«Добре, синку, добре!»

Михайло НАЄНКО

Ці слова Тараса Бульби я повторив на обговоренні прем’єри фільму, яке відбулося після перегляду “Чорного Ворона”. І автор роману, що став мотивом фільму, Василь Шкляр, і кінорежисер Тарас Ткаченко — сини філології Київського університету імені Тараса Шевченка. Тут вони спочатку навчалися літератури (Тарас був моїм студентом), а кіномистецтва — в Театральному інституті імені КарпенкаКарого та на знімальному кіномайданчику. Василь Шкляр — ще й у кабіні звукозапису, оскільки озвучив фільм словами “від автора”.
Глядачі довго аплодували і самій картині, і авторам роману та фільму, і акторам, які блискуче відтворили нелегкий, дуже кривавий матеріал нашої недавньої, а по суті — сучасної історії. Мені особливо імпонувало ще й те, що на екрані періодично з’являлися мої рідні місця. Холодний Яр, залізнична станція Тального, околиці Мокрої чи Сухої Калигірки, радянізована Звенигородка, село Василя Шкляра Ганджалівка — усі ці топоніми відомі мені з дитинства, бо ж знаходяться за 20—50 кілометрів від мого Гуляйполя.
Автори роману і фільму — представники різних художніх поколінь, але вони однаково розуміють українську і світову біду: найбільше остерігайся “старшого брата”, у цьому випадку — ненажерного північного Каїна. Навіть більше, ніж Каїна. Той, за біблійним міфом, просто вбив свого брата, та й по тому, а москворотий Каїн у фільмі нищить рештки цілого народу, нищить його цвіт і залишає після себе випалене поле. Ось чому такий спротив йому чинять у фільмі не лише армійські об’єднання, а й незламні особистості, власне кожен українець, що не поступається своєю гідністю навіть перед смертю.
Основа фільму — воєнний конфлікт та кілька любовних сюжетів, які розгортаються на полі боротьби проти окупантазавойовника. Боротьба ця для України на початку 20х років ХХ століття була фактично програна, але незламним залишився дух самих борців і самої української ідеї. На їхньому прапорі недарма викарбувані символічні, але й реальні, слова “Україна або смерть”.
Єдина вада фільму, можливо, в тому, що порівняно “швидко” розстріляли глибочезну актрису, втілення філософії твору Наталю Сумську в ролі пророчиці Явдохи. І трохи “вище” над подіями можна було б підняти головного героя твору; хоча його образ дуже вдало доповнили своєю грою верхові коні й натуральний птах ворон. Він теж “прибув” на прем’єру фільму і “виступав” перед глядачами у Василя Шкляра на плечі.
І ще одне: навряд чи доречною прозвучала фраза у фільмі: “Петлюра прс…в Україну”. Слід було б її, мабуть, трохи відредагувати: “Ми прс…ли Україну разом. Нам треба було об’єднуватися і йти на ворога спільними силами. А не гратися в отаманщину”. Бо маємо те, що сказав устами свого героя з тих же часів, що й герої “Чорного Ворона”, українського Фауста, Григорій Косинка: “Сліпе село лютує, а Україна кров’ю харка”. Напрошується сподіванка, що після “Чорного Ворона” слід створити ще й фільм про українського Фауста. Сценарій за мотивами однойменного твору Григорія Косинки практично готовий. І готовою може бути до цього й кіногрупа на чолі з режисером Тарасом Ткаченком.
Запропонований “Чорний Ворон” показав, що можливості Довженкової школи поетичного кіно невичерпні. Твір сприймається з великими узагальненнями й підтекстами, гра акторів у ньому дихає не власне грою, а поетичним життям, і вийшов він, крім усього, ще й дуже пісенним. Звучить у фільмі тужний народний фольклор, доречно вплетено в ньому банальносовковий сурогат, і дуже тривожно прозвучав у фіналі картини саундтрек Святослава Вакарчука “Веселі, брате, часи настали…” Композиції інших музичних тем картини створив клавішник гурту “Океан Ельзи” Мілош Єліч. Дуже на місці в фільмі й пауза, тиша. Ота тиша, якої вимагав від режисерів Довженко: щоб глядач, після вибухів та іншої стрілянини, хоч на мить задумався — куди йдеш, українська людино? До себе у вічність чи в непевну тимчасовість?
Обидва творці фільму — і автор роману, й кінорежисер — мають за плечима серйозну еволюційну дистанцію. Василь Шкляр як письменник починав з ліричної новели в дусі Григора Тютюнника, витримав він випробування пригодницькими “Ключами” й “Елементалами” і прийшов у “Чорному Вороні” до характерного для української художньої ментальності неоромантичного історицизму. В цьому ж ключі він продовжує себе новими романами “Троща” чи “Характерник”.
Тарас Ткаченко — автор кількох молодіжних короткометражок про різні миттєвості повсякдення, а стале ім’я в кінематографі зробила йому стрічка про дикість і романтизовану ганьбу сучасного жіночого заробітчанства (“Гніздо горлиці”). “Чорний Ворон” став для режисера етапом зрілості як майстра епічного мислення з дуже відчутним вкрапленням стилю згаданого вище поетичного кіно.
Можна без перебільшення сказати, що обидва творці фільму заслуговують на найвищу українську відзнаку в галузі літератури і мистецтва. Для Василя Шкляра це може стати дублем, а для Тараса Ткаченка — дороговказом до нових творчих здобутків.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment