П’ять постатей, які не увійшли до «Шевченківської енциклопедії»

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
У Новому 2020 р. продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
Це вже 27ма стаття проєкту, в якій автор розповідає про п’ятьох історичних осіб, їх, на його думку, доцільно включити до “Шевченківської енциклопедії” чи додатку до неї — І. І. Ізлера, Катрмера де Кенсі, Ю. Ф. Корфа, Д. Є. Міна, І.К. Пеца.

“Нагадайте йому про Ізлера…”
Отже, в алфавітному порядку почнемо з І. І. Ізлера. Зацікавився ним уже давно, працюючи над книгою “Нове прочитання Щоденника Тараса Шевченка”. Річ у тім, що в листі до М. М. Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 р. Шевченко писав: “Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите… Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива”. Оскільки Адольфіна згадана ще й у Шевченковому запису в Щоденнику 12 квітня 1858 р., виникла необхідність у відповідному коментарі про неї1 й з’ясуванні особистості Ізлера, адже в академічному коментарі до згадки цього прізвища читаємо: “про Ізлера — власника ресторану в Петербурзі”. Це мало, дуже мало…
Зрозуміло, що на рівні побутової свідомості може виникнути думка, чи варто включати в енциклопедію “якогось незначущого Ізлера, згаданого Шевченком мимохідь один раз в листі”. На мій погляд, в “Шевченківській енциклопедії” чи додатку до неї необхідно представити кожну постать, хоча б раз означену Шевченком у творах і Щоденнику та листуванні. Власне саме такий підхід і характеризує видатну “Шевченківську енциклопедію” в 6 томах, видану у 2012—2015 рр.
Доречно й переконливо привернув увагу до І. І. Ізлера відомий шевченкознавець О. В. Боронь, опублікувавши цікаву статтю “Втрачений аркуш Шевченкового альбому 1858—1859 років із пісенькою про Йоганна Ізлера”2.
Тож про все по чину.
Іоганн Люціус (в офіційних, енциклопедичних і літературних джерелах — Іван Іванович) Ізлер — швейцарець за походженням, знаменитий у ХІХ столітті антрепренер, ресторатор, кондитер, власник кафересторанів на Невському проспекті в Петербурзі, народився 4 серпня 1810 р. у Давосі. У 1816–1817 рр. переїхав із батьками і сестрою в Петербург. Після смерті батька у 1818 р., очевидно, пройшов у середині 1820х рр. кондитерську підготовку під керівництвом вітчима Х.У. Ауера, який був магістром російської гільдії кондитерів. Із початку 1830х рр. працював “першим гарсоном” (старшим офіціантом) у відомій кондитерській материного брата Х. Амбіеля, яку відвідував О. С. Пушкін і ліцеїсти.
Близько 1836 р. Х. Амбіель повернувся в Давос, продавши, мабуть, породинному недорого, кондитерську І. І. Ізлеру. З цього часу й почалася його творча діяльність. І. І. Ізлеру вдалося не тільки розширити кондитерську, а й стати власником ще однієї та кафересторану на Невському проспекті і зробити їх надзвичайно популярними. Вже в путівнику по Петербургу 1840 р. відзначалося, що “просторе приміщення опоряджене зі смаком”. Звісно, велике значення мало те, що тут готували дуже смачно й подавали красиво. Навіть пироги І. І. Ізлер незмінно прикрашав забавними написами залежно від дня тижня. До того ж у 1845 р. підприємець запатентував “машину для виготовлення морозива” і став торгувати ним одним із перших у Петербурзі. Саме він у 1849 р., як вважають, уперше використав у своєму кафересторані на Невському проспекті 42 окремі кабінети для відвідувачів. Крім того, господар оформляв афіші біля входу і меню в поетичній формі. Та що там! З афішами поширювалися й рядки М. О. Некрасова про те, що І. І. Ізлер — “несчастных друг и друг честных людей!”
Корінні зміни в успішній діяльності підприємця відбулися, коли він видивився за містом у Новому Селі, біля Чорної Річки, на землях графа Строганова “Заклад штучних мінеральних вод”, заснований у 1834 р., із великим прилеглим садом. У ньому, крім водопою, двічі на тиждень вечорами грала музика. Покрутивши тямущим мозком, І. І. Ізлер зрозумів, що з тієї землі та приміщень на ній можна здобути значно більше, і у 1848 р. узяв заклад в оренду. Найняв відомий оркестр І. Гунгля, циганський хор І. Васильєва, тірольський хор, трупу гімнастіварабів, а також організаторів “живих картин”, які входили тоді в моду. В саду почали влаштовуватися феєрверки й ілюмінації, “чарівні ночі” — римські, венеціанські, неаполітанські, постановником яких був майстер цієї новинки Ф. К. Вальц — вправний машиніст, досвідчений декоратор, який служив у Большому театрі. А ще проводили лотереї, на яких можна було виграти, скажімо, вечерю на дві та чотири персони, столовий сервіз англійського фарфору на 24 персони і т. ін.
До того ж було побудовано кілька павільйонів, критих галерей, великий концертний зал і естрадний театр, які в недільні дні збирали тисячі петербуржців. Весь столичний бомонд відвідував заміські гуляння. Та й справді, мінеральні води у І. І. Ізлера поєднувалися в “розважальному саду” з атракціонами, ставками, алеями, фонтанами. Тут виступали заїжджі знаменитості, оперні діви й оперетні співачки, фокусники, акробати, дресирувальники… Славилися його грайливі шансонетки багатьох національностей, І. І. Ізлер одним із перших у Росії ввів так званий “каскадний жанр”… І, звичайно, воєнні музиканти, танці, танці, танці… Знав толк І. І. Ізлер у масових розважаннях! Його називали “королем громадських розваг” або “звеселювачем публіки” і по праву вважали родоначальником петербурзьких розважальних заходів. Ось емоційно точна оцінка зусиль І. І. Ізлера: “Цей сад впізнати не можна, в цьому саду сюрпризи і чудеса на кожному кроці. Вимисли Шехерезади ніщо в порівнянні з фантазією п. Ізлера…”
Відомо, що в ізлерівських концертах і виставах вставлялися номери з українськими піснями й танцями, виступами бандуристів. Але найцікавіше, що влітку 1851 р. у “розважальному саду” І. І. Ізлера було представлено вокальнохореографічний дивертисмент Шевченкового друга С. С. ГулакаАртемовського “Українське весілля” і водевіль “Ніч під Івана Купала”, показані раніше в Александринському театрі, а це можливо було зробити лише з дозволу дирекції Імператорських театрів на чолі з О. М. Гедеоновим. Обидві вистави мали приголомшливий успіх!
Одного разу (під час епідемії холери в місті) І. І. Ізлера відвідав сам імператор Микола І, чим той дуже пишався. Мінеральні води І. І. Ізлера не допомагали в боротьбі з холерою, але, кажуть, що його намагання звеселити петербуржців прийшлося їм до душі.
До “саду Ізлера”, або “Мінерашок”, як називали їх у народі, ходив пароплав від пристані в Літньому саду, можна було добратися й диліжансом з Гостинного двору. Плата — від 1,5 до 12 рублів, а відомі дами з кавалерами проходили й безплатно. Між іншим, І. І. Ізлер залишив свою розкішну квартиру на Невському проспекті й поселився на території саду. Навіть нову кондитерську тут відкрив.
Як пише сучасна дослідниця біографії антрепренера Л. Тіхвінська, в ті роки “пересічні петербуржці… знали й цінували Ізлера значно більше, ніж великих людей російської літератури”, скажімо, М. В. Гоголя чи І. С. Тургенєва… Не випадково в середині 1840х рр. М. О. Некрасов узагальнююче писав про провінційного франта, “который побывал в Петербурге, т. е. посещал Александринский театр, Излера и прогуливался по Невскому проспекту…” А. О. Григор’єв, який високо цінував Шевченка, в одному з прозових творів, аби позначити петербурзьку своєрідність, писав: “Он вышел из кондитерской Излера, сошёл по ступеням чугунной лестницы…” У повісті М. С. Лєскова “Сміх і горе” є такий пасаж: “Живу затем я целое лето в Петербурге… Скука страшная: жара, духота; Излер … Альфонсины и Финеты, танцы в панталонах, но без увлечения, и танцы с увлечением, но без панталон…” От і відгомін Адольфінки…
Про величезну популярність І. І. Ізлера яскраво свідчить те, що в романі Ф. М. Достоєвського “Преступление и наказание” (1866) є сюжет, в якому Родіон Раскольніков, через довгий час після вчиненого злочину, в трактирі гортає підшивки газет, щоб віднайти інформацію про вбивство ним “старухипроцентщици”: “Излер — Излер — Ацтеки — Ацтеки — Излер… Фу, чёрт!.. Пожар на Петербургской — Излер — Излер — Излер — Излер…”3
У 1857 р. закінчився термін оренди саду, і підприємець пішов, а сад без нього швидко занепав. Але через чотири роки І. І. Ізлер повернувся, а з ним — і нова слава “розважального саду”. Антрепренер широко використовував технічні новинки. Скажімо, взимку 1866 р. над катком “Мінерашок” засяяли електричні лампи (джерелом служив гальванічний елемент). А в самому Петербурзі, між іншим, електричні ліхтарі з’явилися лише через 17 років. В саду І. І. Ізлера ввійшла в моду демонстрація повітряних куль… Втім, із часом публіка почала байдужіти до “розважального саду” та найстрашніше, що влітку 1876 р. весь комплекс повністю згорів, і творець утіленої в життя ідеї “видовищної індустрії” ненадовго пережив своє дітище. Він помер через рік — 20 вересня 1877 р. Похований у Петербурзі на Смоленському лютеранському кладовищі (ділянка 97) на сімейному місці. З ним — дружина І.Д. Ізлер (1812—1872) і син А. Ізлер (1846—1895).
З викладеного видно, що підприємець І. І. Ізлер став особливо знаменитим, коли Шевченко був уже на засланні. Тим більше цікаво, що поет запримітив російського швейцарця ще на початку його кипучої діяльності в Петербурзі. Можна припустити, що молодий Тарас Григорович був знайомий із не набагато старшим Іваном Івановичем, і гострочутливий поет оцінив енергетичний потенціал заповзятливого ресторатора, запам’ятав його. Бо ж інакше не згадав би про нього на засланні, не виокремив би в листі…

“Граф де Кенсі написав пречудовий трактат…”
АнтуанКрізостом Катрмер де Кенсі (1755—1849) — відомий французький археолог і письменникмистецтвознавець, теоретик мистецтва, знаний адміністратор Французької академії мистецтв, кавалер ордена Почесного легіону.
До Французької революції 1789 р. — радник суду в Шатле. Прийнявши революцію, був членом Комуни Парижа, депутатом Законодавчих зборів. Активно займався архітектурним виглядом Парижа, виступав за збереження його класичних пам’ятників. Йому було доручено належно впорядкувати місце, де знаходилася зруйнована Бастилія. Втім, за розбіжності з якобінцями кілька місяців провів у в’язниці. Після виходу з неї готував роялістське повстання, розгромлене генералом Наполеоном Бонапартом. Імператор тримав його на відстані від державної влади, проте граф продовжував активну творчу й адміністративну діяльність.
Реставрацію королівської династії Бурбонів шістдесятирічний Катрмер де Кенсі прийняв із захопленням, а натомість отримав високу посаду постійного секретаря Академії мистецтв, був призначений професором археології в античному кабінеті Національної бібліотеки.
У Шевченкові часи в Росії ім’я Катрмера було маловідомим, але згодом ввійшло до Енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона. Досі висловлюється думка, що в ХІХ столітті в країні популярною була лише його біографія Рафаеля Санті (1483—1520), видана у 1824 р.
Проте Шевченко згадав графа в Щоденнику 27 липня 1857 р. у зовсім іншому контексті:
“Граф де Кенсі написав пречудовий трактат про “Юпітера Олімпійського” — статую Фідія. Видав його in folio4 прекрасно, для свого часу (на початку поточного століття), і якби не доклав до свого розкішного видання рисунки, художники б подумали, що душа самого великого Фідія говорить вустами натхненного графа”.
Книга Катрмера де Кенсі (1815) мала назву “Юпітер Олімпійський, або Мистецтво античної скульптури в новому світлі”. Шевченко точно визначив це видання як “вчений трактат”, тобто наукову працю, в якій докладно розглянуто конкретну проблему, а саме: автор доводив, що античні скульптори покривали мармурові статуї фарбами, тобто вони були кольоровими, а не білосніжними, і лише час позбавив їх пофарбування. Це було відображено вже у повній назві книги, де йшлося про “мистецтво античної скульптури в новому світлі” та про “відтворені в кольорі скульптури”. Вже у назві зазначалося, що скульптури покривалися пластинами зі слонової кістки та золота. Все це й викликало обурення Шевченка.
Книга Катрмера де Кенсі вийшла невеликим накладом і була маловідомою в Росії. Те, що Шевченко був знайомий з нею, ще раз яскраво підтверджує його справді європейський діапазон освіти і самоосвіти, характеризує поета як уважного читача. Втім, серед прочитаних Шевченком текстів ім’я Катрмера де Кенсі не згадується навіть у прекрасній, ємкій статті С. К. Росовецького “Лектура Шевченка” в “Шевченківській енциклопедії” (Т. 3), хоча досвідчений дослідник попередив, що “список… авторів… ясна річ, неповний і приблизний”.
Тарас Григорович професійно точно оцінив Фідія (початок V ст. до н. е.—близько 432–431 рр. до н. е.) — справді великого, уславленого давньогрецького скульптора, автора грандіозних статуй Афіни Промахос, Афіни Парфенос, Зевса (у римській міфології — Юпітера) Олімпійського. Вважається одним із основоположників європейського мистецтва. Шевченко згадував Фідія в повісті “Художник”, з чого видно, що відомості про скульптора він отримав насамперед від К. П. Брюллова.
Втім, повернемося до запису Шевченка, який залишився страшенно незадоволеним ілюстраціями до видання:
“Але незграбні викривачімалюнки зіпсували всю справу. Як після цього вірити цим захопленим теоретикам? Говорить нібито й діло, а робить чорт знає що. Поважному графу, певно, подобалися ці малюнкивиродки, якщо він приклав їх до свого вченого трактату”.
Річ у тім, що книга Катрмера містила 31 ілюстрацію, переважно розфарбовані гравюри, за визначенням Шевченка, “малюнкивиродки”. Тарас Григорович, очевидно, сприйняв версію графа про те, що античні скульптури були кольорові, як таку, що не ґрунтується на реальній дійсності, не є доказаною, переконливою. В цьому немає нічого дивного, ідея Катрмера де Кенсі протягом усього ХІХ століття практично ігнорувалася вченими та мистецтвознавцями, не всі приймають її і нині.
Важливо відзначити, що Шевченко вмотивовано називає Катрмера теоретиком, той справді досі відомий як теоретик класицизму та наслідування мистецтвом природи. У спеціальних новітніх публікаціях за кордоном зазначається, що “теоретичні твори Катрмера розглядаються насамперед у контексті сучасних йому художніх уявлень і течій, у полі протистояння класицизму і романтизму”.
Проте закцентую увагу на значно ширшій проблемі, сформульованій Шевченком у наведеній вище питальній фразі. В ній виразно виявлено глибоку Шевченкову іронію чи навіть відразу щодо людей, зокрема пов’язаних із наукою, котрі полюбляють абстрактно розумувати, беззмістовно теоретизувати, зловживати пустослів’ям.
Нагадаю, як у Передмові до нездійсненого видання “Кобзаря” (1847) поет викривав облудність великодержавних теоретизувань про “безперспективність” української літератури і необхідніть писати лише російською мовою, висміював учених розумників, які “не бачили нашого народу — так, як його Бог сотворив”:
“Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть посвоєму, а ми посвоєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово”.
Таким є, здається мені, найсильніший Шевченків урок, як розпізнати натхненних марнотрателів і марнословів, які роблять чорт знає що.

“Та й то з фоном Корфом…”
У містерії “Великий льох” (1845) Шевченко згадує “фон Корфа”, який був підрядником на будівництві залізниці з Петербурга до Москви й став причетним до загибелі кріпосних селян, які працювали в нелюдських умовах, адже Корф встановив їм непосильні норми виробітку та не забезпечив продовольством. Про це йшлося в окремій статті нашого проєкту5.
У сучасному шевченкознавстві взагалі була відсутня біографічна інформація про барона фон Корфа, навіть його ініціали в академічних виданнях іноді називають неправильно (“барон М. фон Корф” або “Н. Ф. Корф”). Правда, С. А. Гальченко дає їх, як слід: Ю. Ф. Корф. Звісно, у старовинному, знатному баронському роді, в якому було 16 генералів, а також державні діячі, сенатори тощо, нелегко було розібратися.
Спробую виправити ситуацію. Барон Юлій Федорович Корф (1806—1876), з дворян, закінчив, як і О. С. Пушкін, Царськосельський ліцей у 1826 р. (четвертий випуск) у цивільному чині IX класу. Затим — дійсний статський радник (IV клас) з 1844 р., камергер, про що згадував однокашник О. С. Пушкіна по ліцею М. А. Корф6. Тобто, персона з вищого чиновництва Російської імперії. Є дані, що барон Ю. Ф. Корф був чиновником особливих доручень в Міністерстві фінансів7. У Жовтневому центрі науковотехнічної інформації та бібліотек — філіалі ВАТ “Російські залізниці” в Петербурзі — мені підтвердили, що Ю. Ф. Корф справді був підрядником на будівництві Північної дирекції СанктПетербурзькоМосковської залізниці: “Деятельность его в качестве подрядчика на строительстве железной дороги была крайне неудачной. За неисполнение работ с ним разорвали контракт”.
Але це не вплинуло на подальшу кар’єру Ю. Ф. Корфа. Зокрема він обіймав посаду голови СанктПетербурзького комерційного суду і почесного мирового судді СанктПетербурзького повіту. У 1865 р. Ю. Ф. Корф був обраний першим головою Земської управи СанктПетербурзького повіту, став ініціатором створення Товариства взаємного кредиту СанктПетербурзького повітового земства, написав його статут. Помер у Царському селі 23 травня 1876 р., похований із почестями.
“Дмитро Єгорович Мін…
Поет і медик”
Шевченко записав у Щоденнику 14 березня 1858 р., перебуваючи хворим у М. С. Щепкіна:
“Дмитро Єгорович Мін — учений перекладач Данте і ще більш учений і досвідчений медик. Поет і медик. Яка прекрасна дисгармонія”.
Мін Дмитро Єгорович (1818–1885) справді був не тільки блискучим медиком, а й поетом і перекладачем. Виходець із сім’ї інженера, він здобув вищу освіту спочатку в Московській практичній академії комерційних наук, а згодом у Московському відділенні Петербурзької медикохірургічної академії, яку закінчив у 1839 р. із золотою медаллю. Затим 16 років працював ординатором в Єкатерининській лікарні, виявив глибокий інтерес до патологоанатомії, яка тоді тільки оформлювалась у самостійну медичну дисципліну. У 1848 р. захистив дисертацію з питань патологічної анатомії, з 1851 р. — доктор медицини. У 1858 р. його обрали ад’юнктпрофесором кафедри державного лікарознавства і доручили вести курс гігієни та епізоотології. Він вважався кращим гігієністом у місті. Влада нерідко зверталася до Д. Є. Міна по допомогу в проведенні гігієнічних заходів, зокрема санітарного обстеження підприємств і шкіл, а в термінових випадках, як, наприклад, при спалахах холери в Москві, доручали йому керувати здійсненням надзвичайних протиепідемічних заходів. Із часом Д. Є. Міна призначили завідувачем першої в Москві кафедри судової медицини й обрали університетським суддею. Довгий час він працював в університеті, зокрема виконував обов’язки секретаря медичного факультету, а в 1869—1878 рр. працював проректором. М. С. Коломійченко та В. П. Горленко у книзі “В боротьбі за життя генія” (1964) навіть стверджували, що Д. Є. Мін був ректором Московського університету, проте це не відповідає дійсності. У 1878 р. вийшов у відставку й переселився в Петербург.
Якраз у 1858 р. Д. Є. Мін став дійсним членом Товариства аматорів російської словесності і двічі виступав на публічних зборах, де читав свої переклади А. Данте й Ф. Шиллера. Він перекладав також У. Шекспіра, Дж.Н.Г. Байрона, Ф. Петрарку. Тому Шевченко й захоплювався: “Поет і медик. Яка прекрасна дисгармонія”. Про громадську вагомість постаті Д. Є. Міна в тодішньому літературному світі свідчить те, що його прізвище стояло серед відомих російських літераторів і діячів культури, які восени 1858 р. протестували проти антисемітської статті в журналі “Иллюстрация”. Цей протест підписав і Шевченко.
Тож спілкування з Д. Є. Міном було приємним для Тараса Григоровича. До того ж лікар правильно поставив діагноз, а лікування, призначене ним, швидко давало позитивні результати. Звичайно, дякуючи ще й М. С. Щепкіну, про якого Шевченко писав: “Михайло Семенович доглядає за мною, як за капризною малою дитиною”. Шевченко не забував про Д. Є. Міна. Шостого грудня 1858 р., тобто за дев’ять місяців після знайомства з ним, він передав лікарю вітання через М. С. Щепкіна. На жаль, Д. Є. Міну не присвятили статтю в “Шевченківській енциклопедії”. А в “Шевченківському словнику” вона була!

“Зайшли випадково в музичний магазин Пеца…”
Цей запис Шевченко зробив 7 травня 1858 р., і коментатори часто його поправляли, мовляв, треба писати “Петца”. Скажімо, в останньому академічному виданні Щоденника коментар такий: “Має бути Петца”. П. І. Зайцев навіть виправив Шевченка в самому тексті: “Зайшли випадково до музичної крамниці Петца”. Такий варіант написання допускається, проте навіщо підправляти Шевченка, коли насправді в ХІХ столітті в Петербурзі діяв німецький нотовидавець і торговець музичною, особливо гітарною, літературою, котрий офіційно зафіксований, як Іоганн Корнелій (Іван Карлович) Пец (Petz), купець 3ї гільдії, почесний член СанктПетербурзького Філармонічного товариства з 1826 р., власник кількох музичних магазинів на Великій Морській вулиці. Видавничою діяльністю почав займатися в 1810 р., у 1815 р. відкрив бібліотеку з видачею книг, мотивуючи це тим, що “при нинішній дорожнечі музичних творів необхідно й корисно завести музичну бібліотеку”. І.К. Пец уперше суттєво збільшив випуск нотних видань, орієнтуючись не лише на аристократичні кола, а й на поціновувачів музики середнього достатку. Особливо успішно пішли у нього справи після 1812 р., коли під час пожежі в Москві згоріли нотні склади і підприємства московських конкурентів. У магазині І.К. Пеца, крім виданих ним самим музичних творів, можна було придбати ноти з Австрії та Німеччини. Наприкінці 1820х рр. його справа перейшла до К.Р. Клевера (1803–1849).
Магазин І.К. Пеца придбав у 1847 р. відомий музичний видавець, торговець нотами і книгами, купець ІІ гільдії Стелловський Федір Тимофійович (1826–1875). У 1853 р. він відкрив і новий власний музичний магазин. Важливо знати, що фірма І.К. Пеца на виданнях Ф. Т. Стелловського позначалася ще впродовж багатьох років: “В магазине И. Пеца, ныне Ф. Стелловского”. Кореспондент відомої газети “Северная пчела” писав у 1851 р.: “Мы, старожилы петербургские, даже не помним, когда основан г. Пецом музыкальный магазин… Дом его… перестроен, но магазин в нём остался, и теперь процветает под тем же названием (що й відобразив, по суті, Шевченко в Щоденнику. — В. М.), хотя г. Пец давным давно выбыл из России восвояси и наслаждается покоем в Дрездене”. Скоріше за все, І.К. Пец і помер у Дрездені.
У сучасних мистецтвознавчих працях, зокрема спеціальному дослідженні Ф. Е. Пуртова про німецьких нотовидавців Петербурга першої чверті ХІХ століття, прізвище збережено — І.К. Пец.
Звісно, Шевченко бував у Щоденнику неточним, або навіть помилявся в назвах, прізвищах і т. ін., але насправді найбільше вражає його блискуча пам’ять і достовірність у записах, які треба поважати.

——————————
1 Див. Мельниченко В. Мої духовні криниці. Статті та інтерв’ю ХХІ століття. — К.: Либідь, 2019. — С. 176—177.
2 Див. “Слово і Час”, 2019, № 8. — С. 98—101.
3 Достоевский Ф. М. Собрание сочинений в двенадцати томах. Т. 5. — М.: Издательство “Правда”, 1982. — С. 156.
4 У Шевченкового знайомого В. І. Даля: “Книга, обрезом (форматом) в сложенный пополам цельный лист бумаги”. Тобто, наполовину паперового листа.
5 Мельниченко В. Тарас Шевченко про “ковану дорогу”, “залізний шлях” і “чугунку” // Слово Просвіти. Ч. 41, 9—15 жовтня 2019 р.
6 Корф М. А. Дневник: год 1843й. Т. 1. — М., 2004. — С. 471.
7 Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. — К., 1982. — С. 304, 396.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment