Осмислення часу тривоги, надії і віри
Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Першу річницю історичного об’єднавчого собору православних церков та утворення Помісної Православної Церкви українська Україна відзначила 15 грудня 2019 року. Для відповідальних державників була це подія, яка народжувала великі надії.
Під час богослужінь у храмах співаємо: “Вірую в Бога живого”. Нині це вже не тільки справа віри. Найвидатніші вчені світу, лауреати нобелівських премій кажуть: чим глибше поринаємо у світ науки, тим більше переконуємося, що досконалість і живих організмів, і будови всесвіту є свідченням існування Бога. І це стосується не лише часів початку світу. Численні факти з життя сучасної людини, які ми називаємо “неймовірними збігами обставин” також є свідченням існування і присутності у нашому житті Бога.
Проте нині у більшості храмів на пострадянському просторі говорять нам про Бога дуже схоластично, зразками давно минулих віків. А часто незрозумілою або чужою мовою, посилаючись на якісь “канони”. А на які — так і не розумію. Працюючи над великим політикорелігійним матеріалом “Московська експансія (політична, релігійна й мілітарна)”, знайшов я документ, у якому виразно, канонічно сказано, що юрисдикція православних територій не може виходити за межі держав, і православні церкви зобов’язані виконувати закони держав, на території яких діють. Проте дуже часто декларативні “канони” розходяться з фактичними, з прийнятими людьми (!) внутрішніми законами Церкви, що пафосно звуться канонами.
Пригадую, як мене дитиною у час літніх канікул забирали до церкви. І там я не міг збагнути, чому співи, богослужіння ведуться незрозумілою мені мовою. “Це церковнослов’янська, в церкві так заведено”, — пояснювали дорослі. Мене це пояснення не задовольняло, тому настирливо допитувався, чи може бути щирою молитва, якої не розумію? Усіх деталей моїх дитячих “диспутів” уже не можу пригадати. Проте глибоко закарбувалися у пам’яті всі “шпильки”, якими не дуже розумні сусідоньки кололи батьків: “Ще до школи не пішло, а вже звідкись нахлебталося комунізму”… Не виключено, що цей прикрий епізод з раннього дитинства якимсь чином вплинув на мою тверду позицію у дорослому житті: молитва лише тоді вважається щирою, коли вона лунає мовою, кожне слово якої зрозуміле, і коли вона не порушує закону країни, у якій живе людина. Усе інше — фальш та велика політика, яка надихає на злочини, часто цинічно прикриті іменем Бога. Дедалі частіше не лише в Україні запитують: чи Церква, у якій панує фальш, є тим інститутом, який допомагає прокладати людині дорогу до Бога, чи є вона великим бізнеспроєктом з мертвою вірою? Тут наочним прикладом є любов до розкоші олігарха Гундяєва (патріарха Кіріла), його підлеглого з Києва “Пашімерседеса” чи скандальна справа з наркотиками у Запорізькій митрополії УПЦ МП.
29 листопада 2019 р. ієромонах СвятоАндріївського кафедрального собору Запоріжжя Іліодор, котрий на той час був помічником (у Запоріжжі чомусь його на військовий лад називають “ад’юнктом”) митрополита Запорізького Луки з УПЦ (російського підпорядкування) спробував забрати з “Нової пошти” посилку з Черкас, у якій, як виявилося, були наркотики.
Можливо, справа й не набула би загальноукраїнського розголосу, коли б не деякі деталі. Отець Іліодор (Євген Кугатов) приїхав забирати посилку не сам, а з протоієреєм Євгеном Квачем. Це означає, що у запорізький митрополії були люди, втаємничені у наркотичні пристрасті Кугатова. І толерували їх. А може, і підтримували! Бо чому б митрополит Лука вже за 15—20 хвилин від затримання свого помічника Іліодора, після дзвінка “з пункту спостереження”, присилав свій “десант” на чолі з директором фірми “ВимпелФаворит”, яка охороняє митрополію, аби “виручити” затриманого?
Треба наголосити, що владика Лука — в миру лікар Андрій Коваленко. Він народжений у Харцизьку (нині місто окуповане путінськими головорізами) на Донбасі в 1971 році. В 2016 році був призначений митрополитом — досить молодим для такої посади. Вона, якщо порівнювати з армійськими структурами, відповідає званню генерала. За що саме КоваленкоЛука так швидко став молодим “генералом” від “справ церковних”? — поки не дослідив. Запорізькі джерела повідомляють про заяви митрополита, в яких він українську владу часів президентства Петра Порошенка порівнював з гітлерівським режимом. Шок серед думаючих запорожців викликала заборона митрополита відспівувати загиблого хлопчика, котрий був хрещений у храмі УПЦ Київського патріархату.
Виникає запитання — чий це генерал? Відкриваю на сайті Російської православної церкви розділ “Деятели Русской Православной Церкви”. Там серед тих “дєятелів”, звичайно, фігурує митрополит Лука. І не лише він. Є там і першоієрарх УПЦ російської залежності митрополит Онуфрій, і весь єпископат цієї структури, й ігумени монастирів, що до неї входять. То які ж вони незалежні, як вони говорять про себе і переконують у тому свою паству?
На це запитання звертають увагу великі інститути. Проте трьом суддям Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду України висновки тих інститутів нічого не важать. 11 грудня 2019 р. суд у складі Олега Шишова (головуючий), Ігоря Дашутіна та Миколи Яковенка вирішив, що УПЦ російської залежності є повністю незалежною церквою! Чим керувалися судді при такому, м’яко кажучи, незрозумілому, явно політичному рішенні? Про осіб з суддівської “трійки”, рішення якої шокувало мільйони, відомо, що перший та третій з них і професійно (прийшли вони до Києва з донецьких судів), і родинно тісно пов’язані з Донбасом. Другий — Дашутін — уродженець Сумщини, тривалий час працював на Харківщині. Ці регіони, як відомо, є зоною посиленого впливу “русского міра”. Світ, у кожному разі аналітичний його сектор, вже знає, що там, де “русскій мір” — там відсутність логіки і правди.
Як тільки накрили отця Іліодора, то першою реакцією з боку керівництва митрополії було намагання показати факт затримання священника з наркотиками як провокацію проти Церкви, як помсту (цікаво, чию?) за непохитну вірність митрополита “матеріЦеркві”. Зауважу, що тільки в “русском мірє” трапляються такі “чуда”, що мати може бути щонайменше на 500 років молодшою від доні! Коли штука з “помстою” не спрацювала, а справа завдяки соціальним мережам набирала небажаного розголосу, у митрополита Луки з’явилася нова версія: мовляв, отець Іліодор просто хвора, наркозалежна людина. І про його “хворобу” давно було відомо митрополиту. Проте тримав його біля себе, аби він міг здолати згубну пристрасть і під його чуйним оком йти до спасіння душі. Митрополит Лука публічно висловив готовність надати поліції допомогу у розслідуванні справи.
Запорізький відеоблогер PapaJustifyTV побоюється, що готовність митрополита допомогти у розслідувані може звестися до спроб вибілити людину під маркою, що це хвора особа. І якщо таке станеться, Запоріжжя закипить, твердить блогер. Це знак, що далеко не всі беззастережно сприймають те, що їм кажуть люди, котрі називають себе пастирями запорізьких душ. Це перша ознака духовної кризи УПЦ МП.
Уродженець нині окупованого Алчевська на Луганщині Євген Кугатов під чуйним оком донбаського уродженця Андрія Коваленка (митрополита Луки), був представником у Запоріжжі петербурзької фірми “Дом милосердия”. На перший погляд — це благодійна організація, яка допомагає утримувати будинки для самотніх літніх людей тощо. Насправді це велика російська інвестиція у проростання в Україні “русского міра”. Його апологетом є і “церковний генерал”, митрополит ЛукаКоваленко, і його “ад’юнкт”, умовно кажучи, “церковний капітан” з двома цивільними освітами (не вказано, чи закінченими): Донбаський державний технічний університет та Запорізький класичний приватний університет. Ад’юнкт Луки надавав своє скорботне обличчя для реклами політикодиверсійної путінської акції “дєди ваєвалі”. На його сторінці у Facebook є знущальне фото патріарха Філарета. На ньому йому доклеїли фотошопом “плакат” “Наш Патриарх Кирилл”. І ця маленька деталь — свідчення великої упередженості.
За всіма даними, ІліодоруКугатову капали непогані дивіденди від російських інвестицій у закорінення “русского міра” на українській землі та в українських душах. Він же міг дозволити собі і купівлю наркотиків, і поїздки до екзотичних країн.
Запорізькі блогери, котрі пишуть про затримання ієромонаха з наркотиками, дуже сумніваються, що то були наркотики для “власних потреб”. Вони схиляються до думки, що нині Російська православна церква, будучи розсадником великого зіпсуття, може бути досконалою базою для розповсюдження наркотиків. І навіть якщо це припущення не відповідає дійсності, то факт затримання духівника з наркотиками був великим ударом не лише по авторитету Запорізької Митрополії РПЦ і по авторитету Церкви загалом. Тому, за даними запорізьких джерел, отця ІліодораКугатова нібито було деградовано до звання рядового мирянина.
Удар і його суспільний резонанс був настільки сильним, що його можна порівнювати з політичним ударом, якого завдав усій системі Зевлади батько нинішнього керівника України, який обізвав весь національносвідомий, політично активний спектр українського суспільства “біомасою”. А усі телеканали, які критично оцінюють президентську діяльність його сина — “каналами ворогів”. Для нього усі вороги, хто проти “бить вмєсте с Россієй”.
Питання запорізькочеркаських наркотиків, справі яких я присвятив багато уваги, — лише один із наслідків нашого перебування під інформаційноорганізаційним впливом “русского міра”, активним носієм якого є УПЦ путінськогундяєвського підпорядкування. Розуміючи всю його небезпеку, я як грекокатолик з великою надією очікував появи в України власне української православної Церкви з визначеним не лише в рамках національного правового поля, а на міжнародному рівні статусом. Мені багато разів доводилося зустрічатися з випадками абсурдних чи то виправдань, чи запитань: “А нам кажуть, що молитва у неканонічній Церкві не буде прийнята Богом?”
Я був у шоці, що люди початку XXI ст. (найчастіше такі розмови чув напередодні історичного приїзду в Україну Папи Римського Іоанна Павла II) можуть так примітивно мислити.
Я жив великою надією, що нова Церква нарешті стане однією з надійних духовнопатріотичних підвалин держави. Приблизно такою, якою була в далекі часи російської окупації і є нині Церква у Польщі. Там вона відіграє у патріотичному вихованні народу приблизно таку ж роль, як і школа. Тому там не знайдете ідіота, який горлатиме: “Путін, ввєді войска”. А в Україні до таких прохань під’юджували чимало “святих отців” кремлівського підпорядкування (це зафіксовано в наукових дослідженнях). Тому вже 6й рік триває у нас путінська окупація!
Я щиро вірив, що у плані патріотичного виховання в об’єднаній Православній Церкві (ПЦУ) зміни відбуватимуться найшвидше, бо ж передусім це праця словом, яке підкріплюється напрацьованим роками авторитетом. Предстоятель створеної на об’єднавчому Соборі ПЦУ (представник молодого покоління) Митрополит Епіфаній ще не мав належного авторитету в суспільстві. До нього щойно приглядалися.
Ось непідважений на той час авторитет мав патріарх УПЦ КП Філарет. Було велике очікування, що у вирішальні для долі української держави дні у березні 2019 року він звернеться до нації з напутнім словом, що комедія під гаслами “зробимо їх разом” може закінчитися трагедією. Але цього не сталося. В оточенні патріарха знайшлися люди, які порадили йому тримати “нейтралітет” у політичних справах. І налагодити добрі стосунки з Володимиром Зеленським. Публічні заяви патріарха, що Церква прощає Зеленському його зневагу, висловлену зі сцени на адресу Церкви, шокували мільйони українців.
Не виключаю, що незрозуміла багатьом поведінка патріарха Філарета зумовлена якимись особистими жалями до Петра Порошенка. Нині ж бо живемо у такий складний час, що політика і справи церковні дуже тісно переплетені. Проте чи подержавному буде особисті жалі ставити вище справ державних? Коли б не патріарший “нейтралітет”, то, може, ситуація була б менш тривожною, коли під загрозою опинилася не лише унітарність України, а саме її існування. Під час виборчої кампанії 2019 року мав я багато специфічних розмов: жінка зі Львова з вищою освітою каже мені: “А якщо раптом виявиться, що все, що говорять про Петра Порошенка — правда? Що я тоді робитиму, коли за нього проголосую? Та ні, щоб мати чисту совість — голосуватиму за менше зло”. Чи виникали б такі питання, коли б були патріарші звернення про мораль, правду та історичну відповідальність? Але таких звернень не було. Тому попри всю титанічну працю, яку зробив патріарх Філарет у справі виведення української православної Церкви зпід московської залежності, він входить до історії як впливова публічна особа, котра пасивно спостерігала за приходом нинішнього “меншого зла”.
Велике краще бачиться здалеку. Дивлячись на українські справи з еміграційної відстані, російський антипутінський аналітик Андрій Ілларіонов каже, що українські “слуги народу” насправді є слугами Кремля.
Цієї думки дотримується ще один російський політичний емігрант Андрій Піонтковський. В інтерв’ю (опубліковано 18 листопада на сайті ) він сказав шокуючі слова: “Нинішнє керівництво держави (України. — М. Л.) — це чотири особи: бандит Коломойський, його адвокат Богдан, Єрмак, який працює на інтереси Кремля і, можливо, наївний дурачина Зеленський, а можливо, талановитий актор, який прекрасно грає роль наївного дурачини”.
Ця різка оцінка змушує детальніше придивитися до цього російського політичного емігранта. Андрій Піонтковський — усесвітньо відомий ученийматематик, член Американської математичної спілки, опозиційний до режиму Путіна російський політолог, публіцист. У своїх працях обґрунтовує фашистську суть путінського режиму: “Захар Прилепін як дзеркало путінського фашизму”, “Остання конвульсія режиму Путіна”. Після численних обшуків, погроз арештом, натяків, що у випадку подальшої активної діяльності може стати жертвою ритуального вбивства Путіним, у лютому 2016 року емігрував з Росії.
Твердження про останню конвульсію режиму Путіна змушує нас шукати аналітичної відповіді, що ж нам принесе і на політичних, і на релігійних фронтах 2020 рік?
Далі буде.
