Марко Вовчок: «Фатальна жінка» української літератури

Микола ТОМЕНКО,
професор Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

“Відчувай кожну фарбу, лінію, звук,
пам’ятаючи те, що це ж є елементи
життя і неповторні моменти”.
Володимир Винниченко

Марко Вовчок (Марія ВілінськаМаркович) — письменниця, чиє життя заслуговує на відтворення щонайменше у захопливій мелодрамі. Її обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.
Насправді Марко Вовчок не належала до тих, кого називають жінками легкої поведінки. Не була вона й типовою “la femme fatale”. Для неї, гадаю, сповненим глибоко сенсу було прагнення зрозуміти саму себе, збагнути, чого вона хоче від життя. Чоловіки ж були для неї важливими лише тоді, коли не заважали само і світопізнанню.
У постаті Марії Вілінської багато таємничого, такого, що годі осягнути простим розмислом. Її літературні успіхи в багатьох викликали мало не такий самий подив, як і шалена популярність серед найвидатніших чоловіків того часу.
Катерина Юнґе, донька графа Ф.Толстого й авторка спогадів про Тараса Шевченка, в якого вчилася малювати, писала про Вілінську: “Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі (“противные”) білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в товаристві мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки “да” і “нет”. А всі мужчини втрачають від неї глузд: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розлучився з дружиною, Пассек захопився аж так, що покинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тількино видужав після гарячки, а мати захворіла з горя… Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь відстоюють її, вона покинула чоловіка, чудову людину — кажуть: “він її не вартий”; покинула хлопця, тримала його, як собаку, на кухні — кажуть: “її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями”. Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?..”
Чималу “послугу” Маркові Вовчкуписьменниці зробив Пантелеймон Куліш. Відомий лист П. Куліша авторові “Історії літератури руської” Омеляну Огоновському, в якому стверджується, що “Народні оповідання” писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало чимало літературознавців, а дехто навіть став стверджувати, що оповідання написав сам лише О. Маркович.
Доклалася до “розвінчування міфу” й Олена Пчілка, написавши якось про Марка Вовчка: “…нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора”.
Врешті крапку над “і” в дискусії про авторство “Народних оповідань” поставили Іван Франко й Василь Доманицький. Їхні аргументи такі: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її — білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання українських культури і мови підтверджують її листування з чоловіком та твори, написані пізніше, після “Народних оповідань”. Зокрема повість “Маруся” (вперше надрукована 1871 р. в СанктПетербурзі в журналі “Переводы лучших иностранных писателей”) написана за кордоном, до її створення чоловік письменниці об’єктивно не міг мати жодного стосунку. Повість перекладено кількома європейськими мовами. В переробленому П.Ж. Сталем вигляді вона стала у Франції популярним твором для дітей, була відзначена премією Французької академії та рекомендована міністерством освіти Французької республіки для шкільних бібліотек.
Кілька цитат із цієї повісті, вважаю, допоможуть читачеві уявити, з якою любов’ю писала Марко Вовчок про далеку від неї на той час Україну:
“Адже відомо всякому, що де тільки оселиться українець з українкою, там одразу ж заквітне вишневий садок коло білої хатки, духмянітимуть пахощі всяких квітів, розбігуться степом і дібровою і залунають мелодійні пісні… Боже! як добре бувало в літній ранок, коли сонце сходило, луки виблискували під росяними краплями і випурхували птахи, що причаїлися в очереті, й легка пелена туману хиталася над річкою! Боже! Які солодкі бували в безтурботній долині, при перших променях сонця, перші ранкові пахощі трав і квітів! А освіжені нічною тишею гори, позолочені ранковим світлом і блиском! А тихий шелест лісів! А безмежний степ, весь в тінях і розливах світла! Це ранок, — а день який! День, коли все в природі прокинулося, живее у повному розпалі світла, життя і діяльності! Як шуміли тоді свіжі ліси і як сяяла безтурботна долина! Як пестив розкішний степ, і що творив з людською душею гомін глибокої річки, з’єднаний з трепетом дзвінких очеретів!
А вечір? Тихий, рожевий вечір, що обіймає землю темрявою і прохолодою! А сяючі зірки і місяць, що сходить — смуга місячного світла у темряві степу, — частина лісової галявини, посріблена сяйвом, — чашечки нічних квітів у долині, м’яко освітлені місячним променем, — сяючі з річкової глибини і хвилясті в плинних струменях зірки, одна вся тьмава гора, інша вся освітлена, і ясний вогник в хатинці, затопленій в середині квітучого саду!..
І ось в Україні почали носитися недобрі чутки, а що ще й того гірше, почали творитися недобрі справи. Чим квітка запашніша та свіжіша, тим швидше простягаються руки до квітки, і “за її красу зривають її”, — гарна була Україна, і ось … вороги тяглися до неї і шматували її, змагаючись один з одним в брехні, ненажерливості й зраді”.
Не менш важливим підтвердженям “українськості” Марка Вовчка є зміст багатьох інших творів, що вийшли вже після “Народних оповідань”. У “Пройдисвіті” (написано 1859—1861 рр., опубліковано 1863 р.) зустрічаємо такі рядки: “Вже нігде нема такого широкого степу, веселого краю, як у нас. Таки нема, нема та й нема! Де такі тихії села? Де такії поважнії, ставнії люде? Де дівчата з такими бровами? Згадати любо, побачити мило, тільки що жити там трудно”.
Та повернімося до головної нашої теми. Як Марко Вовчок тлумачить кохання, яку роль відводить йому в людському (і власному) житті? Спробуймо припустити, що про почуття письменниці, найперше — про кохання — можуть найліпше сказати герої її творів. У цьому сенсі показовою видається повість “Три долі”, написана за кордоном у1861 році.
У центрі твору — три жінки, три бачення їхніх почуттів, три різні кохання.
“…Може, розумію краще, ніж ти… З боку усе вбачається видніше — на очі їй чимало таких, що любили та й покинули; що покинули, та ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі; що вимагають щирості не скажи для того тільки, щоб зоставити повік нещасливими ймовірних…”
“…Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю… Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!.. Змагається з нами, що нема у світі лич добрих людей, ані правди у людей. А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді… А де ті добрі? А нехайно в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачим тоді, які добрі і яка правда!”.
“…Ти кохаєш?.. Я за його умерла б… я для нього б у світі жити рада… а люблю я його давно, давно… завсіди люблю, як зазнаю.
Він же до тебе не залицявся ніколи?.. Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі… А тобі ж тільки мука, печаль та горе? — Хоч горе, — я від його усе прийму за добре. — Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш! — Нехай! Аби я його кохала. — Лихо тобі з тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюся. — Коли не судилося много щастя, нехай лише горе буде…”
“Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати?
Який прибуток з тих любощів? — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання…
Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!”
Про своє бачення кохання пише Марко Вовчок і в “Пройдисвіті”:
“— Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш…
— Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені!
Я умру за тобою! А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.
Боже, Боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, Божесвіте! Не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього, — а посохло, пов’яло — то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся…”.
Так писати про кохання може лише той, хто зазнав усіх його втіх і розчарувань, щасливих літань і тяжких падінь, — скажете ви. Однак… Сама авторка цих рядків, видається, не була спроможною на ті всеохопливі, високі почуття, якими щедро обдаровували її чоловіки. Ось як пише про це вона сама, ще 16річна: “Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне… Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись, — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно”.
Це не схоже на підліткове позування. Психологи сказали би, що причину варто відстежити у дитинстві та дівоцтві майбутньої письменниці. Відомо, що Маруся Вілінська не була щасливою дитиною. Мати вийшла заміж удруге, коли дівчинці було десять років. Вітчим, п’яниця, картяр і забіяка, навіть ганявся за дівчинкою з сокирою. Розлучившись, мати віддала доньку в небідний дім своєї сестри, де їй не знайшлося навіть кімнатки для бодай кількахвилинного усамітнення. Тож 17річною Марія вийшла заміж — за Опанаса Марковича, засланого кириломефодіївського братчика.
Вочевидь, саме чоловік заохотив молоду дружину до вивчення української мови, збирання фольклору, а потім і до літературних вправлянь. Але — чи минулось оте: “Мені здається, я перенесла б усе спокійно”?..
Сучасники зазначали, що у спілкуванні Марія була небалакучою, “вовчкуватою”. Ганна Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша, згадувала про неї: “…Була мовчазна, мало говорила, так що трудно було узнати її розум. Може, од того Куліш назвав її “Вовчком”, що вона наче злякана, мовчуща!”
Принагідно варто згадати й характеристику, що її В. Петров (Домонтович) дав письменниці у своєму романібіографії “Романи Куліша”: “Жінка ж його (О. Марковича. — М. Т.) була мовчуще божество серед хвалебного гімну: приймала наше славословіє, яко дань достойну й праведну; ніщо її не зрушало, не дивувало…”
Отже, виглядає на те, що саме Куліш вигадав Маркові Вовчку псевдонім — від прізвища “Маркович” та отієї “вовчкуватості”.
Але якщо “копнути” глибше — вирине напівміфічна постать засновника роду Марковичів, козака Марка Вовка, звитяжця і характерника…
Перебіг і висліди романів Марка Вовчка мистецька спільнота спостерігала та обговорювала з непристойною цікавістю, маскованою за добропорядним обуренням. “Біля ніг” Марії опинялися П. Куліш, І. Тургенєв, М. Добролюбов, О. Пассек, О.Герцен, брат у третіх Д. Писарєв…
Безтямно закоханий, Пантелеймон Куліш планував жити з Марією разом за кордоном. Залишив дружину, вирушив до Берліна, де чекав на неї. Вона прибула з сином і з І. Тургенєвим. Товариство останнього виглядало аж геть не безневинно…
У щоденнику П. Куліш записує (переклад українською мій. — М. Т.): “Я йому не заздрю, я майже тішуся їхнім зближенням. Може, в цьому зближенні — мій порятунок від величезних лих, котрі мене за її вічно загадкового душевного стану… Вона звикла брехати й навряд чи припинить звичку багатьох років. Фальшиве ставлення її до чоловіка спотворило її характер…”
Якось не почоловічому образившись, Куліш іще й тридцять років потому некрасиво про Марію висловлювався й піддавав сумніву авторство її творів (я вже цитував лист О. Огоновському).
Не виключено, що закохані класики ревнували Марію не лише до своїх суперників, а й до неї як популярної авторки — головну даму свого життя, літературну славу. Адже наприкінці 50х років ХІХ століття Марко Вовчок була єдиною жінкою в українській — суціль “чоловічій” на той час — літературі. Та ще й вважали її найталановитішим прозаїком! До того ж, як нині ми сказали би — феміністкою, чи, як говорили тоді — “емансипе”. У 1871—72 рр. Марко Вовчок навіть випускала журнал, у якому обговорювали питання рівних можливостей для жінок, формували образ незалежної, самодостатньої жінки. Крім того, вільно володіючи французькою, Марія Вілінська протягом кількох десятиліть плідно співпрацювала з паризьким журналом “Magasin d`Educationet de Recreation”, де також, серед іншого, публікувала статті на тему емансипації.
О. Герцен порівнював Марка Вовчка із Жорж Санд — сильною, суперечливою й цілковито байдужою до умовностей світу…
Влітку 1872 р. син Марії Олександрівни, студент СанктПетербурзького університету Богдан Маркович, познайомив матір зі своїми друзями, серед яких був і гардемарин Михайло ЛобачЖученко, на два роки старший за Богдана і через скромність називаний у товаристві “красною дівицею”. Якось юнак, ніяковіючи, показав метресі свій переклад “Історії неба” П.Ж. Сталя. Можливо, Марією оволоділи милі спогади про часи з французьким поетом, а може, переклади й справді були досить якісними, — та вона запропонувала Михайлові перекласти сатиру — “Історія цапа” і ще кілька творів Сталя. Виявила у юнака перекладацький талант і… відповіла на 17 років молодшому за неї залицяльникові взаємністю. 1878 р. пара взяла шлюб.
Перед тим Марка Вовчка піддали загальному осудові за нібито плагіат перекладу казок Андерсена, вона втратила сили творити і, здається, жити…
Майже кожен із її мужчин волів, аби вона належала тільки йому — не лише фізично, а й цілою незбагненною своєю душею. Але вона прагнула належати собі — й нікому більше. Аби шукати, пізнавати і розуміти себе у скороминущому і вічному житті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment