о. Юрій МИЦИК,
д. і. н., проф., Київ
Ім’я Павла Козара (1898—1944) мало кому відоме. А це був висококваліфікований історик і археолог, аспірант і співробітник Дмитра Яворницького, один із керівників “Дніпрельстанівської археологічної експедиції”, яка досліджувала береги Дніпра перед їхнім затопленням у 1932 р. Але його талант не розкрився повною мірою “завдяки” компартійній владі, яка в 30-х роках ХХ ст. тричі кидала його до в’язниці (не за вчинки — за погляди!), висилала за межі України… Та Павло Козар дивом вирвався з лап НКВД і зберіг у серці любов до України. З приходом гітлерівців Козар очолив кафедру історії України Дніпропетровського університету, де навчалося понад 1300 студентів, продовжив розкопки Надпоріжжя. Це суперечило намірам окупантів, і за якийсь час керівництво університету вони замінили на російських великодержавників. У 1943 р. вчений і дві його дочки Олена та Галина (дружина Марія і хвора дочка Таїса мусили залишитися в Лоцкам’янці) виїжджають до Львова, а потім до польського міста Радом, де П. Козар й помирає від тяжкої хвороби (рак шлунку).
Тільки в самостійній Україні ім’я Козара повертається із забуття. Особливо плідно над цим працював найкращий дніпровський краєзнавець, письменник, автор сотень статей, член “Просвіти” з перших днів її відродження і дослідник її історії, журналіст Микола Чабан.
І ось цього року вийшов упорядкований ним том наукової спадщини Козара “Лоцмани дніпрових порогів” (Дніпро, “Ліра”, 2019. — 355 с.). Книга ошатно видана на крейдяному папері, містить численні фотографії порогів, які затоплені водами Дніпра після будівництва Дніпрельстану у 1932 р. і грізну красу яких можемо уявити лише з фотографій та рідкісних кадрів кінохроніки. До книги увійшли практично всі твори Козара (насамперед його дисертація “Лоцмани дніпрових порогів”, наукові статті з археологічних досліджень порогів, фортець ХVІІ ст., історичних поезій Т. Г. Шевченка, науково-популярні дописи про Полтавський історичний музей, Межигірський Спаський монастир, гетьмана Петра Сагайдачного тощо, листи до Яворницького), спогади про вченого, фотографії членів його сім’ї і нащадків. До речі, видання книги фінансовано заходами онучок Павла Козара.
Про дніпрові пороги писалося не раз — і передусім особливо треба відзначити присвячені їм книги Олександра Афанасьєва-Чужбинського, Дмитра Яворницького та Василя Біднова. Але вони тільки побіжно згадували про лоцманів, які були вільними козаками, проводили судна та плоти через дніпровський каскад з часів Богдана Хмельницького. Саме тоді у 1656 р. виникає їхнє поселення Лоцманська Кам’янка (нині — район м. Дніпро). Козар розглядає всі сторони життя лоцманської громади, насамперед — її склад, адміністративний устрій, земельний фонд, сільське господарство, школу, медичну допомогу тощо, і ці сторінки читають з великою зацікавленістю не тільки науковці, а й широке коло читачів.
Дуже велике зацікавлення викликає вагома робота Козара “На Дніпрельстан через пороги. Історичний нарис Подніпрянщини. Довідник екскурсантам”. Вона яскраво ілюструє зростання зацікавленості українцями своєю історією в 20-х роках ХХ ст. в часи “Розстріляного відродження” і прагнення Козара, який сам проводив блискучі екскурсії, задовольнити спрагу українців у пізнанні своєї сивої давнини. Ця його робота дуже актуальна і нині, бо зусиллями дніпровських, запорізьких і нікопольських краєзнавців проводяться екскурсії цими ж шляхами і книга Козара стане їм у пригоді.
На завершення цієї замітки-рецензії щиро дякуємо Миколі Чабану — невтомному просвітянину і дослідникові історії краю!
