Чи не розучилися ми співчувати?

Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений учитель України, лауреат премії ім. Бориса Грінченка

Справіку на українській землі у дні посту і свят, якими так багате часове порубіжжя грудня-січня і коли сам Всевишній дарує тривалі, вільні від позахатньої роботи години, було заведено посилено пильнувати за власною душею — нарощувати в ній співчутливість, милосердність, вдячну пам’ятливість, готовність до благодійності.
Чи не варто уважніше і по-дієвому оцінювати нам ті мудрі установки з огляду на сучасні, не дуже втішні, реалії у сфері гуманістики і побутової культури?
Трохи конкретики. Переповнений, як то завжди буває по п’ятницях, рейсовий автобус везе з обласної столиці в поліську глибинку спраглих за домашнім теплом новобранців міста та кількох нештатних пасажирів. На передньому сидінні літня жінка, тримаючи перед собою величезний похоронний вінок, що його не помітити неможливо, витирає і витирає сльози кінчиками чорної хустини. На гальорці — весела компанія студентів з гучним реготом коментує “відики” на своїх смартфонах. Дорога довга, і весь час спостерігати за тією драматичною дисгармонією просто сил не стає. Хочеться відволіктися, але з голови не йде думка, що подібними прикрими дисонансами щодалі щільніше наповнюється й увесь наш громадський простір, що люди взагалі перестають розуміти чи навіть зауважувати одне одного. Тим більше, що підтвердження знову надходять із того ж таки автобусного салону. Ось обізвалася сусідка украй запечаленої пасажирки, і з’ясувалося, що їдуть обидві на похорон померлого від колишніх ран молодого ветерана АТО. Але одна — в ролі рідної тітки і хрещеної мами, а друга — як добросерда землячка. Чути примовляння: “Та перестань уже плакати. Твоя сестра сама винна, що його туди пустила”. Певно, не зайве казати, що таке “вболівання” викликає у згорьованої ще сильніший наплив жалю?
Хоч як прикро, з подібним доводиться стикатися не раз. Почувши у відповідь на запитання, хто помер, рідні покійного, буває, вислуховують оперативну реакцію на кшталт: “А скільки років? 60? Ой, то що ви хочете, тепер молоді падають, як мухи”. При поминальних обідах після траурного ритуалу запрошені “співчутливці” не про чесноти покійного ведуть мову, а про власні господарські клопоти, про ціни на базарі тощо.
Втім, від побутової словесної агресії нині вже доводиться потерпати чи не кожному. Певно, нікому з численних любителів вульгарної лексики у голову не приходить, як при брудному слововиверженні почуваються поряд інші — інакші. Розкидаючи довкруж свої “бліни” та кількаповерхові брутальні лайки, вони, вочевидь, навіть не здогадуються про існування нормальних способів для передачі гострих емоцій. У не такі вже й давні часи Кайдашів і в неписьменному середовищі обходилися при навіть запеклих сварках без брудної лайки. Досить було висловів на зразок: “А нехай йому!” чи “Цур тобі, пек!” або ж звернення до помічних сил: “Ой Боженьку!”, “Ой люди добрі!” тощо.
Цілком усвідомлено акцентуємо на цій сумній логіці: невміння співчувати, відчувати тих, що довкруж, породжує агресивність і в мисленні, і в поведінці.
То що ж це справді з нами коїться? З нами, кому у спадок дістався такий потужний, зафіксований у фольклорі та обрядовості, кодекс звичаєвого права, якому небагато аналогів у світі щодо гуманістичного наповнення! За законами народної моралі життєрадісність не мала бути егоїстично безмежною, безпардонною. Завжди пам’ятали про знедолених, скривджених, про пошанування спочилих у Бозі і вдячність старшим. Отож не з доброго дива на Святвечір готують страви з меню прадідів та виділяють для вже відсутніх за столом окрему порцію їжі й питва. За традиційним сценарієм весілля молодята перед бенкетом відвідували могили найближчих з родини, а в кінці обсилали їх короваєм поперед усіх живих.
У дні посту спрямовували себе журливими (постовими) піснями — про “жону недужу у лихого мужа”, про бідну сестру й недоброго багача-брата, про плач сирітки на могилі неньки.
…Звісно, не всі старовинні форми ушляхетнення внутрішньої людської сутності надаються до реставрації, але не може нас сьогодні не турбувати сама проблема збереження благотворної ідейної спрямованості. Для її актуалізації нині маємо безліч можливостей, виховних інституцій не бракує, проте мудрий предківський досвід там теж не в належній пошані.
Як справедливо зауважив Мирослав Левицький, можна зрозуміти більшовиків, які, окупувавши Україну, послідовно нищили наше звичаєве право, бо воно нарівні з мовою було одним з ідентифікаційних кодів нації. Але чи можна, до прикладу, погодитися з діями укладачів шкільної програми з української літератури, які під приводом нібито захисту дитячої душі від травмування горем та агресивністю обмежили доступ юних до багатьох надбань нашої класики? Не треба вже українським дітям, як то було досі, знати напам’ять Шевченкових “Мені однаково…” та “Мені тринадцятий минало”, “Гайдамаків”, “Великого льоху”, як і “Боярині” Лесі Українки, “Марусі” Квітки-Основ’яненка, “Хазяїна” Карпенка-Карого, “Ялинки” Михайла Коцюбинського.
І що — замість? Гаджети з усілякими жахачками та жорстокістю “суперів”?
А ми ще дивуємося зі схильності підлітків до булінгу, до засвоєння цинічних моделей поведінки, що їх задає “95 квартал”.
Де ж вони, ті моральні авторитети з елітним статусом активних творців, виразників і провідників здорової громадської думки, до яких не прислухатися не можна? Хто і чому не кличе на телеканали, як свого часу Олеся Гончара та В’ячеслава Чорновола, ані Ліни Костенко, ані Дмитра Павличка, ані Василя Овсієнка, а чи Юрія Щербака, Михайла Слабошпицького, Миколу Тимошика, інших відомих знавців української душі? Здогади, звісно, — з прегірким присмаком…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment