони йшли, супровідник спинився: “Прощайте!” Андрій подав йому руку: “Скажіть, як звати вас?” “Моє псевдо “Свічка”, я чотовий, у чоті — п’ять роїв, а в кожному рою двадцять п’ять хлопців. Я вже вам непотрібний. “Свічка” гасне, коли сходить сонце”. Андрій подав “Свічці” руку: “Бувайте здорові! Хай ніколи не згасне ґніт вашого духу!”

ІІІ.
Минув місяць, мученицький місяць для Андрія. Він зрозумів, що Леся — це важливий зв’язок сотні Галайди з тернопільським націоналістичним підпіллям. Вона стала для нього дорожчою, але разом з тим недоторканною. Він не знає, що йому робити. А якщо, думає він, її зв’язок із бандерівцями буде викрито, що тоді? І про себе він починає думати, неначе про вже вбитого чекістами. Він вирішує — насамперед зустрітися з Лесею. Якщо вона погодиться вийти за нього заміж, то він у відставку піде. Вони виїдуть до Черкас, до його батьків, там для них робота знайдеться. Але ця думка одразу йому показалася як ганебна поведінка боягуза. Ні! Він мусить разом з Лесею все вирішити: або до Черкас, або до сотні Галайди. Так буде, як Леся скаже. Хто ж ти такий, Андрію — подумки він звертається до себе і сам собі відповідає — я не злякаюся! Смерть свою не обминути, не перехитрувати, а померти за Україну — не ганьба, а велике щастя!
Його наступна коротка зустріч з Лесею відбулася. Вона сказала: “Андрію, ти уже знаєш про мене все”. “Ні, не все! Твого прізвища не знаю, а в імені і в прізвищі людини схована вся правда про неї”. “Не завжди”, — заперечила Леся, — але я відкриваюся! Я — Леся, моє прізвище Равлів. Псевдо “Роксолана”. Я очолюю в Тернополі жіноче крило Організації Українських Націоналістів. Подумайте, якщо я буду вам потрібна, задзвоніть!” “Ні, моя дівчинко, твій телефон, мабуть, уже контролюють чекісти. Вони не поспішають”. Андрій домовився з Лесею зустрічатися під вечір над озером щонеділі.
Надійшов день стрільбища в піхотному училищі. На обгородженому високим парканом полі, неподалік Тернополя, вистроїлися солдати при зброї. Андрій сидів на підвищенні, з бінокля стежив, як бійці ведуть вогонь з автоматів по близьких мішенях, а потім переводив зір на тих, що стріляли з гвинтівок по далеких цілях. Він записував у планшеті поіменно оцінки солдатам.
У його пам’яті стояла тривожна, неймовірна зустріч з Галайдою. Ні з того ні з цього йому захотілося постріляти. Коли стрілянина солдатів закінчилась, він зіскочив зі свого місця, попросив чергового на стрільбищі принести йому готовий до стрільби кулемет дихтяр. Андрій вибрав червоною фарбою намальований на чорних дошках силует людини на майже кілометровій відстані. Прицілився. Дошки зграями почали розлітатися й падати на землю, немов смертельно поранені ворони. Солдати закричали: “Ура! Это наш Еремеевич! Браво!”
Після того оклику до Андрія підійшов солдат училища. Виструнчився і прошепотів: “Андрей Еремеевич, звонил политрук Михаил Попов. Немедленно вам быть с оружием в своем кабинете!”
Андрія опекли наказовим голосом кинуті слова політрука. Що сталося? Що власне могло статися? Андрій подумав, що за ним вночі місяць тому могли стежити чекісти, які цікавилися, чи здатний він вільно розмовляти українською мовою… Якщо це вони кличуть його, то він пропав. Але відразу сяйнула інша думка. Навіщо він здався комусь там зі своєю зброєю? Він наказав політрукові взяти дихтяр з великою лентою патронів до нього і поспішати з ним в частину. По дорозі Андрій гарячково думав: якщо не тепер, то, може, за тиждень, чи за місяць Галайду піймають Дзержинським треновані кати. На тортурах він зізнається, що з ним зустрічався капітан Шевченко. Що він буде тоді робити?: “Краще вмерти сьогодні…”, — шепче він, — краще сьогодні! Вперше в житті Андрій подумав про себе, як про нещасливого невдаху, котрий ненавидить свою сковану долю, свою тяжку зброю і не свою армію.
У власному кабінеті Андрій побачив знайомих йому чекістів, вони, усміхаючись, лагідно віталися з ним. Але те, що вони сказали, не втішило його. “Вам надлежит сегодня выехать в райцентр Монастириска, явиться там с оружием в НКВД”.
Андрій зрозумів, його українська мова потрібна енкаведистам. Мабуть, хочуть, щоб він написав до якогось, не пійманого ще, але діючого командира бандерівської сотні закличного листа, мовляв, здавайтесь і т. ін. Андрій швидко зібрався, взяв кулемет. Він подумки припускав, що зброя може бути потрібна йому. Можливо доведеться не лишень писати листи до бандерівців, а й ганятися за ними, наступати на їхні лісові та підземні сховища.
До Монастириська 60 кілометрів, а вже вечоріло. Він їхав сам на машині училища, гнав страшенно. В районному управлінні НКВД його чекали. Спочатку декілька речень виголосив чоловік у вишиваній сорочці. Він говорив суржиком. Перед ним на столі лежали розкішно вишивані сорочки, мазепинки, синьо-жовті тризуби, автомати, гранати, біноклі. Той чоловік пробував говорити українською мовою, але затнувся, перейшов на російську: “Мы создаём бандеровский отряд. Мы должны уничтожить банды националистов, орудующие в нашем районе. Мы узнали, что вы, Еремей Шевченко, капитан советской армии, владея украинским языком, сможете помочь нам в борьбе против невидимых, вооруженных и до сих пор действующих националистических убийц”.
Андрій сидів, як мертвий, поміж чекістами. Заходячи в цю кімнату, він також почув чисту українську мову. Андрій наважився спитати: “Я розумію, все я розумію, але ви знаєте, що я на службі, покинути яку не маю права і не хочу. Чи не міг би я знати, скільки часу і з ким я буду разом на цій таємній війні? Хто тут командує?” Вони знітилися. Він ждав. Вони представилися. Андрій зрозумів, що серед них є два російські письменники з Києва та два чи три колгоспники з недалеких тернопільських сіл.
Українською мовою надзвичайно ввічливо Андрій привітав їх і попросив відпустити його на один-два дні до Тернополя, щоб заспокоїти своїх солдатів, попросити їх, щоб не журилися, він повернеться. Чекіст, якого він тут уперше побачив, сказав: “Харашо! Езжайте. Два-три дня и возвращайтесь, мы вас ждем!”
А в Тернополі, там же, над озером, Леся вислухала його. Вона поклала руки на його рамена: “Не журись. Вертайся туди, сотня Галайди там тебе відшукає”. Андрій схопив її руки й почав їх цілувати, але дівчина делікатно відсунула його від себе: “Послухай же мене! Сотня Галайди вже знає, що в Монастириськах організувалися упирі. Упирі — це мерці, що оживають і виповзають з могил та висмоктують із живих людей кров. Упирі появились в Карпатах, їх туди з Москви та Києва привезли енкаведисти. Це люди в цивільній одежі, але їм потрібні помічники, які добре говорять українською мовою і перебувають на якійсь державній службі”. Леся розхвилювалася, а він прошептав: “А якщо мене змусять упирі брати участь у вбивстві невинних людей, я сам застрілюсь!”
Леся мовчала. Довго мовчала, втім почала витирати долонями сльози, попід її очима розсипані. Андрій занімів. Він спробував дівочими сльозами вмивати свої очі. Він терпеливо ждав. Леся заспокоїлась. Андрієві здалося, що не він, а хтось інший, невидимий появився біля них, наче дух її молитви “Декалогу”, яку вона вже декламувала перед ним. “Ти, — прошепотіла вона, — повинен всіх упирів знищити, а задля цього мусиш поводитися не як перелякана дитина, а як Андрій Шевченко. Я знайду тебе в Монастириськах. Ти знатимеш той час, коли сотня оточить ворога. За тиждень ти будеш знов у Тернополі. Я приходитиму до тебе вечорами, як перша вечірня зоря”. Вони домовилися, що їхня наступна зустріч за два дні відбудеться в Монастириськах, у присмерку, біля церкви.

IV
Андрій приїхав до Монастириська на машині училища, поселився в готелі, заніс до свого номера тяжкий продовгуватий шкіряний саквояж, відкрив його і погладив схований там кулемет-диктяр. У будинку НКВД крім знайомих чекістів Андрій побачив нових, старших за нього, замаскованих усмішками, здавалося, мертвих людей. Андрій згадав: Леся попереджала, що він зустрінеться з упирями, тобто з живими мерцями. Він згадує, як пригортався до Лесі, як просив: “Рятуй мене, моя дівчинко, скажи, що мені робити?” “Будь собою!” — сказала вона… А тепер Андрій знаходить між сидячими упирями вільне місце. Вітається не подаванням руки, а кивком голови. Серце його б’ється не в грудях, а десь під ногами, під дошками підлоги цієї, як здається йому, катівні. Його руки постуденіли, його очі пригасли. На нього дивляться вурдалаки зовсім білими очима, в яких нема ні повік, ні зіниць.
На зустріч з Лесею біля церкви Андрій приходить духовно розгромленим, а вона сяє радістю, як дівчина, що стужилася за коханим. Мовчкома вона вручає йому сторінку, вирвану з якогось дівочого зошита. “Бери, — каже, — це гімн нашої підпільної організації”. Андрій бере той листок тремтячою рукою, а Леся тихенько співає.
Ми встаєм, наче сотня залізна,
Будем рвати кайдання старе.
Нас до битви покликала пісня,
Що не вмерла й ніколи не вмре.

Ми не перші йдемо й не останні
Крізь вогонь і страждання війни;
Ми народу молитвами вбрані,
Непокірні свободи сини.

За потоптану честь України,
За тризуба святу коругву
Ми йдемо, щоб підняти з руїни
Українську державу нову.

Ну, та й що ж, доведеться ставати
На вогненний, жахний перелаз…
Ми сміємося з нашої смерті,
Бо вмирати ми будем лиш раз!
“Ти чуєш? — не питалася, а наказувала Леся. — Передай упирям, хай співають! Недовго їм співати! Сотня Галайди вже розквартирувалася в селі Велеснів… А щоб ти знав, у тому селі народився геніальний друг Івана Франка Володимир Гнатюк, тепер живе у Львові. Іван Франко приїжджав до нього. Монастириська, Андрію, це України свята земля!”
Леся розхвилювалася, взяла Андрія за руку й скомандувала: “Ставай на коліна або піднімай мене! Прагну тебе поцілувати!” Андрій розгубився, а вона стала на сходах перед вхідними дверима до церкви і поцілувала його, стоячого, в чоло. Не встиг він отямитися, Леся зникла, а він двома руками притиснув до своєї голови її сором’язливий поцілунок.
На другий день постійно п’яні бандити калічили слова, співаючи справжню бандерівську пісню, тренуючись, немов актори перед виходом на сцену. А в будинку НКВД з’явився чекіст із Києва, військової виправки чоловік сорока років у синій маринарці і в синій, обшитій жовтою лямівкою, мазепинці. Його псевдо — “Полковник”. Він вільно розмовляє українською мовою, але якось так притишено, ніби пишається своїм національним вихованням. В його вимові Андрій чує щось наслідувальне, галичанське. Андрій подумав, чи не колишній бандерівець? “Полковник” помітив, що Андрій підозрілим оком кидає на нього. Він вирішує начебто зізнатися, підходить до Андрія й каже: “Ви капітан, а я справжній полковник радянської армії. З полону німецького втік, був у бандерівцях, чесно служив. Але в одному бою вони мене, східняка, покинули, зрадили як чужинця”. Андрій уважно вислухав цю сповідь, але не включився в розмову з явним чекістом. Він зрозумів, що “Полковник” його розігрує, нагло бреше. “Полковникові” не подобалась Андрієва вишукана українська мова. Дратувало його й саме прізвище Андрія — Шевченко. Граючи бандерівця, “Полковник” сподівався почути від Андрія, військовика, похвальні слова щодо націоналістичних, ворожих, але по-геройськи вмираючих солдатів. Але Андрій мовчав.
А все це відбувається в підвальному, не побіленому, а зяючому цегляним брудним піднебінням приміщенні. Надворі тепла серпнева ніч, а в пивниці, призначеній для катувань в’язнів, лютнева студінь.
“Полковник” стежить за тим, щоб росіяни, присутні тут, намагалися говорити українською мовою. Це перші збори упирів. Тут є, мабуть, завербовані “Полковником” українці і росіяни, тут є спеціально вже приготовані “Полковником” “голоси народу”. “Полковник” вдає, що він тут нікого не знає, але Андрій зауважив, що деякі упирі посміхаються до “Полковника”, як до знайомої людини. Він на “Полковника” прагне дивитися лагідно, але відчуває у своїх очах ненависть до підступного брехуна і ката.
“Полковник” подає кожному руку, сідає й каже: “Начнём”. І сміється: “Починаємо!” Він із окликом: “Слава Україні!” йде поміж упирями, від кожного з усмішкою приймає відповідь: “Героям слава”. Андрій перерахував зібраних, разом з “Полковником” — десятка. Є серед них підстаркуваті типи, є й молоді з неголеними лицями та облізлими потилицями. Андрія мучить смердючий запах випитої упирями горілки.
До Андрія “Полковник” ставиться з пошаною, а на решту зібраних дивиться зневажливо. Він записує у свій блокнот справжні імена і прізвища команди, а також їхні псевдоніми. Він підійшов до Андрія: “Будь ласка, ваше ім’я, по батькові і псевдо”. Андрій не наважився сказати, що він Шевченко, махнув рукою. “Ви ж мене знаєте, а моє потайне прізвище Галайденко”. “Полковник” зрадів. “Гарне нове прізвище маєте! Десь тут, на тернопільщині досі діє сотня Галайди! Прекрасно! Хай народ вірить, що ми всі з цієї нашої боївки належимо до сотні Галайди”. Андрій усміхнувся, але те усміхнення миттю обернулося в кашель, у глибоке до сліз бухикання.
Андрій відчуває, що бандити на нього дивляться з недовірою. Він, найвищий ростом і найсильніший фізично, сидить на зборищі темних калік і жорстоких убивць, як людина, що внутрішньо почувається нещасною, давиться своїм силуваним життям. Він несподівано для самого себе вирішує продемонструвати бандитам свою зброю. Приносить з готелю свій багаж, розшнуровує шкіряну одежу свого кулемета. На широкому ремені навішує його на своїх плечах. Гладить його, бере на руки, як дитину. Бандити чманіють, сміються, дехто свище, а дехто від заздрості сичить. Андрій подумав, що загнався задалеко в цю небезпечну забаву. Зашнурував наново свого улюбленого деркача і попросив “Полковника” пробачити йому цей вихід перед всіма зі зброєю. “Полковник” махнув рукою, що означало, мабуть, “поводьтеся тихіше!” Андрій зашнурував свій багаж і засунув під своє крісло.
А “Полковник” звертається різкуватим голосом до зграї бандитів. “Панове, ми вам платимо за те, що ви маєте грати справжніх бандерівських боєвиків, а не п’яниць. Мені гидко дивитися на нас. Ви налигані! Запам’ятайте, пити будемо після бою! Ясно?!” Упирі мовчать, а “Полковник” грає лагідного професора історії. “Я вас хочу запитати, чию родину в Монастириськах належить знищити, як націоналістичну заразу? Хто в Монастириськах виділявся як прислужник німецьких окупантів? Чиї сини Опілля ще й нині перебувають у рядах озброєних бандерівських банд?”
Один місцевий упир, чоловік з розплющеним носом, подібний до кажана, озвався гугнявим голосом: “Товаришу “Полковник”, та вони всі тут прислужували німакам. А найбільше учитель української мови! Він, здається, був сальцесоном Монастириська”. “Не сальцесоном, а солтисом, дурню!” — люто перебив кажана “Полковник”.
Настала тривожна тишина. “Полковник” спитав знов: “А що робив за німців тутешній піп?” “Що робив? Головний тутешній священник правив служби Божі, я думаю, що його треба помилувати”.
Андрій здригнувся. Жалісливість ката схвилювала. Він подумав, співчутлива душа знайшлася серед упирів. Але той же гугнявий кажан докинув ще одне словечко до своєї милосердної заяви: “Я не наполягаю на своїм, але вважаю, що одного вчителя — це достаточно!” Андрій схопився за своє обличчя, затиснув, заглушив крик своєї душі. Він подумав, що співчутливий суддя, плаксивий кат, що все ж таки засуджує на смерть невинну людину, — це найважливіше створіння диявола на всій звірячій і людській землі.
А “Полковник” робив далі своє діло. “Я вас так зрозумів, — звернувся він до кажана, — що ми повинні запам’ятати вашу справедливу пропозицію щодо вчителя української мови? Так чи ні?” Ніхто з упирів не наважився повторити голосно всім зрозумілий наказ “Полковника” про смерть учителя. Той наказ взагалі ніким не був проголошений, але йшов з вуха до вуха, як сичання гадини. Андрій зрозумів: “Полковник” ще в Києві у своїх паперах знайшов прізвища цих упирів, що повин­ні тут зіграти “голос” українського народу. Ця жахлива ніч у душі Андрія розгорталася, наче остання ніч його нещасливого життя.
На зустрічі з Лесею біля церкви він втратив спроможність заговорити до неї. Ледь чутним стогоном озвався: “Уб’ють учителя української мови!” Леся погасла. “Це неможливо! Дорогий мій хлопчику, Андрієчку, благаю тебе стримати на добу це вбивство! Сотня Галайди вже розквартирувалася в селі Велеснів! Це двісті хлопців. А в самому Велесневі вже приєднуються до сотні наші люди…” Андрій мовчав. Леся почала цілувати Андрієві руки і просити його зробити щось неможливе, щоб урятувати вчителя: “Андрійку, ти повинен знати, що Велеснів — це село, де народився Володимир Гнатюк, геніальний друг Івана Франка. Ти мусиш знати, що Іван Франко гостював у Монастириськах. Ми з тобою тут, на святій землі. Тут не може бути вбитим учитель української мови, що навчив усю Тернопільщину співати Франкову пісню “Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!” Леся засвітилася. В її зелених очах з’явився іскристий вогонь.
“Андрію, ти повинен цієї ночі вийти назустріч нашому народові і разом з ним вдарити банду упирів та знищити їх!” Андрій нічого не сказав. Обняв Лесю, пригорнув до себе й прошепотів “Прощай”. Він уже знав, що робитиме завтра.
А в тому страшному завтра Андрій з’явився в Монастириськах надосвітку. Він побачив здалека подвір’я вчителя, на той час уже захоплене упирями. Все розрахував для своєї позиції, вибрав місце на пагорбі, звідки видно розташовані там змайстровані вночі трибуни упирів. Він бачив, як бандити вивели вчителя, його дружину та двох донечок. Зв’язали. На голови їхні вдягнули чорні мішки. Виставили в ряд. Упирі затягнули зашморги на шиях нещасних людей…
“Полковник” наказав кажанові оголосити вирок. Кажан вийшов з гурту упирів і прогалакав: “Ми, українські воїни, бандерівська боївка, месники й борці за вільну Україну, знищуємо тут родину зрадників нашого народу!”
І тут загуркотів кулемет Андрія. “Полковник” упав першим, а на нього повалилися один за одним усі в мазепинках москалі та хахли. Андрій умів стріляти. Він лежав за пагорбом на обійсті засуджених і вже вбитих людей. Він лежав і молився словами свого батька: “Боже мій, покарай мене або змилуйся наді мною!”
Із-за пагорба з’явилися хлопці з Велеснева та воїни Галайди. Вони спізнилися на десять хвилин. Андрій побачив Лесю серед них і гукнув так, щоб вона почула: “Де ж ти була так довго? Я, Лесенько, помер!”
Леся кинулася до нього, але він відступив од неї, замахав руками: “Не підходь! Я вбив їх, я не мав права вбивати! Я вбив їх, я виконав твою волю! Це не я зробив. Це зробив без мене мій кулемет”.
Настала тиша. Було чути, як скриплять під вітром у саду вчителя яблуні, на яких висіли задушені упирями люди. А натовп привезених уночі на подвір’я учителя людей з далеких селищ почав кричати: “Ганьба! Ганьба!” Але кому “Ганьба”? Андрій підняв руку: “Не кричіть “Ганьба!”, якщо ви нездатні взяти зброю і мовчки стріляти у зримого ворога!”
Надовкола Андрія зібралися спітнілі від бігу каньйонами та долинами Монастириська вояки Галайди та хлопці з Велеснева. До Андрія підійшов Галайда, обняв його, зняв кашкет, став на коліна і промовив: “Ти врятував мене. Я йшов попереду. Якби ти не скропив ту банду, розстріляли б вони мене й першу лінію стрільців! Спасибі тобі за геройську поведінку. Слава Україні!”


Минув місяць. Галайда загинув за Дністром у першому бою з червонопогонниками, що гналися з-під Монастириська за сотнею, яка своєю присутністю в районі допомогла Андрієві виконати свій національний обов’язок. Сотнею Галайди став командувати колишній капітан радянської армії Андрій Шевченко, повстанцям і народові Галичини відомий як Галайденко.
Сотня діяла в районах над Дністром і над Прутом. У сотні Галайденка діяла чота жіноча під командою Роксолани… Це була не тільки бойова, а й виховна, медична і релігійно-обрядова частина сотні. Траплялося, Роксолана командувала сотнею сама і поголос про неї як про праправнучку справжньої Роксолани розходився по селах та містах Галичини, Закарпаття й Волині.
Ніхто не знає, де, як і коли зникла сотня Галайденка, але залишилася пісня, співана вперше в Тернополі, а тепер знана по всьому світі, де живуть українці.

Ми встаєм, наче сотня залізна,
Будем рвати кайдання старе.
Нас до битви покликала пісня,
Що не вмерла й ніколи не вмре.

Ми не перші йдемо й не останні
Крізь вогонь і страждання війни;
Ми народу молитвами вбрані,
Непокірні свободи сини.

За потоптану честь України,
За тризуба святу коругву
Ми йдемо, щоб підняти з руїни
Українську державу нову.

Ну, та й що ж, доведеться ставати
На вогненний, жахний перелаз…
Ми сміємося з нашої смерті,
Бо вмирати ми будем лиш раз!

Дмитро ПАВЛИЧКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment