Цикл «Колядки та щедрівки» Алли Горської: історія створення

Наталя КУЧЕР,
старший науковий співробітник Національного музею літератури України
У Національному музеї літератури України зберігається одна з найбільших добірок творів та архівних матеріалів художницішістдесятниці Алли Горської. Серед графічних робіт — шість аркушів циклу “Колядки і щедрівки” 1963—65 років.

Алла Горська (1929—1970) — талановита українська художниця, авторка монументальних та станкових робіт, стала “душею українського шістдесятництва” (Р. Корогодський), одним із лідерів правозахисного руху опору. Як писав у спогадах Євген Сверстюк, “якби ми уявили детально історію її життя — то була би повчальна повість про те, як художниця Алла Горська відкрила свою Україну, як шукала її жертовника і як поступово вчилася бачити головне в невидимому, докопуючись до джерел”.
Алла Горська прийшла до Клубу творчої молоді “Сучасник”, де був від початку 1960х центр зібрань шістдесятників, разом з чоловіком Віктором Зарецьким. Знайомство з талановитими митцями, бурхливе життя Клубу змінило її свідомість і спонукало стати українською мисткинею. Вона почала вчити українську мову і знайомитися з культурою. Стала учасником хору “Жайворонок”. Спогади Віктора Зарецького підтверджують, що “у Алли вибух творчої енергії був пов’язаний з Україною” .
Більшість із шістдесятників (М. Вінграновський, І. Драч, В. Симоненко, І. Світличний, В. Стус, Є. Сверстюк, М. Плахотнюк, І. Дзюба) були вихідцями із сіл, не поривали зв’язків із малою батьківщиною і, незважаючи на руйнівні процеси денаціоналізації та релігійної пропаганди, знали і любили традиції свого народу. Натомість Алла Горська була з російськомовної родини високопосадовця; її батько в різний час був директором Ленфільму, Одеської кіностудії, а мама художникомкостюмером. У школі Алла Горська була звільнена від вивчення української мови. Тож вона не лише досконало оволоділа українською (їй допомагала подруга Надія Світлична), а й випередила багатьох побратимів у вивченні народних звичаїв та обрядів.
Микола Плахотнюк у книжці “Коловорот” пише про відвідини гуртом молодих художниць Аллою Горською, Галиною Севрук, Галиною Зубченко, Любою Панченко відомого скульптора, збирача старожитностей Івана Макаровича Гончара. Це було 22 травня, в день перепоховання Тараса Шевченка. Іван Гончар тішився як дитина і був дуже радий запрошенню на Шевченківський вечір. Із молодечим завзяттям заходився показувати гостям полтавські рушники.
Художниця задумала створити галерею портретів найвидатніших постатей української культури — в її спадщині зображення Тараса Шевченка, Олександра Довженка, портрети сучасників — І. Світличного, В. Симоненка, Б. АнтоненкаДавидовича, Леся Танюка, Є. Сверстюка, Івана Драча. Разом з Лесем Танюком мріяла про Молодіжний український театр, створила ескізи костюмів для шести постановок — жодна з них не була дозволена. І серед цих робіт — так само ґрунтовно і професійно було виготовлено ескізи костюмів з циклу “Колядки і щедрівки” — для гурту колядників, з якими вона святкувала Новий рік.
На початку 1960х років шістдесятники почали колядувати на Новий рік. Вочевидь, спочатку влада заохочувала дійства в народному стилі. Композитор і музикознавець, активний учасник руху шістдесятників Леопольд Ященко писав, що на початку 60х років композитор, професор Київської консерваторії Пилип Козицький звернувся до ЦК КПУ з проханням повернути народний звичай — колядування і щедрування на Новий рік. Дозвіл дали, але з умовою, щоб з пісень вилучили слова релігійного змісту і писали тексти про заможне щасливе життя. Преса підхопила цю ідею, поети написали персоналізовані текстипривітання заслуженим людям. У консерваторії організували бригаду, яка мала вітати знаних людей персональними щедрівками.
Ірина Жиленко в щоденнику писала про зйомки 27 грудня 1961 року: “Нас відвезли на документальну студію і записували щедрівки для кіножурналу. Керував записом Михась Сіренко”. 31 грудня творча молодь хорів “Веснянка” та “Жайворонок” зібралася вдома в Ірини Жиленко, передяглася і пішла колядувати: “Веснянка” до університетських діячів, а “жайвороненята” на Коцюбинського, в письменницький будинок. “Як нас приймали! Степан Рочинь з Тамарочкою Коломієць аж плакали. Стельмах притяг величезного бутля з домашнім вином і дав багато грошей. І теж витирав очі. А ми ж таки і співали здорово! Розчулені очі господарів можна було зрозуміти, адже більшість із них чула колядки хіба що в дитинстві… Малишко співав з нами. Воронько приніс величезний шмат сала. Василь Кучер був хворий, то ми співали біля його постелі, навіть танцювали. А він дивився на нас щасливими очима. Були ми ще у І. Ле, Н. Рибака, Собка, Крижанівського, Козаченка, Новиченка, Збанацького, Панча, Степана Олійника. Наколядували повну торбу наїдків, напитків і купу книжок з автографами. Н. Рибак умовив нас піти поколядувати у Корнійчука, до якого збирався на зустріч Нового року. Приймали нас там воістину покоролівськи”.
Колядницьких ватаг було декілька. Катеемівська колядницька ватага формувалася 31 грудня 1963 року в помешканні Алли Горської та Віктора Зарецького. Це були золоті часи “відлиги”, не затьмарені арештами, час романтизму і віри в перемогу демократії. Першим секретарем ЦК КПУ був Петро Шелест. Тож коли колядники приходили до письменників, дуже лояльних до влади — Павла Тичини, Миколи Бажана, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха та інших, їм відчиняли двері.
З усіх спогадів учасників тих подій найдетальніше передав сутність різдвяного дійства Микола Плахотнюк, тоді студент медінституту, пізніше політв’язень радянських тюрем, а в часи Незалежності — організатор і директор Музею шістдесятництва.
Режисером різдвяного дійства був Володимир Нереденко, а диригентом співу Леопольд Ященко. Костюми готували художниці Людмила Семикіна та Алла Горська.
КТМ проводив безпрограшні новорічні лотереї. Гроші з мішка Міхоноші й лотерей колядники віддавали в громадську касу, з якої частину видавали на пошиття народних строїв для колядників наступного року, а частину використовували на допомогу студентам, які жили на одну стипендію або без неї. Коли в 1965 році з’явилися політв’язні, зібрані гроші використовували на допомогу їм та їхнім родинам. Коли заарештували Івана Світличного, ватага колядників, яка йшла до Бориса АнтоненкаДавидовича, спеціально пройшла повз КДБ (її вів “береза” В. Чорновіл) і голосно заспівала колядку. Вони не знали, що їхнього товариша там вже не було.
Цінну інформацію про роль Алли Горської в організації колядницьких гуртів знаходимо в спогадах дисидентки Світлани Кириченко, дружини Юрія Бадзя: “Колядування з початку 60х зароджувалося, оформлялося, надихалося — для мене, для кола її друзів — саме в її оселі на вулиці Рєпіна. (…) Алла — головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок — душа й енергія нашого колядництва”. Поетеса Ірина Жиленко була вражена її завзяттям у виготовленні костюмів, адже вони мали служити на одиндва вечори: “В Алли безсумнівний талант театрального художника. Але оскільки цьому талантові сказали “тпру!” — вона знайшла себе в оформленні всіляких наших свят, вечорів і заходів. Зараз готує ляльковий новорічний театрвертеп. Такі модернові, характерні персонажі! Я вже випросила в Алли після свят одну з ляльок. Готують костюми: корова, чорти, відьми, смерть, кози, молода і молодий, Мамай і т. і.”.
Алла Горська віддавалася створенню костюмів. Її серія “Колядки і щедрівки” є закінченими художніми образами для сценічного втілення. Немає сумніву, що художниця консультувалася з Іваном Гончарем щодо правдивого відтворення костюмів персонажів. Леопольд Ященко писав про спільне святкування Різдва в оселі скульптора, серед гостей було подружжя ГорськоїЗарецького.
У колекції НМЛ України зберігається шість графічних аркушів Алли Горської із зображенням персонажів вертепного дійства. Це “Бог Отець”, “Колядник із зіркою”, “Коза”, “Смерть”, “Машкара” та “Колядник”. Як зазначив син художниці Олексій Зарецький, усі вони були виготовлені протягом 1963—65 років.
У цих аркушах проглядається мистецьке захоплення художниці театральними костюмами Анатоля Петрицького. Так, “Коза” демонструє не лише детальний опис одягу (довгу коричневу шубу з “баранцями”, козацький пояс і червоні чоботи), але також артистизм самого малюнка: формальний підхід з елементами кубізму, динамізм постаті. Вона свідомо одягає козу не в кожух — народний одяг, а в довгу вишукану шубу до п’ят. Таку шубу носила Алла Горська.
Серед шести ескізів виділяється більш глибоким і філософським трактуванням образ Смерті. Це зображення виходить за межі вертепних персонажів і вражає лаконізмом і виразністю. Фактично задіяно лише два кольори — білий та чорний. Робота могла бути самостійним художнім твором — це узагальнений образ Смерті. Загалом усі шість аркушів виконано з урахуванням вимог подачі до театру.
Можливо, Алла Горська сподівалася на розвій цієї теми і створення різдвяного свята для телебачення чи сценічного втілення. В ті роки на радіо часто звучали передачі, присвячені народному мистецтву. На телебаченні, яке починало входити в життя радянських людей, також з’являлись короткометражні фільми про народних майстрів, звичаї та обряди українців. Сама атмосфера життя столиці була просякнута ідеєю припадання до своїх джерел. Так тривало майже до кінця шістдесятих років. Михайло Плахотнюк писав про виступ легендарного Івана Козловського 1969 року в Оперному театрі, коли після завершення пісні митець вийняв з кишені пригорщу зерна і заколядував.
Колядники будили національну свідомість і самі набиралися снаги від незабутніх господарів: Михайлини Коцюбинської, артисткидисидентки Тетяни Цимбал, колишнього політв’язня письменника Бориса АнтоненкаДавидовича, композитора Віталія Кирейка, письменників Олеся Гончара, Сергія Плачинди, Михайла Стельмаха, скульптора і етнографа Івана Гончара, поета Дмитра Павличка, від молодого Василя Стуса, історика Михайла Брайчевського, літераторівшістдесятників Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Ліни Костенко. Незабутній спогад лишився про відвідини помешкання Павла Тичини: разом з Лідією Петрівною він зустрічав біля порога, запрошував до вітальні, його постава випромінювала святочну врочистість, згодом його голос вплітався в молоді голоси. Потім поет діставав кларнет і награвав мелодію наступної колядки. “У ті хвилини з нами був ГолубДух, натхненний творець Сонячних кларнетів”, — згадувала Світлана Кириченко.
У контексті зачарування народними звичаями шістдесятників обов’язково слід згадати фільмшедевр Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, який знімали саме в 1963—1964 рр. Стрічка була наповнена геніальними кадрами, зокрема і колядування, оператора Юрія Іллєнка. Новаторством режисера Параджанова було те, що в зйомках святкувань та масових сценах грали реальні гуцули у своєму одязі. Фактично Параджанов окрім мистецької вартості фільму залишив цінний фактаж народної культури, яку нищила радянська система денаціоналізації. Тому ці кадри так вражають. Алла Горська також бачила цей фільм. Багато хто із шістдесятників бували у Криворівні на Гуцульщині й спостерігали фантасмагоричні святкування Різдва.
Алла Горська, художниця з високою планкою осягнень мистецьких, історичних, філософських тем, так само глибоко занурювалась в явища народної культури. Як і її чоловік Віктор Зарецький, вона не любила поверховості й спрощення, коли етнографізмом підміняли національне. У своїх записках Алла Горська писала: “Художник належить до того чи іншого народу тільки тоді, коли буде виходити з естетичних положень народного мистецтва і буде розвивати їх в своїх творах”. Цикл “Колядки і щедрівки” підтверджує серйозність підходу мисткині до освоєння народної культури.
Твори Алли Горської є у Національному художньому музеї в Києві, Національному художньому музеї ім. Андрея Шептицького у Львові, Центральному державному архіві літератури і мистецтва України, Музеї шістдесятництва, одній із найбільших у світі колекцій нонконформізму на теренах СРСР Нортона і Ненсі Дожд Ратгерського університету, Музеї Берлінської стіни Чекпойнт Чарлі. В Національному музеї літератури України зберігається чи не найбільша збірка її мистецьких робіт, передана 1996 року її сином Олексієм Зарецьким.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment