«Бути сильними любов’ю до України!»: ідеали нескорених…

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

“Педагогічна спадщина Григорія Васьковича у контексті європейських цінностей освіти”. Така назва всеукраїнської наукової конференції, що нещодавно відбулася в Національній академії педагогічних наук України, присвячена 100річчю від дня народження українського просвітника, педагога, громадського та політичного діяча. Один із фундаторів Товариства Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, член Виховної ради Спілки української молоді, дійсний член НТШ, проректор Українського Вільного Університету в Мюнхені, керівник видавництва Проводу ОУН — далеко не всі сфери діяльності цієї неординарної особистості. Він є автором фундаментальних досліджень, зокрема “Шкільництво в Україні 1905—1920”; “Кершенштайнер і українська педагогіка” (1969, 1970), видані в Україні тільки в 1996 році. Васькович уважається яскравим послідовником виховного ідеалу Г. Ващенка, організатором і виконавцем педагогічних курсів українознавства в УВУ Мюнхена. Його праці: “Емський указ і боротьба за українську школу” (1976); “Психологічні й соціологічні праці Володимира Янева” (1983); “Спілка Української Молоді”; “Вишкільний Курс. Матеріяли до історії розвитку суспільнополітичної думки в Україні ХІХ—ХХ ст.” (1975/76) та інші заслуговують на увагу актуальністю ідей та суспільною затребуваністю.
Минуло майже чверть століття з того часу, коли в Києві побачили світ головні праці Г. Васьковича. Професор Національного університету ім. Тараса Шевченка А. Алексюк у передмові написав: “На жаль, далеко не всі імена українських педагогів відомі сучасним поколінням. Винуватець цьому один — 70літня цензура СРСР, цензура більшовиків. Лише на початку 90х років ХХ ст. раніше викреслені більшовиками імена повертаються до українського читача, серед них імена С. Русової, Ст. Сірополка, Ст. СмальСтоцького, Вол. Дурдуківського, Гр. Шерстюка, Я. Чепіги, С. Постернака, Гр. Гринька і Ол. Шумського, В. Сімовича, В. Науменка, Є. Чикаленка, С. Єфремова…” Можна продовжувати цей безкінечний ряд незаслужено “призабутих” українських просвітителів. Адже й сьогодні педагогічні націєтворчі ідеї І. Огієнка, Г. Ващенка, Б. Грінченка недостатньо впроваджуються в зміст освіти сучасної української школи. Це повною мірою стосується і непересічної постаті Григорія Васьковича, який упродовж усього життя віддано служив українській ідеї. Міг би зробити для суспільного блага набагато більше. Не судилося. Розбійний напад у Києві в 1996 р. на 12 наступних років зробив творчу людину безпомічною. Перебуваючи в складних ситуаціях за межами материзни, він ні на мить не допускав думки, що заради комфорту і житейських благ можна “забути” про долю і майбутнє рідної землі, українського народу. Не сподівався також, що в українській столиці його підстерігатиме така підступна трагедія. Соратник С. Бандери, Р. Шухевича, С. Ленкавського, В. Кука, Д. МиронаОрлика, він чітко усвідомлював, що для перемоги і поступу вперед “українську справу” й “українську страву” (за Д. Донцовим) слід відокремити, оскільки вони є речами не тотожними. Його слово, думка і дія завжди були суголосні національним ідеалам, направлені на розв’язання нагальних для українства питань, пам’ятаючи як християнин настанову Святого Письма, що Всемогутній лише “за чином людини Він їй надолужить, і згідно з своєю дорогою знайде людина заплату!”
Очевидно, саме в цьому контексті я сприймаю життєтворчість Васьковича, оцінюючи його науковопедагогічні доробки, етичні норми поведінки, високий дух патріотизму і громадянського обов’язку, непогамовну українськість. Про все відоме, а ще більше — незнане, сказати неможливо. Проте є чимало сутнісних знакових речей, ним створених, які потребують сучасного “перекладу”. Як історик і дослідник української національної освіти, чільний представник порівняльної педагогіки, зважаючи на його продуктивні розвідки щодо впровадження ідей європейської педагогіки в українську освітню систему, він добре розумів значущість цінностей та уроків історичного минулого. Оскільки об’єктивна оцінка пройденого шляху і часу слугує нам передусім доброю наукою для прийдешності. Майбутнє мусить завжди перебувати на троні історії. Тому з такою коректністю науковця він вивчав твори визначних дослідників історії України, педагогів, письменників, громадських і державних діячів, зарубіжних науковців, що уможливлювало правдивість пізнання істини минувшини і майбутніх векторів національного розвою. У згадуваній роботі, присвяченій шкільництву в Україні, у першому розділі він зазначив: “Питання освіти в Україні не можна розглядати окремо від політичних, економічних та загальнокультурних подій і процесів, що відбувалися в російській імперії…Важливим є знання офіційної політики російського уряду супроти українського народу та його національних потреб, бо ця політика завдала надзвичайно великої шкоди Україні”.
Запропонований міждисциплінарний підхід щодо аналізу культурноосвітніх проблем є добрим прикладом для багатьох науковців, які перейняті педагогічними дослідженнями. Описуючи ситуацію ХХ ст. в освітній сфері, він не обійшов усі більшменш значимі події і факти попередніх часів, які були пов’язані не тільки з каральними і репресивними діями у ставленні до українства (Валуєвський циркуляр, Емський указ, закриття недільних шкіл і “Тимчасової педагогічної школи” в Києві, закриття “Південнозахідного відділу Географічного Товариства”, персональні репресії щодо українських діячів (Драгоманов, Подолинський, Вовк.., які емігрували за кордон), а й обґрунтовував ті суспільнополітичні новоутворення, що розвивали національну свідомість, закладали підвалини для відродження освіти і культури. Такими Григорій Васькович уважав передусім КирилоМефодіївське Братство, розгром якого в 1847 р. не зупинив рух передової української інтелігенції. Цю першу політичну організацію в новій історії України він виділяє як особливо важливу для розвитку національної школи. Адже, за словами О. Єфименка (“Історія українського народу”), якого цитує Васькович, серед завдань практичних, на перший план висувалася освіта українського народу, видання книжок, заснування шкіл. Акцентуючи увагу на освітній політиці, усвідомлював, що без школи (рідномовної!) унеможливлюється формування національно свідомого народу, а без неї — марні сподівання на здобуття і зміцнення власної державності, яка була найвищою цінністю для упокореного українства. Ці вартісні посилання для своєї нації Васькович відшукує в ідеалах, витворених європейськими і вітчизняними просвітителями. Бо який найбільший дар можна принести власній державі, запитував видатний педагог Я. А. Коменський. І автор “Великої дидактики” стверджував, що цим даром є навчена і вихована молодь. Саме на цю надважливу проблему звертає увагу Васькович, добре усвідомлюючи, що для творення національної свідомості, власної ідентичності, освіченості молодих поколінь необхідно мати добротну школу, як і те, що чужинська влада, колонізатори завжди будуть цьому протидіяти всілякими способами, починаючи з материнської школи. Він використовує аналіз змісту тодішніх шкільних читанок, підготовлених Б. Грінченком: “Гляньте на читанки шкільні, і скрізь одно бачите: або зовсім нічого про Україну, або якась нікчемна плутаниця, а часом таки й брехня. А замість історії української історія московська викладається. Та ще й яка історія! Хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Петрові, — хвали Суворовим, Корниловим, Скобелевим і всій російській солдатчині!.. Відчай обнімає: раби рабують, а монархи милують чи карають… З школи, з книги нам проповідують рабство… Слова про найкращих синів України, про найкращих борців за її волю, за народне щастя там не шукайте. Там Петри чи Катерини, що запрягали наш народ у неволю, “вєшателі Муравйови”.
Дух, філософія, зміст праць та досліджень Васьковича були направлені на те, щоби будувати для народу його рідномовну освіту. Аналізуючи твори і концепції С. Русової, Я. Чепіги, М. Драгоманова, Б. Грінченка, К. Ушинського, Г. Гринька, С. Сірополка, С. СмальСтоцького, В. Сімовича, статті та рецензії в українських журналах “Основа”, “Світло”, “Вільна українська школа”, діяльність педагогічних товариств і спілок, він окреслює три важливі аспекти освітньої справи. Педагог у своїх роботах напише: “Школа має змінити не тільки мову, але весь свій дух, свій уклад; щоб це осягнути, вчителі повинні знайомитися з педагогікою чужих народів, перетворюючи чужі зразки для української школи… Ці головні засади передусім “поручалося всім учителям в Україні, особливо відомішим з них”.
Хоча автор був солідарний з тими оцінками та рецензіями, зокрема які давали на книжку Я. Чепіги, розуміючи, що наше теперішнє учительство проходило російську школу, педагогічні курси, пристосоване до потреб російської мови, а українських підручників, методичної літератури майже нема. Без нового українського вчителя було неможливо побудувати за змістом і духом національну школу. Тому дуже важливо для вчителя, на його думку, спілкуватися з педагогічною культурою світу навпростець, прямо і безпосередньо. Бо користаючи лише з російських фахових творів і різних педагогічних журналів та із закордонних творів, перекладених на російську мову, українські педагоги, навіть негуючи російську систему освіти, все ж підпадали під її вплив, де завжди домінувала чорносотенна ідеологема “Самодержавіє, православіє, народность (російська)”. Радше Васьковичу близькою і суголосною була теза М. Драгоманова, який ще в 1891 р. (“Чудацькі думки про українську національну справу”) писав: “Українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки не буде діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі. А ще зазначалося, що не можна уважати себе “образованими”, доки не вивчити, по крайній мірі, двохтрьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі”.
Саме тому з такою наполегливістю дослідника він працює над своєю відомою (на жаль, маловідомою для сучасної педагогічної спільноти) роботою “Кершенштайнер і українська педагогіка”, здійснюючи порівняльний аналіз ідей одного із найбільших знаменитих світових ученихпедагогів, який за рішенням ЮНЕСКО (1988 р.) відзначений як той, що в ХХ ст. визначив спосіб педагогічного мислення. Уже в 20—30 роки твори цього великого німецького педагога були перекладені на “англійську, шведську, волоську (румунську), російську, еспанську, польську, фінську, італійську, болгарську, турецьку, китайську, японську…”.
Зрозуміло, з відомих причин офіційно не здійснювався переклад українською, але такою була доля бездержавних націй. Правда, блискучий переклад праці Кершенштайнера “Що таке державногромадянське виховання” зробив у 1918 р. В. Сімович як необхідну річ “для новоствореної національної держави”. Васькович з великою увагою описує різнобічні контакти українських педагогів із творчістю Кершенштайнера, відшукуючи раціональне зерно і його впливи на формування проєкту єдиної української школи. Чимало місця в роботі відведено діяльності наркома народної освіти Г. Гриньку, який у період початку 20х активно намагався, вже в радянських умовах, відірватися від російської освітньої моделі, пропонуючи власну концепцію. Хоч ці скромні потуги незабаром були нейтралізовані більшовицьким режимом, ця сторінка співпраці передусім з німецькими і західноєвропейськими педагогами залишається світлою новизною в розвитку національної освіти. Васькович зазначає, що за таких умов, коли дітей виховували “слугами большевизму”, будьякі “спроби пов’язатися із Західною Європою не могли бути довготривалі, не могли мати якогось успіху. Їх не вдалося проводити в підневільній українській дійсності, де всяку вільну ініціативу здушує большевицький уряд у більшій мірі, ніж робив це царський. Є підстави думати, що навіть такі спроби, які започаткував Гринько в шкільництві, могли дати Україні інші осяги, якщо б розвивалися у вільній державі, при співпраці з сусідніми державами Європи, яка могла бути корисною для обох сторін — для України й для європейських держав”.
Позитивно, що говорячи про нову, єдину, вільну, безплатну, обов’язкову, національну українську школу, Васькович у своїй праці про Кершенштайнера запропонував синергетичну платформу для професійної дискусії про її сенси, опосередковано залучивши до неї кращих представників національної суспільнополітичної і педагогічної думки (Г. Ващенко, С. Русова, К. Ушинський, С. Сірополко, В. Сімович, О. Музиченко, Я. Чепіга та ін.), які глибоко знали характеристики національної і зарубіжних навчальновиховних систем. Він озвучує дуже вдалу оцінку наукової розвідки С. Сірополка 1934 року про “українськорадянське” шкільницто, що вийшла у Варшаві: “шкільні системи в Сов. Україні не мали в собі будьяких ознак, які характеризували б собою традиції чи світогляд українського народу. Це витвір поодиноких осіб або запозичення системи інтернаціонального характеру. Як правдиво каже видатний німецький педагог Георг Кершенштайнер, не може бути жодної інтернаціональної освітньої системи, бо кожна система має відбивати ознаки свого народу: його традиції, світогляд, правову систему, господарський лад”.
Чому для наших сучасників, як і для Г. Васьковича, ці поглядиспогади історичного минулого зберігають свою значимість. Це, напевно, тому, що ці проблеми є не просто всезагальними, але дуже чутливими і затребуваними для нинішньої української дійсності, особливо за умов російської агресії.
Нині, у ХХІ ст., українці мусять бути свідомими того, що чим швидше постколоніальний народ сформує “свій” погляд на історію, політику, національні культуру, мову, церкву, освіту, економіку, тим продуктивнішими ставатимуть механізми, які були тривалий час атрофовані бездержавністю, тим успішніше відбуватиметься консолідація і єдність народу, роблячи впізнаваним для Себе і Світу своє національне обличчя. Попри все, держави і народи обстоюють насамперед природні для них національні інтереси, стають дедалі жорстокішими, відкидаючи часто на узбіччя гуманістичні й етичні правила і норми. Безупинна конкурентна боротьба вимагає національнооберігаючого імунітету для захисту, розвитку, виживання. Інакше ослабленому національному організму завжди нав’язуватимуть чужі мову і традиції, переписуватимуть на чужинський лад історію, заставлятимуть “молитися чужим богам”, бути громадянами світу, але не українцями, з пафосом і захеканістю надаватимуть візи, створюючи для людей, особливо молоді, умови для зубожілості, напівкультурності, напівосвіченості, остаточно окупувавши (олігархами) інформаційний простір. Україна — без людей, люди — без землі, церква — без хреста, а село — без школи є вічним прагненням тих тимчасових “господарювальниківглитаїв”, які Україну сприймають не як цінність, а як територію для власної “бізнесстрави”. Такою бачиться перспектива українства, якщо воно втратить власну Душу. Тому найголовніше завдання — виховувати свідому Націю, творити її повнокровні стани на чолі з національними духовними Будителями і національною військовою Аристократією, не дозволяючи нікому нав’язувати нам роль (уготовану зайдами) вічних гречкосіїв. Бо лише вільний, ніким не покріпачений Народ здатен пам’ятати, шанувати і цінувати своїх національних героїв, свою минувшину і захищати майбутність. Через роки ці вартісні сигнали для становлення свідомої Нації наскрізно прослідковуються в працях і творчих доробках Г. Васьковича з його триєдністю педагогічної концепції: а) національна рідномовна школа; б) навернення народу до його історичної пам’яті; в) діалог української і загальнолюдської культур крізь погляд на Світ очима власного “Я”. Будучи відірваним від рідної землі, він ні на мить не зупиняв свій пошук історичної справедливості, свого бачення українського космосу, оберігаючи велику Шевченкову істину — “В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля”.
Його намагання розібратися з історичними колізіями переслідувало одну, великої гуманістичної сили, мету — показати шлях до національного відродження й здобуття та утвердження власної держави. Для цього в його розумінні існував безальтернативний засіб — говорити зі своїм народом історичною Правдою. Очевидно, досліджуючи місію КирилоМефодіївського Братства у визволенні українства, пам’ятав, що на його печатці був викарбуваний заклик: “Пізнайте Правду, і Правда зробить Вас вільними”. Бо тільки ця довгоочікувана Свобода Людини принесе українцям вільність національну, духовну, політичну, соціальну. Цією правдою повинен послуговуватися передовсім український Учитель, якого “слово праведне” (про Україну) має “стояти одвіку на сторожі”.
Саме історична правда, правдиво трактована сутність української педагогічної і суспільнополітичної думки допомагатимуть знаходити шлях для утвердження державотворчих й україноцентричних пріоритетів у національнокультурній, духовній, мовній, освітній сферах життєдіяльності. Вочевидь, помітно, що педагогічні ідеали Г. Васьковича перегукувалися із загальнолюдськими світоглядними цінностями, усталеними цивілізаційними нормами, що зрощують Людину впродовж багатьох віків. У свій час Конфуцій у знаменитій книзі “Лунь юй” писав: “Хто осягає нове, плекаючи колишнє, той може бути вчителем”.
Ці освітньовиховні завдання щодо національної пам’яті “злії люди” підмінюють дешевими телешоу з “цінностями”, за якими на фальшиве світло летять вкотре обдурені. Не дуріте самі себе, — застерігав Шевченко. Не будьмо збайдужілими. Бо нам, українцям, “не однаково”. Коли “мовнокультурна сфера сьогодні, — зазначав І. Дзюба ще на початку нинішнього тисячоліття, — перенасичена політичними й ідеологічними спекуляціями, а довільні журналістські версії, міфоподібні утворення витіснили наукову інтерпретацію…”, то знаймо, що жартувати не можна, коли в твоїх храмах топчуться брудними чобітьми. Не дозволено нікому, виховуючи молодь, підмінювати ідеали національних просвітителів на злочинні творіння душителів. Маємо нагадувати при цьому кожному сущому слова М. Грушевського: “Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе”.
Для професора Г. Васьковича у величній низці національних пріоритетів стояла осібно рідна (українська) мова. Як генетичний код народу, як символ національної гідності, як безсмертна культура нації. Вона, переживши лінгвоциди “петрівськокатериненських” руйнівників, Валуєвські й Емські держимордні циркуляри, пацифікацію, заборонні закони щодо української мови на колонізованих Галичині, Буковині, Закарпатті, Волині, “есересерівські” русифікаторські акти ХХ століття, українофобський закон “КаКа” уже в теперішні часи, продовжує звертатися до приспаних, збайдужілих, заблукалих співвітчизників словами Сидора Воробкевича:
Мова рідна, слово рідне!
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
А лиш камінь має!
Академік В. Вернадський стверджував, що народ із втраченою мовою є “розумово поневолений”! Під облудливими гаслами “демократії” і “прав людини” сьогодні прихильники і представники “русского міра” в Україні прагнуть одного — законсервувати для українців цю розумову і духовну поневоленість. “Какая разница” заполонила інформаційний простір, голови недозрілого політикуму і владців, а найнебезпечніше — ввійшла в дитсадки, школи, університети, витолочуючи норми і рішення Конституції України, Конституційного Суду, законів. Тому суспільство не може споглядати за діями українофобів “та мовчки чухати чуби”, коли вони вкотре намагаються на українській землі вибудовувати не життя, а “вегетування” за сценарієм Московії чи будьяких інших заброд. Нехтування і приниження авторитету державної української мови є прямою загрозою національній безпеці. І “не однаково” нам, коли така політика в усіх сферах призводить до катастрофічного падіння знань учнівської та студентської молоді з української мови і літератури. Адже за результатами ЗНО2019 понад 53 тисячі (16%) тих, хто хотів стати студентом університетів та академій, не подолали мінімальний знаннєвий поріг. Подібні результати отримані з історії України. Очевидно, не без “участі” наставників у Національній музичній академії України ініціативна група (61 студент) виступила з вимогою викладання російською. Отак! Уже було. У 2010 р. на Донбасі в українських школах стали раптом навчати за букварями РФ “Наша родина — Россия матушка”, а в навчальних програмах замість Шевченка і Франка, Гонти і Залізняка, Шухевича і Кармелюка появились петровські і постишеви, жукови і ватутіни, столипіни і криваві миколи. Складалося враження, що все українське надто вже стало їм на заваді будувати “свою Україну”, в якій немає місця для української мови, національної культури, власноруч написаної історії, української церкви і, навіть, української пісні. “Русскомірскії” гадають, що якщо в своїх злих антиукраїнських намірах робитимуть укупі, так не болітиме в пупі. Не вийде. П’ятиколонники отримають рішучу відповідь. Прикро, що чимало їх перебуває в освітянському середовищі. Не завжди їхні ганебні справи отримують належні оцінки. Бо як тоді розуміти судове рішення, за яким викладач, що свідомо і публічно поглумився над могилами воїнів АТО, отримав і надалі право виховувати та навчати молодь? Таким експериментам, як і таким негідникам, не може бути місця в середовищі, де виховується українська молодь. Васькович щодо подібного приводив слова Я. Чепіги, який обстоював національні принципи школи: “Коли матеріалом для експерименту береться душа дитини, ми не можемо мовчати, ми певні, українське учительство підніме свій голос і з’ясує всю шкідливість його для дитини”.
Адже від того, яким буде соціокультурне середовище, свідомість і культура українського вчительства, залежатиме внутрішній духовний стан Людини, вектор національного, особистісного розвитку, безпека і прогрес, ступінь виживання. Цієї парадигми дотримувався Васькович, а тому так наполегливо намагався об’єднати українську освіту з ідеями кращих світових і європейських ученихпедагогів. Засновник педагогічної науки, всесвітньо відомий чеський педагог Ян Амос Коменський, до якого з великою симпатією ставився Васькович, наголошував, що недостатньо навчати їсти, пити, ходити, розмовляти, прикрашати себе одягом, адже все це слугує лише тілу, яке не є людиною, слугує для людини тільки хатиною. Її господар (розумна душа) перебуває всередині: про нього варто турбуватися значно більше, ніж про зовнішню оболонку.
Виховна теорія Васьковича передусім опиралася на творення внутрішнього стану особистості, на моральноетичну силу людини. Будучи прихильником Я. Коменського, його пансофічної школи з її загальною мудрістю і всезнанням, він прагнув, щоби українська молодь збагачувалася морально, інтелектуально, рідномовно, позбавляючись чужинської душевбогості.
— Якщо керуватися ідеями великих мислителів і українських просвітителів, то, найперше, Педагогу слід бути свідомим і вмотивованим на високу оцінку значущості педагогічних традицій свого народу для суспільної виховної системи.
— Він має бути істинно народним, виховуючи “дітей” народу для свого народу, а тому він не може не бути патріотом рідної мови, культури, рідної землі, української держави. Головною вимогою до нього в умовах освіти “впродовж життя” — не лише формально “знати”, але й безперервно вивчати, шанувати, любити рідну мову, літературу, історію, творчість і традицію Народу.
— Становлення особистості вчителя на всіх рівнях освіти, самоосвіти, педагогічної практики і дії має здійснюватися на народнопедагогічній, національнопедагогічній та україноцентричній основі.
— Влада, громадянське суспільство мусять нарешті переконатися, що немає талановитішого і розумнішого педагога, аніж народ. Бо й справді Я. Коменський, А. Дістервег, Г. Сковорода, К. Ушинський, Г. Ващенко, Б. Грінченко, І. Гаспринський, В. Сухомлинський та багато інших стали великими педагогами, оскільки були народними, впроваджували в життя основоположні принципи культуро і природовідповідності, народності, історизму.
— Категорії моральності, духовності за жодних умов не можна заглушувати реальнопрагматичною, технократичною освітою, а національну гідність, совість, національну ідею відтісняти на узбіччя навчальновиховного, суспільного процесу, замінюючи їх “гастрономічними ідеалами”. Давня народна мудрість застерігає і нагадує новим младореформаторам і модераторам від освіти, що навіть той, хто є “успішним” у науках, але відстаючий у моралі й духовності, той передовсім відстаючий, аніж успішний.
Васькович є одним із тих педагогів і громадських діячів, які велику увагу приділяли всім ланкам освіти, зокрема позашкільній освіті, особливо українській “Просвіті”. З великою пошаною ставився до її визначних осіб: Б. Грінченка, Лесі Українки, Д. Дорошенка, В. Дурдуківського, В. Антоновича, М. Сумцова та багатьох інших, які працювали в Київській “Просвіті”. Він описує вкрай вороже ставлення з боку російської шовіністичної політики, особливо столипівщини, до діяльності “Просвіт”, які силами українців функціонували від Поділля, Волині, Житомира до Новочеркаська і Амуру. В одній із робіт він згадує слова знавця російської політики О. Лотоцького: “Урядові афоризми Столипіна в історії репресій на українство стоять поруч та нарівні з Валуєвським обіжником 1863 р. та забороннним актом 1876 р. Чого не відважилися виразно його попередники, то висловив виразно він. Очевидно, в певності, що його перемога вже остаточна та що вже finis “бывшей Украине”. Весною 1910 р. в Києві закрито “Просвіту”, а також в Одесі, Чернігові, Кам’янціПодільському, Катеринодарі, Катеринославі, в інших містах та селах. Заборонялися клуби, лекції, написи українською на крамницях, відзначення Шевченкових роковин, а російські шовіністичні централісти і завзяті вороги українства повели у своїх пресових органах широку агітацію проти українського національного руху.
Ці відомі факти наводжу передовсім з єдиною метою — необхідності засвоювати уроки історії. Бо інакше і надалі нас супроводжуватимуть парадоксальні рецидиви, які не зустрічаються в практиці державницьких народів. Адже хто б міг подумати, що вже в наш час у столиці Української держави — Києві — чорносотенні владоможці з великим хаєм і пієтетом відкриватимуть меморіальну дошку Столипіну — кату і душогубу українства. А коли так, то /Не шукайте, не питайте / Того, що немає, — застерігав Шевченко. Не варто роздмухувати відволікаючі від суті “дискусії” про втрату Криму і частини Донбасу. Усе — на видноті, на поверхні. Спочатку в нас забрали українську Душу, яку за весь період незалежності так і не намагалися належно зрощувати. То чи є вакцина протидії цьому багатосотлітньому агресивному ординству, направленому проти України?! Так. Багато корисних речей, як відповідей на наболілі питання, можна знайти у матеріалах до історії розвитку суспільнополітичної думки в Україні ХІХ—ХХ ст. “Вишкільного курсу” Г. Васьковича. У передмові голова Спілки Української Молоді Є. Коваль так оцінив значимість цієї праці: “Маючи таку зброю в своєму інтелектуальному арсеналі, наша сучасна молодь вийде переможно з небезпечних вирів оточуючого нас світу”.
Справді, робота написана на основі ідей видатних творів Т. Шевченка, І. Франка, Є. Маланюка, М. Міхновського, М. Драгоманова, М. Костомарова та інших українських просвітників, які сьогодні на часі. Серед цього широкого діапазону ідей звучать слова Міхновського: “Ми виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо. Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Ми сильні нашою любов’ю до України!”
Г. Васькович завжди прагнув і мріяв бачити Україну незалежною, соборною і успішною. Доводив цю мрію не фразою, а чином своєї життєтворчості, утверджуючи педагогічні ідеали гуманізму й народності для української школи. І наш етичний і громадянський обов’язок ці суспільні ідеали впроваджувати в систему національної освіти задля високого громадянського і патріотичного виховання української молоді. Повертаючи Нації незаслужено забуті імена, вшановуючи Григорія Васьковича, достойного сина України, через пізнання і визнання його “Слова і Діла”, ми відроджуємо не тільки національну пам’ять і торжество справедливості. Оживає великий і праведний педагогічний принцип — “Роби, як Я”, коли особистий чин стає гідним прикладом наслідування НАЩАДКАМИ.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment