Олег КОЛОМІЄЦЬ-КНЯЗЕНКО,
член НСПУ й ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка
2019 року в Житомирі було видрукувано великий незвичайний тритомник письменника Івана Шпиталя “Україна перед Богом і перед світом”.
Це — унікальне зібрання публіцистичних, культурологічних та спогадальних нарисів і виступів знаного в Україні досвідченого й талановитого журналіста, письменника… Іван Григорович постійно друкував їх протягом 1990-х та 2000—2010-х років у популярних періодичних виданнях: “Вечірній Київ”, “Слово Просвіти”, “Українське слово”, “Час”, “Народна Газета”, “Самостійна Україна”, “Освіта” й інших.
Кожна книга тритомника прикрашена мозаїчним образом “Марії Оранти” із київського Софійського собору — як образ давньої України-Руси, як символ її незнищенності у віках. Й так само — кожна із трьох книжок відкривається передмовою Лілеї Городищанської: “Україно, ти моя Молитва!”. Це — рядок із вірша Василя Симоненка, з яким на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка навчався Іван Шпиталь.
Переднє слово (як і післямова) сповнене великої любові й пошани до Матері-України та нашого народу і є своєрідним лейтмотивом до насиченої патріотичної публіцистики зрілого майстра художнього слова. Тож недарма вслід за вступом, схожим на заспів, читаємо громадянський вірш Івана Шпиталя “З колін, Україно!”, написаний ще в 1990 році, але такий важливий і сьогодні:
Така Ти прекрасна, і в світі єдина,
І небо над нами таке голубе…
Вставай же, Вкраїно! З колін, Україно!
Сам Бог навертає до сонця Тебе!..
Є велика спокуса в мене — перерахувати одна за одною ось тут усі публікації, наведені в тритомнику, оскільки всі вони є важливими, але ж межі газетного відгуку, на жаль, не дозволяють цього зробити. А тому послідовно назву хоча б деякі з них. А щоб полегшити й спростити сприйняття написаного, візьму на себе сміливість умовно тематично поділити цей могутній масив текстів нашого невтомного сподвижника на три частини.
Перша частина, яку я б умовно назвав “Тарасова Атлантида” (так, до речі, іменується й одна з публікацій І. Шпиталя), поєднує в собі шевченкознавчу публіцистику славетного журналіста з незмінною її складовою — в’юнищанським відрізком життя й творчості Кобзаря. І це неспроста! Іван Григорович народився саме у В’юнищі, яке нині, на жаль, і є “українською” (чи, точніше, “переяславською”) Атлантидою, бо ще з 1970 років покоїться на дні рукотворного Канівського моря. Тому зрозумілий біль нашого письменника-земляка, і ми цей біль розділяємо з ним. Отже, назву важливіші з цих публікацій: “Чи підіймемо з моря безпам’ятства Тарасову Атлантиду?”, “Із Малоросії в Україну нас вивело В’юнище”, “Десять Шевченкових заповідей”, “Зраджений Шевченко”, “Шевченко і Куліш — два одержимці духу”, “Як ми завинили перед своїм Пророком”, “Про Україну незалежну. Незалежну… від Шевченка!”, “Як Шевченку підправили розум”, “Тарас Шевченко в коментарях і примітках: учора й сьогодні”, “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…”, “Оглухли, не чують…” (170 літ написання “Заповіту”).
Друга частина публікацій та нарисів І. Шпиталя може бути об’єднаною тематикою національно-визвольної боротьби та оборони, питаннями національної самосвідомості й захисту рідної української мови. Ось найвагоміші та найважливіші з них: “Під оптичним прицілом — Українська Державна Свобода”, “Страдницький шлях на Голгофу”, “Царство Московське”, “Кавказ на хресті”, “Обличчя колонізаторів”, “Українська ментальність”, “Про національну самосвідомість і самоповагу”, “Мова й політичне шахрайство русифікаторів”, “За Мазепу молись, Україно!”, “Зорі печалі на українському історичному небосхилі” та інші, не менш важливі.
Третя частина — розмови письменника зі своїми земляками (в’юнищанцями, переяславцями) та однокурсниками, товаришами, ровесниками, і з живими, і з тими, кого вже немає поряд. Це відгуки про людей, які небайдужі. Або докір тим, які ще не можуть чи не хочуть “прозріти”, які ще духовно “сплять”: “Переяслав: прозрівайте разом зі мною!”, “Переяслав: слава й неслава”, “Повертаймо: славним — славу, а безчестим — ганьбу”, “Із гніздов’я Василя Симоненка”, “Високої духовності свіча”, “Духовна окраса нації. Слово о полку шістдесятників”, “Переяславська педагогічна поема”, “Духовна окраса нації (Василь Симоненко)”, “Шістдесятництво. Вітри епохи”.
Слід також відзначити, що деякі нариси Івана Шпиталя містять так багато важливої унікальної інформації, що перетворюються на своєрідні дослідження, чи, як у давнину називали, — трактати. Там багато фактів, чисел, імен. Такими, наприклад, є його публікації “Московські сюрпризи”, “Московська історико-географічна арифметика”, “Українці і росіяни. Хто кому яка рідня?”, “Чи є підстави у євреїв домагатися каяття в українців?”, “І щит, і меч України”, “Українська ментальність”, “Переяславщина — Духовна Говерла України”, “Воля проти рабства (Повстання Переяславського полку) 1666 р.”, “Переяслав: “Навіки разом! Навіки? З ким? З братом чи ворогом???”
Це не просто емоційна публіцистика — це розлогий тверезий аналіз національного життя, сучасності, минувшини й прийдешнього. Але часто-густо “приперчене” дотепним гострим словом сатирика, яким із Божої ласки є Іван Шпиталь. Багатство рідної мови бачимо в багатьох талановитих філіппіках письменника-перчанина.
Не цурається Іван Шпиталь і поетичного слова і залюбки звертається до нього. Наведу уривки з поезії “До України”:
…Тобі в усьому першість віддаю,
Хай над тобою Божий дух витає
І неповторність береже Твою
Земна і неземна. І грішна, і святая.
…Найтяжчі в світі кривди і труди
лягали на Твої тендітні плечі.
Та не зламалась Ти під тягарем біди
І не розвіялась у снігових хуртечах.
…Зазнала Ти принижень і наруг
в минулому тяжкому та гіркому.
Майданну ж гідність, волелюбний Дух —
в Тобі убити не дано нікому!
Або ще:
Все, що любе було, —
полишаєш нащадкам як дар:
І матусину пісню, і батькове мудреє слово.
І надію вкраїнців —
Тарасів безсмертний “Кобзар”,
І Господню молитву —
життя незнищенну основу.
Зворушливо пише Іван Григорович про своїх однокурсників, друзів студентської юності — Миколу Сома, Віктора Близнеця, Анатоля Перепадю, Івана Сподаренка, Василя Костюка, Юрія Ячейкіна, Василя Чехуна, Анатолія Москаленка та інших. І, звичайно, про Василя Симоненка. А ще — про улюбленого журналістами педагога Матвія Шестопала.
Наприкінці видання бачимо добрі відгуки друзів та земляків про самого Івана Шпиталя — від Миколи Сома, Віктора Близнеця, Юрія Коваліва, Дмитра Міщенка та інших. Завершує цей перелік Лілея Городищанська. Сам же письменник у післямові закінчує це незвичайне видання такими рядками: “Тільки тяжкими жертвами істинних синів і дочок українського народу Українська Самостійна Держава стала реальністю, хоч вона й сьогодні (!) залишається під оптичним прицілом ворога. Ще посиленіше!!!” Останні слова є мовби закликом до нас, співвітчизників, бути уважними, мужніми й мудрими.
Можливо, комусь нариси І. Шпиталя 90-х років (та й пізніше) можуть здатися надто різкими, болючими, хоч тоді був начебто ще мирний час, більш надійний, ніж сьогодні… Але ж зараз на сході України маємо затяжну війну, маємо обстріли українських територій російськими, точніше, путінськими найманцями. А тому бойова патріотична публіцистика письменника виявляється ще актуальнішою, злободеннішою, потрібнішою для нас, ніж тоді, коли це писав.
А ще я подумав: як жаль, що до видання не увійшли оті рідкісні в’юнищанські пісні — чумацькі, козацькі, обрядові, які пам’ятає й понині Іван Шпиталь, перейняті ним від батьків та земляків у В’юнищі. Наприклад, чумацька пісня “Про Макара” чи “А вже двісті літ…” Їх би додати до “Тарасової Атлантиди”!
