Наука в університетах: що далі?

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор

Тільки ледачий не говорив останнім часом про тяжку кризу української науки. Більшість критичних стріл діставалося державі, яка не схотіла (чи не змогла) забезпечити науковцям хоч скількинебудь гідне фінансування. Діставалося й “геронтократичному” керівництву НАН України — головної наукової установи держави — яка, отримуючи понад 55% скупого “бюджетного” пирога, вперто залишалася майже такою ж, якою була півстоліття тому (хоч українське суспільство й економіка змінилися докорінно).
Однак донедавна існував принаймні один сектор вітчизняної науки, де виявлялися й виразні позитивні тенденції. Дискримінована за радянських часів університетська наука дедалі впевненіше ставала на ноги. Це підтверджували і цифри публікаційної активності, і число виграних європейських грантів (тут університети, попри виразну диспропорцію в державному фінансуванні досліджень, фактично зрівнялися з НАН), і активна участь провідних університетів у роботах задля зміцнення обороноздатності держави (саме в університетах було створено сучасні безпілотники, засоби тропосферного зв’язку, легкі і надміцні плити для бронежилетів тощо). Не маючи змоги реально впливати на всю наукову систему (самоврядний статус НАН і галузевих академій фіксує закон), колишнє керівництво МОН намагалося якомога активніше стимулювати позитивні зрушення бодай у цьому окремому секторі, спираючись при цьому на еліту самих університетських науковців.
Однак у вересні 2019го у МОН відбулася природна для демократичних держав “зміна караулу”. І перші 100 днів нової “зеленої” команди дають уже змогу говорити про певні нові тенденції.
Автор цієї статті мав честь відповідати за науковий напрям у командах міністрів І. О. Вакарчука, С. М. Квіта і Л. М. Гриневич. Кожен із названих міністрів був особистістю з великим фаховим досвідом (перший до призначення на міністерську посаду був визначним фізикомтеоретиком і ректором одного з провідних університетів, другий — яскравим гуманітарієм і теж президентом знаного вишу, третя — незаперечним фахівцем на ниві середньої освіти, де вона пройшла послідовно всі ланки від учителя й до керівника міського управління). І кожен розумів, що для вимірювання реального стану в галузі потрібні надійні індикатори, і формалізовані, і неформальні, які дають змогу відчути настрій освітянської й наукової спільноти.
Щодо університетської науки таким неформальним індикатором може слугувати найавторитетніша сьогодні за складом (того, хто з цим не погоджується, прошу уважно переглянути цей склад за посиланням http://anvsu.org.ua/akademiky/) громадська наукова асоціація нашої держави — Академія наук вищої школи України. Її було засновано ще в листопаді 1992 року з ініціативи професора В. І. Стріхи та його однодумців, і нині вона об’єднує понад 450 провідних учених нашої держави — професорів і докторів наук, що працюють в усіх її головних наукових центрах і представляють увесь спектр галузей знань.
У роботі щорічної конференції АН вищої школи, що відбулася 14 грудня 2019 року, взяли участь керівник секретаріату комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій, члени Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій і Президії Ради проректорів з наукової роботи та директорів наукових установ МОН (в обох цих органах АН вищої школи має гідне представництво). Водночас позначилися й нові віяння — керівництво МОН конференцію цілком зігнорувало, вперше за багато років (це особливо впадало в очі, бо торік міністр Л. М. Гриневич не пропустила нагоди поспілкуватися з університетською елітою — при цьому з “шорсткою” науковою, а не з “чемною” адміністративною).
Інформуючи про роботу впродовж звітного року й аналізуючи тенденції розвитку наукової та освітянської сфери, президент Академії відомий ученийкібернетик О. Г. Наконечний не проминув тієї обставини, що після формування нового складу Уряду України припинилася активна взаємодія Академії та МОН, великий експертний потенціал Академії вкрай недостатньо використовується при формуванні нового складу різних експертнодорадчих органів МОН, а підписаний у липні ним і тодішнім першим заступником міністра освіти і науки П. К. Хобзеєм Меморандум про співпрацю в сфері науки міністерством уже дефакто не виконується. З міністерства ніхто й не подумав звернутися до Академії, коли в листопаді формувалися вісім робочих груп, покликаних визначити шляхи реформування наукової сфери; а відтак до складу цих груп в університетської спільноти є великі запитання, бо там разом зі справжніми вченими виявилося й чимало людей, дуже далеких від науки й вищої освіти.
Обговорення доповіді президента виявилося як ніколи гострим. Звісно, говорили й про успіхи. Віцепрезидент Академії Ю. С. Пройдак (Національна металургійна академія, Дніпро) розповів про досвід успішного співробітництва з ученими Китаю та про підписання тристороннього меморандуму, сторонами якого з одного боку став Міжнародний технологічний та інноваційний центр (КНР), а з другого — НАН України та АН вищої школи України. Фахівець із інформаційних технологій О. Є. Федорович (Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського, Харків) наголосив на перспективах співробітництва з ученими КНР в аерокосмічній сфері — адже можливості співпраці з колегами зі США і ЄС у цій галузі для китайців дуже обмежено. Але відразу ж відомий фізик і фахівець у галузі сенсорної електроніки Я. І. Лепіх (Одеський національний університет імені І. І. Мечникова), визнаючи важливість співпраці з ученими та корпораціями Китаю, застеріг щодо ризиків, які при цьому виникають, зокрема й через широке застосування китайцями методів промислового шпигунства…
Ще один відомий фахівець із ІТгалузі Л. М. Любчик (НТУ “Харківський політехнічний інститут”) з тривогою говорив про нефаховість багатьох управлінських рішень, зростання забюрократизованості, наслідком чого є зниження рівня ІТ освіти. Літературознавець“іспаніст” О. В. Пронкевич (Чорноморський державний університет імені Петра Могили, Миколаїв) наголосив, що непродумане застосування пропагованої сьогодні МОН формули “гроші ходять за студентом” вдарить не тільки по майбутніх інженерах чи агротехнологах. Найпершими жертвами стануть учителі української мови, літератури та історії, адже популярність цих спеціальностей на сході та півдні не є дуже високою. Фахівець із системного аналізу М. М. Глібовець (Національний університет “КиєвоМогилянська академія”) з тривогою говорив про неготовність влади дослухатися до пропозицій експертного середовища.
Нарешті, матеріалознавець А. М. Чорноус (Сумський державний університет) застерігав проти планів зруйнувати усталену систему конкурсного фінансування наукових тем в університетах, і всі “наукові” гроші зосередити виключно в новоствореному Національному фонді досліджень. Проректор з наукової роботи СДУ, що може похвалитися блискучими результатами з генерування додаткових коштів для досліджень від приватних та іноземних замовників, наголошував: це матиме руйнівні наслідки для університетської науки, яка щойно почала спинатися на ноги.
За результатами обговорення було ухвалено резолюцію Конференції, яка фіксує спільний погляд багатьох провідних університетських учених на те, що діється в науковоосвітній сфері й у державі загалом. Уже в її перших реченнях наголошується: шостий рік наша держава живе в умовах неоголошеної гібридної війни, розв’язаної злочинним керівництвом Російської Федерації. Нещодавня зустріч лідерів чотирьох країн у “нормандському форматі” продемонструвала: Кремль і надалі не готовий предметно говорити про мир і звільнення окупованих територій. Тому потужна наука й ефективна вища освіта є запорукою нашого національного виживання, а відтак вони повинні стати першочерговими пріоритетами вищого державного керівництва України.
Університетські учені вважають однією з найважливіших ланок реформи, здійснюваної в системі науки, запровадження базового фінансування наукової роботи в закладах вищої освіти, яке забезпечить необхідну інституційну стабільність наукових підрозділів університетів (сьогодні такого фінансування немає, є тільки апробоване, але “короткострокове” конкурсне, і лише один невдало пройдений конкурс може поставити наукові підрозділи навіть потужного вишу на межу краху).
Запровадити це фінансування планував ще минулий уряд уже цього року, на це було передбачено 100 млн гривень у Державному бюджеті. Але восени МОН вольовим рішенням зупинило процес атестації наукової роботи вишів, який був необхідною передумовою запровадження базового фінансування. Тому Конференція закликала керівництво МОН України зробити все необхідне для того, щоб українські університети бодай у 2020 році нарешті отримали передбачене Законом базове фінансування, без якого університетські учені й надалі лишатимуться в нерівноправному становищі навіть у порівнянні з колегами з НАН (становище яких теж аж ніяк не можна назвати задовільним).
Велику тривогу учасників Конференції викликала інформація про плани мінфіну та частини т. зв. “громадських активістів” зруйнувати ефективну дотеперішню систему конкурсного фінансування наукових тем в університетах, що здійснюється зараз через МОН (саме ця система дозволила отримати перелічені вище “проривні” результати, зокрема в “оборонці”), і всі гроші на конкурсне фінансування науки зосередити в майбутньому виключно в новоствореному Національному фонді досліджень.
Поперше, НФД ще фізично не почав працювати (і, попри всі гарні декларації, наскільки прозоро й ефективно він працюватиме, ще нікому достеменно не відомо). Подруге, така концентрація коштів суперечить світовій практиці, що в провідних країнах передбачає багато джерел і каналів грантового фінансування наукових досліджень (у ФРН є 9 основних грантонадавачів для науки, і велика кількість додаткових). І це природно — бо хтось фінансує насамперед “високу науку”, хтось — прикладні дослідження, а хтось — ту ж таки “оборонку”, використовуючи при проведенні конкурсів різні бази фахівцівекспертів, “загострені” під певну конкретну проблему.
Водночас така монополізація функцій грантодавця мала б особливо руйнівні наслідки для університетської науки, бо, як виявилося, на сьогодні учені з університетів узагалі ще не мають права змагатися за гранти НФД. Так сталося через “незграбність” власного міністерства. Адже, згідно з законодавством, потрібно, щоб самі університети спершу пройшли державну атестацію в частині наукової діяльності і були включені до Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави. А розпочатий процес атестації, як уже говорилося, було восени зупинено новим керівництвом МОН…
Учасники Конференції погодилися: нещодавнє засідання Національної ради з питань розвитку науки і технологій вкотре продемонструвало давно назрілу необхідність оновлення наукової системи держави, приведення принципів її управління до вимог динамічного сьогодення. Нагальною потребою є ефективна інтеграція університетської та академічної науки. Водночас Конференція застерегла: будьякі сценарії реформування зможуть стати успішними лише за умови одночасного суттєвого збільшення інвестувань у сферу науки. А поки що замість збільшення фінансування українські вчені отримали в останні дні року від уряду внутрішній дефолт із зупиненням усіх витрат за “незахищеними” статтями…
Панацеєю для вітчизняної науки дехто з “реформаторів” вважає створення Національної системи дослідників — нового інституту, який даватиме ученим гроші не під майбутні дослідження, а за минулі публікаційні результати, щоб забезпечити їм фізичне виживання. Попри зовнішню привабливість такої ідеї, Конференція висловила щодо неї тверезий скепсис. Адже її реалізація насамперед потребує додаткового обґрунтування із обов’язковим врахуванням специфіки різних галузей знань. Створення такої системи на загальнонаціональному рівні несе ризики додаткової бюрократизації і непродуктивного витрачання коштів (яких фатально не вистачає навіть на найпріоритетніші потреби). Водночас учасники конференції говорили про те, що ідея містить і раціональне зерно: реалізація таких механізмів на рівні громад великих міст, що в умовах децентралізації мають профіцитні бюджети, могла б стати важливим механізмом залучення коштів місцевого самоврядування в наукову сферу.
Конференція вкотре наголосила на необхідності корекції положень чинної нормативної бази, які ухвалювалися без урахування специфіки окремих галузей вітчизняної науки, насамперед гуманітаристики. Це, на думку університетських учених, стало наслідком недосконалості механізмів чинного Закону “Про наукову і науковотехнічну діяльність”, які призвели до фактичної дискримінації вітчизняних гуманітаріїв при формуванні складу Наукового комітету, який за законом наділено фактично повноваженнями “наукового парламенту” з правом “вето” на плани й рішення виконавчої влади. Сьогодні серед 24 членів комітету є тільки двоє (!) чистих представників гуманітарних наук — літературознавець і лінгвіст. І жодного історика, культуролога, філософа, мистецтвознавця…
Учасники конференції зовсім не заперечували проти необхідності підвищувати “видимість” українських учених у міжнародних реферованих виданнях. Але вони були єдині в тому, що вся нормативна база України в сфері науки й атестації наукових кадрів повинна відповідати положенням Лейденського маніфесту, згідно з яким “науковометричні” публікаційні показники можуть розглядатися лише як допоміжний додатковий чинник при експертному оцінюванні наукових установ, вишів, їхніх підрозділів та окремих науковців.
А поки згідно з рішеннями, ініційованими контрольованим “природничниками” Науковим комітетом, що беруть за основу саме “голу” “наукометрію”, більшість наукових журналів України (де зокрема публікуються роботи аспірантів, майбутніх “докторів філософії”) найближчим часом “умруть”. Загине багато “сміття”, але помруть і вартісні видання гуманітарного профілю, які не змогли вписатися в критерії, виписані “природничниками” під власні уявлення, без урахування гуманітарної специфіки.
На жаль, великою короткозорістю було не враховувати під час вироблення згаданих рішень тієї обставини, що сьогодні й такий провідний український історик, як Наталя Яковенко, маючи бездоганний авторитет і десятки закордонних публікацій, не має водночас жодної статті в “скопусі”. А натомість чимало її метких молодих колег уже встигло обзавестися двоматрьома такими статтями, часом просто “купивши” їх (учені сьогодні чи не щодня отримують на пошту пропозиції таких комерційних публікацій). Як наслідок, у багатьох галузях гуманітаристики, де протягом останніх років щось почало налагоджуватися, знову з’являться серйозні деформації, а талановиті молоді люди перестануть іти в аспірантуру (принаймні вітчизняну) з огляду на очевидну неможливість захиститися через брак публікацій. (Вітчизняних гуманітарних “скопусівських” видань маємо все ще обмаль, а публікація в заснованому меткими росіянами десь у Чехії чи Болгарії “європейському” журналі нашим багатьом молодим співвітчизникам не по кишені. Та й гидко — адже ці журнали нітрохи не кращі за рівнем від “мурзилок”, які заповзялися нині позакривати в Україні).
Цієї помилки припустилося ще колишнє керівництво МОН, піддавшись тискові “природничниківреформаторів”, що контролюють нині Науковий комітет, — і не встигло її виправити. На своє виправдання автор може написати хіба що те, що це питання належало до сфери відповідальності іншого його колеги, і напряму втручатися в процес вироблення рішень він не міг. Що зовсім не звільняє його від почуття особистої тяжкої провини. У нового керівництва МОН був би добрий шанс піти назустріч гуманітарній спільноті, продовживши трансформаційний період для журналів цього профілю принаймні на два роки (а тим часом виробити і запровадити нові диференційовані підходи для “фізиків” та “ліриків”). Але чи буде це зроблено, а чи вирішать таки влаштувати “шокову” терапію вітчизняним історикам, літературознавцям, культурологам — поки невідомо.
Нарешті, Конференція застерегла від поспішного реформування системи фінансування університетів за принципом “гроші ідуть за студентом”. Усі тверезомислячі фахівці розуміють, що непродумане застосування цього принципу може призвести до того, що вже завтра держава опиниться без стратегічно необхідних фахівців інженерного, біотехнологічного, сільськогосподарського та інших напрямів, а відповідні наукові школи, які створювалися десятиліттями, буде зруйновано.
Проте для багатьох несподіваною стане вже згадана вище неспростовна думка іспаніста О. В. Пронкевича з Миколаєва (ученого з усталеною і бездоганною міжнародною репутацією): найпершими жертвами принципу “гроші за студентом” насправді будуть майбутні учителі української мови, літератури та історії. Адже популярність цих спеціальностей на сході та півдні держави ще не є високою, а натомість саме від професійного рівня цих педагогів залежатиме те, чи не намагатимуться тут реалізувати підступні плани чергової “Новоросії”. Тому запропонована професором Пронкевичем поправка до проєкту резолюції була одноголосно підтримана. Будьяка реформа повинна, на думку університетських учених, передбачати важелі забезпечення стратегічних інтересів держави і суспільства.
Учасники конференції різко засудили ті непоодинокі управлінські рішення, через які в рамках реформи зростає бюрократичне навантаження на викладачів вишів, коли акредитація напряму вимагає від університету не тільки великої паперотворчої роботи, а й значних коштів, коли, нарешті, в планах влади йдеться про пряме згортання університетської автономії і повернення до керівництва “в ручному режимі”. Але вже на наступному після конференції тижні Верховна Рада ухвалила зміни до закону “Про вищу освіту”, які відкривають можливість усувати ректорів під приводом невиконання ними їхніх КРІ. Згоден: “ректорський феодалізм” є серйозною проблемою. Але водночас з’явився зручний інструмент усунення справді добрих, авторитетних у своїх колективах ректорів, які чимось не догодили комусь у владній верхівці. І не обов’язково міністерській — МОН у сьогоднішніх координатах просто змушене буде ретранслювати різні керівні вказівки “згори”…
Велике занепокоєння справжніх учених викликає те, що роль експертів при виробленні стратегічних рішень з питань розвитку науки і вищої освіти дедалі частіше перебирають на себе молоді люди з так званого “громадського сектора” без відповідного фахового досвіду, які вже не займаються ані викладанням, ані науковою роботою (або ніколи ними не займалися взагалі). Такі люди стрімко заступають місце справжніх фахівців в експертнодорадчих органах МОН, у різних робочих групах Нацради і Кабміну, і за наслідки їхньої “нормотворчості” система науки й вищої освіти може заплатити непомірно високу ціну.
Авторитетні учені з довгими списками “скопусівських” публікацій, патентів та отриманих міжнародних грантів за натурою своєю — люди скромні й терплячі. Вони й не мріють про той рівень зарплат, що є занизьким для нинішніх урядовців “без фінансової подушки” — користуюся з визначення теперішнього міністра Кабміну. Але цей терпець не безмежний — коли йдеться про пряме приниження людської гідності й неможливість займатися улюбленою фаховою роботою. Один з промовців на Конференції відверто сказав: ми говорили правду про Дмитра Табачника, то чому ми повинні мовчати про нинішніх очільників, які сьогодні реформують вищу освіту, не маючи жодного дня фахового стажу ані в вітчизняній науці, ані в українській вищій школі? (Втім, це не провина тих керівників, чиї імена називали на Конференції: загалом при формуванні нового уряду відсутність фахового досвіду вважали, очевидно, скоріше “плюсом”, аніж “мінусом”).
Звісно, АН вищої школи України є структурою неполітичною і не налаштованою з кимось воювати без крайньої потреби (так, вона воювала із сумнопам’ятним Д. Табачником — але ніхто не стане заперечувати: тоді це було просто виявом чесної громадянської позиції). Отже, резолюція конференції закінчується чемним запевненням, що Академія і надалі готова бути надійним партнером держави у виробленні та здійсненні освітянської та наукової реформи, у проведенні збалансованої, посправжньому національної політики в сфері освіти й науки, яка стане запорукою перемоги європейської демократичної України.
Проте підстав зустріти Новий рік з добрим настроєм в університетських учених сьогодні немає. Ціле літо вони готувалися до державної атестації своїх університетів, бо така була вимога закону. Восени атестацію зупинили, і обіцяли перерозподілити “вибиті” ще попереднім керівництвом 100 млн. гривень на придбання наукового обладнання (теж критично потрібного). Було пророблено ще одну велику організаційну роботу, сформовано нові центри колективного користування обладнанням, розпочато тендерні процедури для придбання приладів. І тут “зелений” уряд оголосив внутрішній дефолт, і вчені як завжди опинилися біля розбитого корита. І з не надто радісними передчуттями на майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment