Синдром Палія

Катерина МОТРИЧ

Недавно почула в одній із телепередач “Прямого” телеканалу, що за якимсь там рейтингом ми, українці, належимо до найнещасливіших, чи однієї з таких, націй. Хто проводив те дослідження і що бралося до уваги, невідомо, але ми вкотре упевнилися в тому, про що й самі здогадувалися. Хоча, хоча… Усі нації, які були в “тюрмі народів” і які нині виборюють своє місце під сонцем, цілком можуть поділити з нами цю першість. Буцегарня все прагне оновлення і анекдот “я жив навпроти тюрми, а тепер — навпроти свого дому” лоскоче пекельну душу “начальника” цієї пеніціарної установи, і він випробовує його на реалізм і живучість та все марить знову оселити там усіх, хто вибрався на волю. І несходимі простори йому не милі. І фантастичне багатство не радує, і родовища нафти та газу не гріють його чорну душу. Він марить чужими горами, степами, чужими морями, чужими містами і селами, де жили б невільники, перетовчені, перекатовані його катами народи, обернуті в руїну простори, заґратовані колючим дротом. І те, що його опричники щоднини доточують по метру від кордону з Грузією — щодня переставляють колючий дріт углиб чужої землі, — моторошний діагноз всієї хворої, століттями зведеної на брехні й крові приреченої системи. Хутін Пуй хоче нового союзу, щоб знову лякати ним світ і тримати його в чорному тілі. І поки лжеімператор зводить свої примарні плани, китайці мирно й цивілізовано селяться на його незаселених просторах без жодного пострілу й без агресії — вирішують демографічну ситуацію воюючої країни, яка хронічно втрачає свій дітородний потенціал на бойовищах світу. І молодим китайцям робити це не важко й приємно. І Хутін Пуя цей факт не лякає, бо він вірить, що це і є оновлення імперії ще одним народом.
Подумалося: добре, що не проводився рейтинг серед народів робити безглузді вчинки і обирати на найвищі державні пости то “проффесорів”, то “академіків” з позахмарними рейтингами, а потім гнати їх геть, як шкідливу худобу, яка спустошила і витолочила все. Отак дві полярні частини одного народу й співіснують: одна частина (значно більша) робить вибір і перетворює наш життєвий простір у конюшні, де всяка худоба загиджує, спустошує й оскверняє його, а менша частина народу довго й тяжко чистить ті конюшні. І так до наступного “волевиявлення”. І цей конфлікт усередині єдиного народу, конфлікт між владою й соціумом і спричинюють майже тисячолітню національну гемофілію, а біди й негаразди, кажуть, ідуть туди, де є їхні родичі. Може, це і є тим тестом на нещасливість нації, яку допінгує “москальчарівник”.
28 літ експериментуємо і шукаємо свого Мойсея. Той водив свій народ по пустелі 40 літ, поки не згине останній раб. У нас мойсеї виконують зворотну місію — множать рабів. Тож по тому, як світ нині іронічно й співчутливо спостерігає за нами, стає зрозуміло, що у плані вибору і виборів ми нині біжимо попереду всієї планети і спробуй нас обігнати.
А чого? Бо ми країна президентів. На собаку палицею кинь, а в президента влучиш. Їдеш отак у переповненому транспорті, чуєш, як “президент” гомонить нецензурною лексикою з іншим “президентом” — бачте, той ліктем уперся йому в бік і другу ногу ніде поставити. І його рюкзак вже третьому “президенту” заважає. Думаєш, що час уже всі маршрутки, автобуси й електрички відмінити і всіх “президентів”, отак три четвертих від всього загалу народу на велосипеди пересадити. Китай не Китай, а щось у цьому є таке прекрасне, таке неповторне, що годі вимовить словами. (Хіба що його можна порівняти з креативністю, “силою таланту та красою” озвучених текстів і мелодій сучасних хористів і соліста “кварталу 95”). За сорок п’ять секунд у ВР ухвалений монобільшістю закон, щоб усю нашу економіку на виробництво велосипедів перевести. І тоді обіцянка зменшити тарифи автоматично вирішиться. Покрутив педалі отак кілометрів 20—25 до роботи — нагрівся. А потім — з роботи. Тож навіщо те опалення! Потреба в теплих батареях відпаде. Тарифи донизу посунуться. І обіцянкацяцянка стане реальністю.
Відчуття жити в країні як розпліднику президентства — неперевершене. Іду якось увечері додому. Сіється холодна осіння мжичка. На лавці коло під’їзду сидить “президент”, ловить дрижаки і просить мене: “Сонечко, впусти в під’їзд погрітися”. Звісно, я впустила і винесла йому попоїсти. “Президент” із першого поверху вийшов покурити і вигнав “президента” у брудному одязі з під’їзду, ще й мені дещо сказав. Порадив забрати його додому, коли я така милосердна. А я відповіла, що він вчинив неправильно, бо той із монобільшості і його обличчя цілком вписується в більшість “нових облич”, дарма що воно давно неголене і немите. І що я не маю права втручатися в турборежим ВР, бо там кожен голос монобільшості в ухваленні законів епохальний. Вони відчувають, що прийшли ненадовго, тому клепають “закони”, не читаючи, не знаючи, про що вони і для чого. Їм треба згорнути і спродати все, що можна. На те вони й “слуги народу”, щоб не перейматися тим, що вони встигнуть наварганити господарям і що це доведеться комусь довго й важко виправляти. Слуги є слуги, що з них візьмеш! Це ж “каста” прислуги.
Чомусь саме у грудневі дні (дні незабутніх роковин) згадується 1 грудня 1991го, і мовби хтось сторонній доводить мені: “Адже ж проголосував за незалежність майже 91 відсоток українців”. То що ж відбулося з народом за ці 28 років? Свідомі відійшли на щасливу Україну, а квартальновідчуваючі народилися? Що ж таки відбулося з народом?
І сотні разів запитуєш себе, чого на такій благодатній землі вродив такий неглибокий миршавий засів, чого на цій землі, наділеній розкішною природою, не родить щаслива доля і зі століття в століття множаться біди й лихоліття? Заглядаєш у княжі палаци і гетьманські маєтки, запитуєш у войовничих князів, чи не вони зламали житню опору всенародної долі й згорнули на його голову тисячі проклять і бід? Допитуєшся і в гетьманів, і в козацької старшини, чого не могли погамувати свою зажерливість і так множили лихі вчинки та зрадливість? Ловиш пекучий столітній вітер “апостолів черні” на змилених огирях і навіть бачиш велику жабу у них за пазухою…
І ось, здавалося, б, усе має потекти інакше, і щаслива доля нарешті зустрінеться з народом. Минає довгих 28 літ, а чуда не стається, і вона дедалі більше віддаляється від нього. Щаслива доля спочатку плакала, дивлячись на шабаш одержимих, як розкрадали Україну, як злодійство й корупція обплутували її з усіх боків, як бандити й наперсточники ставали державною елітою, а народ отетеріло спостерігав за тим. А потім стала істерично сміятися, і з того реготу й вродилося… Словом, досміялася…
Я часто стою на автобусній зупинці у містечку Фастів, що неподалік Києва. Поруч — погруддя козацького полковника Семена Палія. А збоку на величезному камені — табличка: “Славному козаку, полковнику охочєкомонному, Фастівському і Білоцерківському Семену Палію 14.08 1622—14 01. 1710.” Інколи підходжу до нього і “веду” з ним мовчазну балачку. Запитую, навіщо він так вчинив, вийшовши із заслання, чому помста і ненависть до гетьмана Мазепа засліпила його, що він допомагав царю Петру І у битві під Полтавою та ще й привів із собою аж 30 тисяч козаків. Чи не розумів, що воює не проти Мазепи, а проти України, чи не усвідомлював, що її крах почався саме з цієї програної Полтавської битви, і 30 тисяч козаків кували перемогу імперської Московії, невсипущого ординця, який уже згноїв до того тисячі козаків на зведенні своєї столиці. Але нові тисячі козаків пішли за отаманом, ображеним на гетьмана, і сікли побратимів. Чи не міг полковник почоловічому розквитатися з Мазепою, а не втопити в сльозах і крові Україну, адже помста і лють царя на українців була пекельною! А Палій мені “відповів”, що не лише він кував перемогу царя, а й чотири полковники: стародубський, чернігівський, переяславський і ніжинський. І кожного назвав поіменно. А невдовзі на бік царя перейшли ще два полковники — миргородський Апостол і компанійський Галаган. А Мазепу залишають навіть ті, хто його підтримував у боротьбі проти царя. І чому так сталося? Та все через ту ж таки опору, на якій постала й тримається Московія. Це один з її китів. Брехня, брехня і ще раз брехня!!! Мазепа звернувся з відозвою до козацтва й народу підтримати його у боротьбі з царською Росією, яка нестерпно гнобила українців і нищила вольності й права українського козацтва. Але москаль таки ж тримається на брехні. Меншиков, що був біля кордонів України, не лише завадив українським полкам з’єднатися зі шведами — перекрив переправи через Десну, а видав маніфест, у якому гетьман Мазепа постав як зрадник, той, що хоче віддати церкви і монастирі в унію, католикам, а народ віддати у кріпацтво полякам. Це спрацювало безвідмовно серед усіх верств населення. У це повірили і козацька старшина, і козаки, і простий люд. Мети було досягнуто (точнісінько, як і у 1918му, що Павло Скоропадський хоче віддати Україну німцям. Як спрацювала недавня брехня проти Порошенка). Народ отетерів від того, що коїлося в Україні, замовк, онімів нажаханий тими звірствами, які вчинили москалі в Батурині та навколо нього, коли у радіусі 150 кілометрів випалювали села і катували селян.
Московія після цієї перемоги зміцніла і стала однією з найсильніших країн світу аж по сьогодні, а Україна опустилася в державну сплячку, несучи на собі тавро зрадливості й пораженства через невсипущого ворога та мстивість козацької старшини і її прагнення допекти Мазепі. Так, він давав привід багатьом ненавидіти його. Ненавиділи, як пана, далекого від простого народу й козацької голоти. Але коли старшина виступила проти нього, Мазепа вже відкрито вів боротьбу проти царя, отже, виборював Україну і дуже сподівався на підтримку козацтва й народу.
Та жорстокість москаля зійде невдовзі генетичним страхом у душах багатьох поколінь деформованою національною свідомістю нації. Вона опустилася в сплячку, “заснула Вкраїна, цвіллю поросла”, але вибухатиме гайдамаччиною і поволі накопичуватиме в глибинах надломленої свідомості силу духу. І це та вічна українська ріка, що має одне і те саме гирло, одне русло і почасти розливається на рукави, притоки, шалені повені, коли в її глибинах запалюються її джерела і перетворюються у вогняні.
Саме на ці вогневиці й втрапив був один з “апостолів черні” (вислів Д. Донцова про лідерів УНР) і вирішив, що їх достатньо, щоб подолати озброєного до зубів ворога. Розраховував покладатися не на міцну армію, яку привів і очолив царський генерал Павло Скоропадський, а на громадянську свідомість. Харизматичні романтики в політиці й державотворенні народ за собою можуть повести, але точка їхнього приземлення зветься — крах. (Як це мені нині нагадує розмови про те, що агресору хочеться глянути у вічі й запитати, хто повинен відповідати за все зло. І заради цієї романтичної забаганки було відведено з української території армію і зроблено низку необдуманих кроків). Саме з романтики й почався крах України сто літ тому. Як сказав один мудрий українець, “романтиків, що пруться керувати державою, треба відразу кидати в тюрми і то довічно, щоб не нашкодили”. До речі, це і вчинив із Симоном Петлюрою міністр внутрішніх справ Кістяківський. Він заарештував Петлюру, який ворохобив народ і виступав проти гетьманату, — просто заважав зводити державу, бо був одержимий авторитаризмом і бачив на місці Скоропадського себе. Але патріоти Національного союзу разом із німецьким командуванням, що допомагало Україні в боротьбі з агресивною Росією, просили гетьмана звільнити Петлюру. Під їхнім тиском він його звільнив, але взяв з нього слово не шкодити українській державі і не підтримувати створену В. Винниченком Директорію. Слово Петлюра дав. 13 листопада він вийшов з в’язниці, а вже наступного дня виїхав до Білої Церкви і очолив антигетьманське повстання, розсварившись із Винниченком за отаманську першість. Так посварені й рушили на молоду українську державу, вважаючи, що на пана Скоропадського. Місяць тривала облога Києва, українці Директорії воювали проти українців гетьманату і таки взяли Київ. Лише місяць знадобився, щоб зруйнувати все, що було досягнуто гетьманатом. Зате Петлюра здобув омріяне звання головного військового отамана. Всі інституції і досягнення було зруйновано. (І знову це французьке дежавю). Зруйнувавши все і захопивши владу, не знали, що робити далі. Бо руйнувати легше, ніж зводити, бо є ті на шляху державотворення, що зводять, а є вічні руйначі і ворохобники, які швидко і вправно вміють все зведене кимось перетворити у руїну і повести за собою народ в нікуди. Гетьманат впав, Директорія здобула перемогу, але “нові обличчя” були безпорадні у державотворенні і не знали що робити далі. Зате імперська Росія добре знала і повела Україну до пекла.
Чи могла Україна тоді вистояти перед наступом більшовицької Росії? Могла, коли б не синдром Палія. Там заважав пан, гетьман Мазепа, а у 1918му — гетьман Павло Скоропадський, що зводив європейську державу. Черні він також був ненависний, як пан.
Все це лягало в плани вічного ворога, брехуна і варвара. Він як дерево смерті: коріння вростає в пекло, а плоди отруйні, на його кроні сім голів дракона, і як дістатися до його смерті — поки що ніхто не знає. І 500, і 300, і 200, і 100 він був незмінний, жив брехнею, брехнею поганяв і на брехні зводив свої бараки й колючий дріт. Лише міняв назви: Золота орда, царська імперія, радянська. А нині — рашизм. Але є в українців ще один ворог — велика українська жаба, яка живе в душах всіх заздрісників. Вона допомагає москалю у доленосні періоди, вона перехоплює булаву і веде за собою народ, але лише кілька кроків, бо спотикається об підніжку москаля і падає.
І знову на десятки літ провалля й травмована національна свідомість. А “громадянська свідомість” будує Дніпрогес, відбудовує шахти Донбасу й металургійні заводи, піднімає цілину, їде на будови комунізму і варить сталь. І множить п’ятисотенниць, героїв праці на полях і в корівниках. Здавалося б, це вже назавжди, виродження й переродження нації. І ті промінчики свободи — шістдесятництво за ґратами — то лиш прояви здорових клітин у зруйнованій імунній системі хворого організму нації.
Але історія ходить своїми дорогами, і щаслива доля почасти шукає народ, але не може з ним зустрітися. Прийшла, постукала у браму, а його немає вдома або у нього не всі вдома, і немає кому відчинити ту браму. Ось уже 28 літ стукає, а він на виборах, вибирає чолових та все на радість Хутін Пую, аж так, що він скаже “нєдонарод, нєдогосударство”. Не уточнює, що до такого вибору він доклав увесь свій кадебістський геній, і як досвідчений поромник спрямовує “пором” у потрібне русло, щоб на палубі були свої, слухняні і керовані. Бо непокірних Москва не терпить. Тих чолових, кого вона не може зламати через коліно, ламає народ. І методів їй не позичати. І слабша частина народу навіть не помітить, що його зламали. Ось все відбувалося на наших очах, а Кліо лише отетеріло спостерігала за тим дійством, як народ щодня довгі місяці ковтав то солодку піну, то гірку, коли йому показували із зомбоящика то “героя”, то “антигероя”. “Антигерой” викликав ненависть більшу, ніж любов до “героя”. І ненависть перемогла. Як в козацької старшини і голоти до Мазепи, як перемогла вона у С. Петлюри та В. Винниченка й бідноти до “пана” Павла Скоропадського. Так влаштований українець, що він має когось то обожнювати, то ненавидіти.
Ось добра доля знову постукала у браму, а відчинити нікому — не всі вдома, сольний концерт віртуозарояліста дивляться, регочуть і подумки клянуться, що лише такий може ощасливити їх і лише “таким марила” усі століття матиУкраїна… А ті, кого застала вдома, скрушно розвели руками, мовляв, нехай сміються, скоро плакати почнуть. А вуста народу тихо додали: “Чого бідне — бо дурне, чого дурне — бо бідне”.
І попри те, що високі зарплати, пенсії, притомні ціни на все і посильні тарифи відпливли, не припливши, фраза “вас обдурили” нікого з тієї когорти, кого добра доля ніяк не може застати вдома, не дратує, не ображає і не витвережує. Вони усе ж так само тримають долоні в позиції оплесків і сподіваються чуда, бо їхня віра тверда і непохитна. Вони навіть не здогадуються, що в тому, що Україна щодня відкриває “нові обличчя” корупціонерів, шахраїв, зрадників, аморальних типів, ницих деспотичних негідників і відвертих ворогів, які готові продати все з молотка і здати Україну ворогові чи то в довгострокову оренду чи у вічне користування, винні лише вони. (Щодень потроху здається українська держава — ось на горизонті торгівля землею, ось завуальована під місцеве самоврядування федералізація). Що саме вони і привели їх на державний олімп, заковтуючи брехню.
І знову хвилями прокочується тривога, напруга, страх за рідну країну й державу. За рідну землю — як невіддільну частину української душі і духу. І знову ошуканий народ, спокушений маніпуляторами й пройдисвітами, і знову — жива віть на гнилому древі нації, патріоти, вічні заложники юрби, з незмінним “слава Україні”, “смерть ворогам”, з імунною системою майданів — як порятунком народу і держави.
У Семена Палія і тих полковників, що перескочили до царя і повели за собою козаків, не було телевізії, шахраївбалакунів з брехливими “секретними матеріалами”, не відомо, що він говорив козацькій голоті, як переконував їх іти на те імперське бойовище, де козаки Петро, Панас, Грицько вбивали своїх побратимів, чи може, й рідних братів Павла, Панька чи Гаврила, які воювали на боці Мазепи, а отже, — України. Допускаю, що вони також були переповнені ненавистю до гетьмана, і він давав на це всі підстави. І у тій ненависті до однієї конкретної особи не звучало слово “Україна”, лише було бажання помститися йому. Може, це і є з тих найбільших проклять, що впали на нас і продовжують падати, бо “синдром Палія” не минув і продовжує жити у нашій свідомості, як смертоносна клітина. Тому на тій табличці коло погруддя Палія кимось вигравірувані слова “Будь гідний пам’яті отих, хто ліг за волю України у могилу. Згадай їх, славних і святих, черпай від них наснагу й силу” — чомусь засмутили мене. Авжеж, що черпаємо! Авжеж, що гідні!.. Ми ж зовсім недавно проковтнули “патріотичне” “проти всіх”, а вийшло за того, хто нині спонсорує війну на Донбасі тими грошима, які він вкрав у народу і вивіз ешелонами до Росії. Не найгірші за це проголосували, а “найсвідоміші”.
І через якийсь десяток літ знову заковтнули брехню. Це вже найсвіжіші події. У розмовах про рейтинг віртуального президента Голобородька часто звучить чи то як виправдання нашій національній недолугості, чи то як запевнення, що ми не такі вже й рагулі, а просто ми були проти отого, нового пана, майже Мазепи, — Пороха. Що у тому многоголоссі, запевняють, є й голоси людей розумних, які просто не хотіли чути це ім’я. А таке ім’я, як Україна вони чули?! А полковники Палій, Полуботок, Журахівський, Томара, Скоропадський, Апостол і Галаган не могли чути про Мазепу. І теж не були нерозумними. А Симон Петлюра і Володимир Винниченко не могли чути ім’я успішного талановитого генерала, а потім очільника української держави, теж успішного і вміючого, П. Скоропадського.
І ось через 310 літ все повторилося з вражаючою схожістю. Синдром Палія та інших іменитих достойників повторився вже на новому історичному витку. Знаю, що багато свідомих патріотичних людей вступали в герць з тими “інтелектуалами”, сперечалися з ними і переконували не “валити державу”, не голосувати “проти Пороха”. То отож думаю весь час: невже ж їхній “витончений” інтелект і яловий “патріотизм” зовсім, ну, зовсім, не уявляли, як будуть рухатися події далі? Що подібне приведе собі подібних, і вони разом вчинять шабаш і все у турборежимі, щоб ніхто не встиг оговтатися. Якщо розумні, то невже ж не відали, що за “новими обличчями” стоять старі, і вони сповзатимуться в Україну, щоб вчинити помсту? Сповзатиметься вся ненаситна, ненажерлива рать, готова доковтати те, що вона не доковтала при “попєрєдніках” та ще й вчинити помсту тим патріотам, які спровадили їх із рідної землі. Не уявляли, як швидко буде кришитися й ламатися державна піраміда і рука кремля буде смикати мотузочки, щоб ляльки виконували їхні повеління і озвучували їхні тексти. Як усі балачки “інтелектуалів” про прагнення змін і реготи недоінтелектуалів перетворяться в тихе постогнування, а до слова “розчарування” прилипне означення “велике”. А у їхніх гаманцях заведеться вітер, а нові квитанції на комунальні тарифи не будуть пахнути фарбою квитків на концерти 95го кварталу. Що крен у бік Росії і дух малоросійства просто фонтанував у всьому, до чого був причетний лідер телепрограм і телесеріалів. І він не міг поміняти свій внутрішній світ, свою філософію буття, бо він таким прийшов у цей світ. Але місію свою виконав: підзарядив цим духом мільйони телеглядачів. То запитання до тих розумак, що були проти Порошенка: ви саме про такого лідера України мріяли?! І дух його надто чужий духові України, і її дух йому чужий і незбагненний. За це не судять, навіть не осуджують, бо духи обирають тих, кого вони можуть обрати. Але покоління судять своїх попередників за дух зрадливості, немудрості, страждаючи, не прощають тим, хто вибирав їм щербату долю.
У списку тих, кого слуги прагнуть кинути за ґрати, значаться імена найбільших патріотів, які такі ж ненависні москалям, як і ім’я Степана Бандери. Це вже стало генетичним кодом москаля. Він ним отруївся і ним перенаситився. Він пам’ятає, що робили з ним бандерівці у своїх лісах, але не розповідає, що то була відповідь повстанців на ванни із сірчаною кислотою, куди москаль кидав їх і де повністю розчинялося людське тіло, на ті велетенські ями напівзакатованих людей, що довго ворушилися, не розповідає і про тисячі втоплених отроковиць з повстанських країв, яких вони втопили, щоб більше не народили собі подібних. То невже ж і у “нових облич” той таки ж “код”?
А сценарії судилищ неначе хтось пише рукою того, хто кидав у моторошні ванни українців, у криниці живих головами вниз… Хто знається на кедебістських методах війни без зброї й армії. Що деньщо два вимальовуються образи “ворогів народу” і все чомусь серед патріотів — політиківмайданівців, військових, волонтерів. Це та еліта, та захисна сила, яка не просто прогнала вуркаганство з України, а дала й москалеві по зубах і розхитала його віру в його непереможну наступальну силу, і цей дракон не дорахувався вже кілька своїх голів із семи і тисячітисячі своїх завойовників.
У тому, що відбувається нині в нас, так повіяло совковими катівнями, “чорними воронами” 37го, і тінь від руки кремля така конкретна і темна. І методи старі, перевірені: здеморалізувати українську еліту, зняти її з постаментів захисників країни і опустити до рівня сірої зворохобленої маси, “ворогів народу”. А обиватель має в це неодмінно повірити і ще більше полюбити “слуг народу”. Тренінг з ним проведено, іспит із зомбування він склав на “відмінно”. Проковтнув і ще не перетравив Голобородька разом із його слугами — проковтне і путінський сценарій з перетворення захисників України у ворогів, моральних перевертнів, злодіїв, убивць. У 1937му його сценарій спрацював, коли інтелігенцію, інтелектуалів, митців було перетворено у американських й англійських розвідників, отруювачів колгоспних корів і взагалі “врєдітєлєй щаслівой совєцкой жизні”. І з нащадками цих “ворогів” чинився глум і жах: їм були перекриті всі дороги до освіти і спокійного повноцінного життя. Їх переслідували й тероризували, їх змушували зректися своїх батьків.
Роги із того пекла вимальовуються. І головне — дух і повадки брехуна москаля. Ось вам “терористична організація”, ось вам “терористи”. І їм байдуже, кого вбивати — чи московського журналіста, чи українську патріоткуволонтерку. Такий сценарій переконливіший. У ньому більше “інтернаціоналізму” й “правдивості” і “общєчєловєчєскіх ценностєй”. Мовляв, тут почерк москалів ні до чого — он і націоналістку захистили. Це все витівки “проклятих бандероїдів”, що вбивають і їдять дітей. І ось добралися до московського опозиціонера і готують до роздачі ще й Марусю, славну дочку не дуже (не суціль) славного народу. Таке враження, що “терористами” кермують інопланетяни, бо вони мовби і не з москалями, і не з українцями — а у них черговий тренінг. Під роздачу потрапив російський опозиціонер, візьмемося за патріотку. Ось тут, здається, й прокололися “сценаристи”. Надто вже кадебістський дух відчутний. І сценарій без родзинки. На обивателя розрахований. І подібні голоси — не проблема в час комп’ютерних можливостей.
І це не єдиний креатив сучасної влади, у якої надто багато помічників, консультантів і професійних волонтерів з бажанням розпалити війну всередині країни, дестабілізувати і так нестабільну ситуацію, додеморалізувати і так вже здеморалізований народ дешевими гуморними шоу і “русскім міром” телесеріалів. А головне — знеславити тих, хто становить нині славу й надію України. Таке спрацьовує у країнах нестабільної економіки, непатріотичної влади і тієї “монобільшості” народу, готового ковтати все, що йому буде кинуто для поживи. Особисто я в ці “кримінальні одкровення” не вірю. Надто дешевий і фальшивий матеріал у цих архітектурних конструкціях, на які спокусилася нинішня влада. І коли їхня зірка всевладдя закотиться за путінські краєвиди, коли стрепенеться виборецьголобородьківець, ось тоді Україна судитиме їх як злочинців і яничар, і тридцять срібняків, якими Іуда дзеленькає ось уже дві тисячі літ, дзвонитиме і по їхніх душах. А Кліо напише найвідразливіші сторінки нашої історії. Але я їм цього не бажаю.
І тому той рейтинг, що засвідчує нещасливість українського народу, напевно, таки правдивий і надто болючий. Важко повірити в щасливе буття народу, який сам, своїми зусиллями віддає власну долю на поталу ворогові і хронічно обирає “сліпих поводирів для сліпих”. Коли велика українська жаба стає суддею і прокуратором і оголошує війну Вітчизні. Синдром Палія вдарив її в серце 1709го, 1918го. І вже 2019го. Якщо ось ті, що були не “за”, а “проти” й знаходять якісь слова для свого виправдання, і їхня жаба впала в зимову сплячку, то не спить і страждає українська доля і наслухає тихий схлип. То плаче Україна, промовляє їхні імена і просить Бога, щоб цього разу не карав її московським зашморгом, простив і посилав мудріших…

Катерина МОТРИЧ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment