Василь КЛІЧАК. Як легіні ішли вдесятируч


Куди подітись із незабуттям,
яке, мов гострий камінь, зачіпає
і пелену тонку понад життям
за мить одну безжально розриває.
І знову прикро, боляче, і знов
невидимі нитки зшивають рани.
І їх, прошитих, листяний покров
ізцілює в барвистому тумані…
5 жовтня 2019

Таїна
Готель високий над Майданом,
де барикади у вогні.
Глибока ніч. І де той ранок?
В чиїм затримується сні?

В готель заходять репортери,
ті, що із західних країн.
І руки, й ноги в них затерпли.
Вже час піти їм на спочин.

І добрели нарешті в номер,
Аж раптом чують в двері стук.
Зайшли в скафандрах невідомі,
показуючи жестом рук

Сидіти мовчки. І — до вікон.
А там приціли і стрільба.
І долинають чиїсь крики.
І розсипається юрба.

І дуже хутко з високості
спустились снайпери у ніч.
Прийшли й пішли неждані гості
Урозсип і урізнобіч.

Пішли й немов замкнули коло.
І зачаїлась таїна.
І понесла лавини болю
неоголошена війна.
9 січня 2020

Балада про композитора
Був композитор.
Добрий чоловік.
Прощав образи вільні й мимовільні.
І хто його, сердешного, прирік
Терплячим бути,
що тотожне — сильним.
Катма тих статків.
Сердиться жона.
Творив якось симфонію допізна.
А вранці каву не допив до дна,
Бо жах схопив лещатами залізно.
Де ноти? Де?
І де ж ті папірці,
в яких його чуття гіркі й солодкі?
Аж бачить — в жінки у руках щипці,
якими скручуються папільйотки
з відрізків аркушів, із виболених нот,
що розмістились на її волоссі.
Це все одно,
що впасти у цейтнот.
І хтось би впав.
Надовго.
Аж подосі.
Але не він.
Нічого не сказав.
І не виносив те сміття із дому.
Він багатьом колегам помагав.
І навіть геніям.
Яким?
Та ось одному.
Той був тоді ще дуже молодий
і невідомий.
Людвіг ван Бетховен.
Завзятий.
Непоступливий.
Прямий.
І зауважень не терпів ні слова.
Всміхався композитор і радів.
Звучать і нині невмирущі твори
крізь товщу бетонованих віків
і крізь людське многолінійне горе.
Був композитор.
Звали його Гайдн.
Прощав образи вільні й мимовільні.
Причетний був і є до отих тайн,
що почуття народжують всесильні…
5 листопада 2019

Поріг
Романові ПЕТРУКУ,
братові і скульптору
Іллінецької церкви руїни
обпікали і тіло, і душу.
Через них, через біль України
йшов і тишу пекельну порушив.
А із купола, що розвалився,
уцілілих підняв янголяток.
Йшов до Рудник.
Ішов біля лісу,
через тіні від гілок крислатих.
У тих тінях приховані духи,
що з’явились ще до християнства.
Літній день.
Пражить сонце.
Задуха.
Іде скульптор в село,
прошу паньства.
А на вигоні ген біля лісу
зустріча його тітка Тетяна.
Чути звуки вербового листу,
Що до уст приклада, як до рани.
І мелодія лине предивна.
А із пазухи вуж визирає.
Він холодний.
Він захист натільний.
Скульптор дивиться
і уявляє
ту майбутню скульптуру відунки.
Так і станеться.
Згодом.
У Львові.
Ось і батьківська хата.
Полудне.
Сонце переступає поволі
Дерев’яний поріг.
В кут похмурий
проника і ляга на підлогу.
Так, подумав, і кожна скульптура
чимсь подібна
до того порогу…
18 грудня 2019

Париж. 1954
Початок п’ятдесятих.
Сталін вмер.
А через рік
на виставку в Парижі
повіз мистецькі твори
Есесер.
Ще й три картини
із сільської хижі
від авторки,
від Катрі Білокур.
(Ото вже “геніальний”
був продюсер!).
Європі, де набрид
усякий сюр,
явилось диво
у космічнім русі.
— Де автор? Де? —
Питає Пікассо.
— Нема її. Нездужала, —
лукавлять
ті, що народ тримають,
як в сізо.
Що їм митець?
В них весь народ
безправний.
“Продюсери”
(беремо у лапки)
зуміли добре
руки там нагріти.
Хоча було їм
зовсім невтямки,
чим підкорили світ
ті дивні квіти…
16 грудня 2019


Тепло дається, щоб відчути осінь
На запах листя, сонця і дощу.
Як пахне все, немов дівочі коси,
що, як струмки, стікають по плечу.
Нанюхатися хочеш березове
убранство, що поволеньки спада.
І довго відчуваєш, наче слово
зворушливе, як в затінку вода,
у тому місці, де дзюрчить джерельце.
І ловить звуки ті самотній пень.
І стільки літ все б’ється коло серця,
підживлюючи кожен Божий день…
6 листопада 2019


Це ранкове озеро у січні.
Чимось воно завжди симпатичне.
Ну а зараз: дивина та й годі! —
Вигук від поверхні аж до споду
Помічаю на усій гладіні,
Навіть там, де розмістились тіні.
Озеро дивується. А люди? —
Люди кажуть: “Якось воно буде…”
Не дивує їх така зима.
Й те, чи вона є, а чи нема.
Озеро сприймає це не так.
Воно хоче зовсім інший такт.
Щоб стискав його могутній лід.
І рибалки залишався слід.
Й ополонка не одна була.
І трава довкола не росла.
Так, воно не хоче аномалій —
Озеро в ранковому тумані…
4 січня 2020

Кузня
Називалась “працовня ковальська”
Сто літ тому та кузня в селі.
Зазвичай то була гордість панська.
Особливо сільські ковалі.
На округу усю віртуози.
Десь лишилася пам’ять про них.
Хоч які були метаморфози,
А вогонь не погас. Не поник.
У колгоспі та кузня дзвеніла.
І прихильність здобув у людей
Той коваль, надзвичайно умілий.
Побіблійному звався Мафтей.
Не пророк. Та були в нього учні,
Що з охотою до ремесла
починали, як всі, із підручних.
І в’їдалася в шкіру зола…
І питаєш тепер — де зола та?
Де те горно ковальське? Де?
Хіба вміло воно літати? —
Вміло дмухати день  крізь  день.
І нема вже тієї будівлі.
Розвалитися їй помогли.
Що поробиш?
Процеси руйнівні,
як пилинку, ту кузню змели.
То не дії чиїсь окупантські.
То свої.
І журись. Не журись.
Та не тільки “працовню ковальську”,
але й “кузню” забудуть колись…
2 січня 2020

Як легіні ішли вдесятируч
Згадалися чомусь оті дорослі.
Ішли увосьмируч.
Вдесятируч.
І пісню почали.
За плечі просто
тримали одне одного.
І простір
вирівнювався,
як ріка між круч.
А кажуть,
що тепер
отак не ходять.
І не співають
ідучи пісень.
Що інший час,
І звичаї, і мода.
Лишень мина,
як завжди,
кожен день.
На толоку збираються.
Буває.
Отам робота
справді нелегка .
Та якщо
після неї
не співають,
то то якась неповна
толока.
А треба просто
хлопців двоєтроє.
Вчотирируч
хай стануть.
Вшестируч.
І пісня їхня
злине над горою
й над будьякими
скупченнями туч.
І так підуть,
як ті, що в “Вавилоні”,
у кінофільмі
Миколайчука.
Там музика в ході,
В усім осонні,
І в муканні,
І в шелесті листка.
І згадуєш життя
ще не доросле.
Як легіні
Ішли вдесятируч.
І злагоджено так
тримали просто
за плечі
один одного.
І простір
вирівнювався,
як ріка
між круч.
29 грудня 2019

Воскресіння музики
В Німеччині колись при кожній кірсі
був композитор свій. І він творив.
І піснеспіви, лагідні, як тирса,
котились, мов трава поміж степів.
Були творці і знані, і незнані.
Одного рівня між музичних сфер.
Нікого з них не виділяли навіть.
Вважалося, що кожен твір — шедевр.
Устійнились роки й десятиліття.
Імен багато в людства на слуху.
Двадцятий вік. Воєнне лихоліття
вернулося, як хвиля на піску,
в Німеччину, у джерело агресій.
Знайшов солдат на згарищі сундук.
А в ньому безліч нот. Чужих експресій.
А, отже, пережитих творчих мук.
Доставили до Києва ту скриню.
Пролежала тут п’ять десятиліть.
Коли Господь сподобив Україну,
трофей той здогадалися відкрить.
І випала комусь така нагода
підтвердити на публіці свій фах.
І фахівців тих об’єднала згода
на те, що автор нот — великий Бах.
На батьківщині думали — пропали
в огні війни музичні ті скарби.
А вони є. Вони свого діждали
в умовах мовчазної боротьби.
Бо музика, закована замками,
усе одно воскресне до життя.
Відтвориться правдивими руками
Й будитиме правдиві відчуття..
24 грудня 2019

Поліська балада
Було весілля на Поліссі.
Там молодий і молода.
Зійшлися гості біля лісу,
що мову рік переклада.
А молодий сидів понуро.
Не пив, не їв, не жартував.
Напевно, мав таку натуру.
Зненацька ізза столу встав.
І як пішов, то не вернувся.
В які поля? В які ліси?
І ким мав бути — не відбувся.
І не благай, і не проси.
І те весілля достроково
скінчитись мусило тоді.
Були ридання і обмови.
І рвались коси молоді.
Була трагедія. Й минулась.
Натомість інша вже біда.
Як опромінені проснулись
поліські села і міста.
Їх переселять трохи згодом.
Я зустрічаю тих людей.
Поліщуків отих від роду.
Цікава мова в них, ачей.
Говорять “хвуртка”, “вун”, “дровима”.
І ходить інколи дідусь
із зігнутими геть плечима.
І поправляє свій картуз.
В руці ґирлиґа. Попереду
йде гонорово троє кіз.
Вони такі — не дуже вредні.
Ведуть його аж попід ліс.
Він той, що втік колись з весілля.
До жінки втік з двома дітьми.
Посмакував життям, як зіллям.
Дійшов до сотої зими.
Ну, майже сотої. Брешу я.
Все інше правда.
Правда й те —
Жив чоловік, як за феншуєм.
Хоча й не знав.
Не знав про те…
22 грудня 2019

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment