«Синам моїм женитися з чужинками… свого благословення я рішуче не даю»

У Варшаві віднайдено оригінал повного тексту Заповіту Домініки Огієнко

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Початок січня у новітній українській історії позначений датою народження одного з Великих Українців — Івана Огієнка, що припадає на 2 (14 за старим стилем) січня.
Нині виникає особлива нагода розповідати ще багато про незнані досі факти з життя цієї надзвичайно талановитої, високопатріотичної й неймовірно працьовитої особистості. Адже під час недавнього наукового відрядження до Варшави авторові цих рядків пощастило віднайти в архіві Інституту національної пам’яті Польщі ту частину архіву Огієнка, яку і він сам, і дослідники його життя досі вважали втраченою назавжди.
Про обставини, які вивели мене на слід, здавалося б, повністю знищеної війною так званої варшавсько-холмської архівної колекції видатного українського ученого-державотворця і релігійного діяча, її обсяг, проблематику кореспонденції, коло персоналій та інституцій розповім окремо. А в цій публікації хочу ознайомити читачів “Слова Просвіти” лише з одним документом зі значного масиву досі не оприлюднених матеріалів цього архіву. Цей документ, на мою думку, є одним із найсильніших, найнесподіваніших і вочевидь найстрашніших — за силою впливу не лише на тих, кому він адресувався, а й на кожного, хто його читатиме нині. Ідеться про передсмертний Заповіт дружини Івана Огієнка, який вона сама й назвала: “До мужа й дітей моїх моє останнє слово”.

П’ять епізодів із життя панни Домініки до заміжжя
Про Домініку Данилівну Огієнко (з дому Литвинчуків) українці знають дуже мало. Вона весь час була в тіні свого чоловіка. За словами сучасників, жила тихо та скромно, і на той світ відійшла непомітно. Але в тому, що Іван Огієнко встиг за своє життя так багато зробити на мало обробленому українознавчому полі, він сам завдячував передусім дружині. Ось слова з його спогадів: “На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив — це вона зробила мене свідомим українцем… Все, що тільки могла зробити в кожній моїй праці, любовно робила. Коректу зо мною читала всі 30 літ пожиття, багато займаючись цим іще й на смертному одрі…”
Ця мудра, високоосвічена і скромна жінка, яка невідступно упродовж тридцяти років спільного життя крокувала поруч із чоловіком непростими житейськими дорогами, допомагаючи йому нести тяжкий хрест на Голгофу, заслуговує на добру пам’ять і згадку про неї тих, хто читатиме, вивчатиме творчу і наукову спадщину Івана Огієнка, хто не раз розмірковуватиме над феноменом Огієнкової одухотвореної терпимості, надлюдської працездатності й безмірної любові до України.
А тепер — про окремі житейські епізоди.

  1. Домініка виростала в освіченій, патріотичній і заможній сім’ї. Батько Данило Литвинчук походив із козацького роду. Батьків брат оженився із донькою місцевого дяка Григорія Барвінського — представника знаного шляхетського роду на Галичині, з якого вийшли кілька відомих діячів національно-визвольного руху. Гілка Барвінських на Київщині помітно вирізнялася з-поміж місцевого населення своїм високим і неприхованим українством — всі вони були переконливі гетьманці-самостійники. Так і дітей виховували. Брусилівська пані Барвінська стала хрещеною матір’ю Домініки. Мати ж Акулина Жураківська — зукраїнізована польська шляхтянка. Під впливом свого чоловіка стала справжньою українською патріоткою. В обох родинах вірили в Бога, шанували Шевченка й не любили “москалів”.
  2. З-поміж своїх ровесників дівчинка виокремлювалася кількома особливостями: від природи наділена сильним співучим голосом (змалку співала в церковному хорі); мала великі здібності до наук (у школі весь час була відмінницею); володіла дивовижним даром пам’яті, якій пізніше завжди по-доброму заздрив чоловік (напам’ять знала чи не всього “Кобзаря” й цитувала великі шматки драм Шекспіра в англійському оригіналі).
  3. По закінченні школи Домініка відклала на певний час свою подальшу науку і влаштувалася вчителькою у сільській церковноприходській школі. За тодішніми звичаями, в таких школах учителів утримували батьки учнів натуральною оплатою: і молоденькій учительці селяни почергово приносили на щодень їжу. Та вона мала достатньо харчу, який стало привозили їй із домівки. Тому принесеним від селян годувала кількох убогих дівчаток-школярок.
  4. Після нетривалого в часі сільського вчителювання Домініка поїхала на навчання до Києва, здобула фах акушерки і знову повернулася додому. Пізніше вона все ж вступить до Київського народного українського університету, однак не встигне його закінчити. За літами вона була ровесницею свого майбутнього чоловіка. Більше того, їхні дні народження майже збігаються: Іван — 2 (14), а Домініка — 4 (16 ) січня того ж 1882 року. Втім вчилася класом старше, але в одній і тій же Брусилівській церковноприходській школі. Сироту Івана мати привела в школу на рік пізніше.
  5. Кохання між молодими людьми спалахнуло тоді, коли 19-літній Іван по закінченні військово-фельдшерської школи в Києві повернувся на місячну відпустку додому. Було то в травні 1901 року. Відтоді, аж до смерті Домініки, вони по життю йшли разом. Вінчалися 11 червня 1907 року у Свято-Воскресенському храмі Брусилова, де їх обох 25 літ перед тим і хрестили. Цю стародавню церкву (2020 року виповнюється чверть тисячоліття, як вона була вдруге освячена), знищила більшовицька влада, а нині її брусилівці відбудовують методом народної толоки.

П’ять епізодів із життя в Києві й Кам’янці-Подільському

  1. Перша спільна житейська пристань молодого подружжя (орендована квартира на вулиці Дорогожицькій у Києві) була досить короткою в часі. Через брак коштів довелося шукати дешевше житло поза Києвом. Отож незабаром переїзд у звичайну стареньку хату в село Дзвонкове неподалік залізничної станції Мотовилівка. Чоловік щодень добирається до столиці й повертається назад принагідними поїздами-товарняками. Молода дружина з немовлям днями сама.
  2. Сіро-чорні смуги на ще білому полотні молодого життя ставали щораз ширшими. Такими зокрема були перші роки їхньої спільної долі. У жовтні 1908-го Домініка народжує сина Євгена, а через місяць помирає чоловікова мати. У липні 1910-го — смерть півторарічного первістка, а через місяць на світ з’явиться другий син — Анатолій. Здавалося б, смуга невдач мала минути. Але в цей же час перед чоловіком зачиняються двері для подальшого навчання в університеті: учорашньому випускнику-відміннику Іванові Огієнкові, попри рекомендацію авторитетного філолога, професора Володимира Перетца, адміністрація вишу відмовляє в аспірантурі. Причина — “улічьон в сєпаратістскіх настроєніях і дєйствіях”. У грудні 1911-го Домініка народжує третього сина, якого нарекли Юрієм. Та радість від появи нового життя притлумлювали тривожні думки про завтрашній день — без сталих матеріальних засобів, без надійної крівлі над головою, без ясного майбутнього…
  3. Упродовж 1918—1921 років Домініці Огієнко випала висока місія бути майже водночас і пані ректоровою, і міністровою. Усіх високоповажних гостей (професори, міністри, високі урядовці, дипломати, члени Директорії, кілька разів сам Симон Петлюра), яких немало перебувало в кам’янецькому помешканні ректора університету і міністра освіти (згодом — міністра віровизнань, а під кінець — Головноуповноваженого уряду УНР), приємно вражали европейські манери господині дому: інтелігентність, чемність, повага до гостя, освіченість). З гостями дому спілкувалася винятково українською. Чоловікові пояснювала свою позицію так: “Ти можеш говорити з ними й по-польському, а я — господиня дому, і гості мусять мене вшанувати бодай тим, щоб розуміти мою мову”. Трималася гідно, а дотримання в домі українських звичаїв уважала за найсвятіший обов’язок.
  4. У лютому 1920 року в Кам’янці-Подільському польська влада арештувала прем’єр-міністра уряду УНР Ісака Мазепу. На початку він перебував під посиленою вартою в домі Головноуповноваженого уряду Івана Огієнка. І це врятувало арештованому життя. Адже саме пані Домініка відважилася готувати втечу прем’єр-міністра через вікно своєї кімнати. Про ризик для свого життя, чоловіка й дітей вона знала, адже за законами воєнного часу такий вчинок підлягав під найвищу статтю покарання — розстріл.
  5. Улітку 1919 року пані міністрова не “купилася” на пропозицію банкіра Хаїма Пейсатого обміняти одержані від київського видавця за нововидані підручники Огієнка українські гривні, курс яких у Кам’янці-Подільському невпинно падав, на іноземну валюту. Навіть бувалого банкіра спантеличила тоді відповідь Домініки Данилівни: “Українському міністрові не пристало збувати своїх рідних грошей. Про виміну грошей одразу довідається цілий Кам’янець, а це викличе грошову паніку, бо ж сам міністр збуває свої гроші”. Цей епізод Іван Огієнко пізніше доповнив у своїх спогадах так: “І нічого ми не зміняли, а потому пішли на еміграцію бідніші бідних, пішли на нужду та поневіряння… Але ніколи покійна ані слівцем не згадала про ту втрачену можливість стати людьми багатими… Бо вміла бути патріоткою на ділі”.

П’ять епізодів до Заповіту

  1. 1932 рік — критичний для родини. Адміністрація Варшавського університету звільняє професора Огієнка з роботи. Він стає безробітним. Найдраматичніше, що цьому ганебному й несправедливому звільненню сприяли не чужинці, а свої ж. Про їхню роль у бідах родини професор напише згодом так: “Ті “приятелі”, що довели до втрати катедри, відкрито тріюмфували й погрожували мені ще й висилкою за границі Польщі. Чекали мого зломлення й поклонення їм. Але цього не сталося, хоч власне ті приятелі й довели до смерти мою дружину… Та й вона не зігнулася, але… зломилася…” Від тих переживань й від щоденної праці для принагідного підробітку на кусень хліба Домініка Данилівна справді зломилася. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря у Варшаві їй зробити складну операцію — вирізали одну нирку. Аналізи показали, що її з’їв рак. Довірчо лікар сказав чоловікові, що невиліковна хвороба може перекинутися на інше місце і швидко привести до смерті.
  2. 1 січня 1936 року — знову шпиталь, знову операція — невдала. Рак перекинувся на хребет. Лікування в шпиталі вже не мало сенсу. Не було тоді й знеболювальних ліків від цієї хвороби. І хвору відправляють додому. 26 квітня того ж року, відчуваючи, що терпінню настає край, потай від чоловіка, дочекавшись, що він вийде з дому на чергові пошуки якоїсь роботи, вона прикликає до хати найбільш прихильних і наближених до родини в непривітній Варшаві людей: архімандрита Палладія Вітибіти-Руденка, отця Олександра Чубук-Подільського, інженера Опанаса Нестеренка й магістра Івана Коровицького. Перемагаючи щораз частіші приступи болів, пише при них, власноруч, свою Духівницю-Заповіт (на 14-ти сторінках). Просить присутніх засвідчити його своїми підписами і зберігати в таємниці від родини до дня її смерті. Просить також відкрити документ на другий день після її поховання та прочитати в присутності чоловіка і трьох її дітей…
  3. Після написання Заповіту Домініка Данилівна прожила ще 17 місяців — лежачою, прикутою до ліжка, в нерівному змаганні з немилосердними болями. Але не просто чекала смерти. Вона… працювала. Вичитувала коректуру редагованих чоловіком журналів “Рідна Мова” та “Наша Культура”, які все ще виходили в світ; готувала письмові відповіді на звернення читачів — практично всю “чорнову” роботу науковця, автора, редактора, видавця і коректора перебирала на себе. Як і раніше, продовжувала формувати для чоловіка будь-які українознавчі вирізки з еміграційної преси; палила те з надрукованого, де зустрічалися відкриті брутальні напади на нього (газета “Діло”, журнал “Назустріч”). Коли приходили діти, вимучувала на обличчі усмішку і тихо повторювала: “Мама видужає”…
  4. На кінець квітня 1937 року дні “пані ректорової і міністрової” були пораховані. Стала марити Брусиловим і Україною. Ось записи двох останніх монологів, які зміг записати професор Огієнко:
    “А місто мучить мене, як могила. Люди бездушні, лицеміри… Не знаєш, хто твій приятель, а хто ворог. Кого найбільше поважала, відвернулися від нас, зубожілих, а тепер і не відвідають… Наші селяни чемніші, як ці бездушні інтелігенти…”
    “Від усього ми з тобою відмовилися, все віддали на працю для нашого народу. А до чого ми доробилися? Що більше ми працювали, то більше на нас нападали рідні “діла” та “назустрічі”. Тяжко було жити серед ворогів та злиднів, а ще тяжче вмирати й лишати тебе самого на наругу та знущання…”
  5. Домініка Огієнко померла в середу 17 травня 1937 року в помешканні на вулиці Сталовій, 10, яке в останні роки слугувало і квартирою для родини Огієнків, і офісом створеного професором видавництва “Наша культура”. Поховали її на Волоському православному цвинтарі Варшави, який у середовищі української еміграції називається “На Волі”, — тут похований увесь цвіт української політичної еміграції пори визвольних змагань 1917—1921 років. Служба Божа і хор, який її супроводжував, відбувалися українською мовою. Зворушливе слово архімандрита Палладія, що ховаємо не тільки професорову, а й довголітню міністрову, спонукало пізніше професора Огієнка занести до свого щоденника таку болісну нотатку: “Це останнє відбилося якимось збентеженим ехом на кладовищі… Взагалі я поховав Дружину, а діти Матір. Що ховали довголітню міністрову з часу нашої Казки — ніхто ані словом не згадав. Видно, ця Казка випала вже з зачерствілих українських сердець”.
    Суть цього болю професора Огієнка, викликаного аж занадто дивним ставленням офіційних емігрантських кіл до цього похорону (офіційно екзильний уряд УНР перебував тоді в Польщі) правдиво виказав львівський часопис “Новий Час” у випуску від 25 травня того ж року: “Жодних привітань, промов чи інших знаків уваги (поза вінком від УЦК (Українського Центрального Комітету — М. Т.) зо сторони емігрантських політичних чинників на могилі цієї шляхетної української Міністрової не було… Зійшла зо світа скромно, як і жила…”

П’ять епізодів після Заповіту

  1. За місце для могили на цвинтарі “На Волі” професорові Огієнку не довелося платити. Рішенням предстоятеля Православної церкви в Польщі митрополита Діонисія ці витрати покрила церква.
  2. Тривалий час залишався не оплаченим рахунок за перебування Домініки Данилівни у Варшавському шпиталі упродовж 43 днів за період від 10 лютого до 25 березня 1934 року. Сума боргу родини складала 274,5 злотих. Знайдений у архіві документ — офіційна відповідь відділу соціальних виплати міста Варшави — засвідчує, що на письмове прохання професора Огієнка покрити ті витрати за рахунок медичного страхування заявникові було повідомлено, що під категорію оплати лікування державним коштом у відповідності із законом Польщі 1933 року пані Домініка Огієнко не підпадає… Відповіді на запитання про те, коли і хто міг оплатити той рахунок, в наявних архівних документах віднайти не вдалося.
  3. На другий день після похорону професор Огієнко за свіжими слідами переживань пише нотатки про свою дружину у формі нарису й публікує їх під назвою “Раз добром налите серце” з посвятою “Світлій пам’яті Д. Д. Огієнкової: замість вінка надмогильного” у черговому, травневому, числі журналу “Наша Культура” за той же 1937 рік. У цій публікації він наводить окремі витяги із Заповіту Домініки Данилівни, однак випускає з нього важливі пункти, від чого зміст документа здається далеко неповним. Зокрема не були повністю опубліковані пункти про заборону матері одружуватися синам і виходити заміж доньці за чужинців, про перепоховання її і поховання чоловіка в Україні — у Львові чи Брусилові, про обов’язки синів перед батьком, про обов’язки братів перед сестрою…
  4. За родинними документами, які автор цих рядків досліджував в архіві митрополита Іларіона в Канаді, стає зрозумілим, що діти Огієнків… не дотрималися материного Заповіту. І то чи не в головному її рішенні: “Синам моїм женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця свого благословення я рішуче не даю…” Старший син Анатолій одружився з полькою, Юрій — із єврейкою. Здавалося б, заповідь матері уволила Леся. 10 травня 1946 року у православному храмі столиці Швейцарії Берні вона обвінчалася з Костянтином Бідою — українським емігрантом, який на той час одержав докторський ступінь і викладав славістику у Бернському університеті. Однак незабаром, із переїздом до канадського Монреаля, вона письмово звертається до батька у Вінніпег з проханням розірвати церковний шлюб із її чоловіком. Незважаючи на категоричну відмову батька — митрополита Іларіона — Лариса Огієнко-Біда вступила в цивільний шлюб із російським емігрантом єврейського походження.
  5. Домініка Огієнко відійшла на той світ 1937-го, так і не дочекавшись онуків. Покидаючи цей світ, вона боялася одруження синів і заміжжя доньки з чужинцями. Боялася не тому, що була націоналісткою в совєтському розумінні цього слова чи не любила чужинців, а тому, що дуже хотіла, аби й за умов чужини був продовжений український рід Огієнків, аби онуки могли піднести не завершену славетним дідом справу. Прощаючись зі своїми дітьми, чоловіком, вона не оплакувала їх слізьми, не просила прощення, а благословила Івана на тяжку і невдячну подальшу працю, якій він сповна присвятив життя й талант. Дітей просила повсякчас допомагати батькові в цьому. Не дочекавшись зняття з чоловіка огульних звинувачень офіційної радянської влади в “запроданстві і зраді інтересів радянського народу”, Домініка Данилівна боялася, аби в суворих умовах еміграції троє її дітей не розчарувались в ідеалах батьків, не зневірилися в своєму українстві, не зрадили батькової справи.
    Не дочекався онуків від своїх дітей і митрополит Іларіон (Огієнко), ідучи до Всевишнього у березні 1972-го.
    Чи то за випадковим збігом обставин, чи в тому була своя закономірність, але нікому з дітей Огієнків Бог не послав власних дітей.

Замість висновків
Ексклюзивне право уперше опублікувати повний текст нещодавно віднайденого автором цих рядків оригіналу Заповіту Домініки Огієнко надано часописові “Слово Просвіти”. Без скорочень, без купюр і без коментарів.
Документ цей — для читання вдумливого, розважливого, співчутливого.
Єдине, про що має пам’ятати читач, коли впускатиме до своєї душі пункт за пунктом із цього надзвичайної великої емоційної, пізнавальної і виховної сили Заповіту, — то це умови життя її авторки та обставини, за яких цей текст створювався. Ознайомившись із такими обставинами із викладеної вище хроніки знакових епізодів долі Домініки Огієнко, приходиш до висновку: окремі категоричні слова і фрази Заповіту, писані за умов неймовірної тяжкості душевних і фізичних болів, які щораз більше знесилювали тіло і дух, можна нині кожним сприйняти по-різному: і як прохання, і як благання, і як моління, і як… заклинання.
Історія цього Заповіту спонукає до думання. Передусім за кожне слово: писане, вимовлене, виговорене нами за різних обставин — у миті радості й печалі, гніву й зневіри, журби й безсилля…
І ще. В кожного народу віддавна так заведено, що останню волю тих, хто відходить за небокрай, слід виконати. Чекає виконання (і цілком очевидно, що не без участі державних чинників) одне з останніх побажань Домініки та Івана Огієнків: бути похованими вдома, на рідній землі, серед своїх, українців…
На часі — позитивне розв’язання задавненого питання створення Національного Пантеону Великих Українців над дніпровими кручами. Прах подружжя Огієнків в ньому має право зайняти почесне місце.

Мовою архівного документа: публікується вперше

“До мужа й дітей моїх моє останнє слово”
Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Я, нижче підписана, Домініка Данилівна Огієнкова, дружина професора Івана Огієнка, стоячи на Божій дорозі, щоб піти на Суд Найвищого Судді, при повній пам’яті й цілій свідомості, завіщаю свойому мужові й дітям своїм цю останню волю свою.

  1. Мужові своєму Іванові Огієнкові найперше завіщаю щиро кохати невгасимою батьківською любов’ю всіх своїх дітей. Прошу й завіщаю по-батьківськи подбати про добру долю доньки нашої Лесі, дати їй повну змогу закінчити гімназію, а також школу вищу, в чому батькові мають матеріяльно допомагати обидва сини, Анатолій та Юрій. Як Леся дійде літ, а Бог пошле їй мужа, завіщаю мужові своєму оточити родину Лесі своєю найбільшою батьківською Любов’ю. Завіщаю також своєму мужові по-батьківськи подбати, щоб син Юрій якнайскоріш закінчив Варшавський Політехнічний Інститут. Нарешті завіщаю й прошу, щоб муж мій по-батьківському подбав про кращу долю обох синів своїх і допоміг їм знайти відповідні посади, а в разі потреби — допомагав і матеріально, аж поки не стануть на власні ноги.
  2. Коли б муж мій захотів оженитися вдруге, — від щирої душі дозволяю йому й прошу його про те. Але завіщаю й прошу брати тільки таку, віком відповідну, що по-материнському щиро любитиме всіх моїх дітей, а особливо Лесю. Але не дозволяю йому оженитися з занадто молодою або з чужинкою.
  3. Цілий вік свій я сердечно віддала своєму мужові, щиро й вільно допомагала йому в його повсякчасній праці на користь знедоленого українського народу. Завіщаю своєму мужові й решту віку свого віддати виключно на гарячу й віддану службу своєму Українському Народові. Завіщаю йому, щоб він і далі, аж до кінця віку свого, позостався вірним своїм безкомпромісовим патріотичним та національним переконанням, хоч би за це йому довелося так само тяжко терпіти, як він досі терпів. Стоючи перед Престолом Найвищого, я буду ревно й невпинно молити про полегчення йому цієї тернистої дороги та про здійснення його національних бажань.
  4. Усім своїм дітям, яких я ціле життя своє палко кохала та по-материнському виховувала, — Анатолію, Юрію та Лесі — завіщаю, щоб вони ціле життя своє щиро, палко й віддано кохали батька свого. Пам’ятайте, що окремі члени родини тільки тоді матимуть правдиве щастя, коли буде між ними повний спокій та віддана любов. Як не будете ви щиро й віддано любити батька свого, як голову нашого роду, то сумління Ваше не буде чисте й спокійне ціле життя ваше, і від своїх власних дітей не дочекаєтесь ви ліпшого ставлення.
  5. Завіщаю синам своїм інженерам Анатолію та Юрію, щоб вони, починаючи з 2 січня 1941-го року, цебто, коли мужові моєму Іванові Огієнкові сповниться шістдесят літ, зачали видавати йому синовню допомогу, а саме — по сімдесят п’ять злотих щомісячно, цебто вдвох разом по сто п’ятдесят злотих, аж до смерти його. Це буде та доживотна пенсія, яку батько щиро заслужив і добрим вихованням вас, і своєю безкомпромісовою ціловічною службою Рідному Народові. Від цього вашого обов’язку, в разі непотреби його, може вас звільнити сам батько ваш. Коли б матеріальний стан доньки моєї Лариси позволяв, вона так само мусить видавати своєму батькові матеріяльну допомогу в розмірі, який зможе.
  6. Пункт 5-й цієї моєї Духівниці внесений сюди тільки тому, що муж мій, Іван Огієнко, через свої безкомпромісові національні переконання й поступовання позостався без усякого забезпечення на старості. Глибоко вірю в шляхетність моїх дітей і завіщаю їм не позоставити батька свого безпомічним на старість.
  7. Завіщаю, що вільно синам моїм оженитися, з ким вони захотять. Щиро прошу тільки, щоб про свої оженіння обидва сини мої перше порадилися з батьком своїм та в’язали його благословення. Те саме завіщаю й доньці своїй Лесі. Синам моїм женитися з чужинками, а доньці моїй виходити заміж за чужинця свого благословення я рішуче не даю…
  8. Завіщаю обидвом синам моїм, Анатолію та Юрію, якнайбільше подбати про закінчення Лесиної освіти. Завіщаю, щоб ви матеріяльно щедро допомогли в цьому своєму батькові.
  9. Завіщаю всім своїм дітям — Анатолію, Юрію та Лесі — ціле своє життя добре й ясно пам’ятати про своє українське походження та про свої національні обов’язки до своєї обездоленої Батьківщини — України. Нехай вам буде взірцем для цього ваш батько, що ціле життя своє сильно терпів від своїх і чужих за свої безкомпромісові національні переконання й поступовання. А коли Бог дасть дочекатися діток своїх, виховайте їх національно так само, як ми виховували вас.
  10. Як чоловік мій стане на Божу дорогу й відходитиме від світу цього, гаряче прошу його, роблячи тоді свою Духівницю, передати своє майно найперше дітям нашим — Ларисі, Юрієві, Анатолієві — в міру їхньої потреби.
  11. Муж мій часто просив мене, щоб, на випадок його смерти, поховати його серед українців у Львові. Завіщаю це дітям своїм, додаючи до того моє найбільше побажання — в разі можливості, перевезти тіло мого мужа й моє в Україну, й поховати на рідному кладовищу в м. Брусилові на Київщині.
  12. Відходячи з цього світу, від повної душі й щирого серця благословляю дорогого мужа свого, з ким прожила я вік свій, та також даю своє щире матірнє благословення всім своїм коханим дітям. Перед Престолом Найвищого гаряче буду молити для всіх вас кращої долі. Усім тим, що спричинилися до втрати моїм мужем катедри в Варшавськім університеті, а тим самим до моєї хвороби, по-християнському щиро прощаю, — нехай їх судить за це Сам Господь Справедливий!
    Нехай оця остання воля моя буде вас усім завжди в пам’яті! Нехай вона світить вам провідною зорею в цім вашім житті! Духом невидимим я буду невідступно з вами! Амінь!
    Варшава. Шпиталь Дитятка Ісуса.
    26 квітня 1936 року.
    Домініка Огієнкова (підпис)”.

Публікація професора Миколи Тимошика за архівними документами Інституту національної пам’яті Польщі у Варшаві

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment