Віктор Баранов
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Нова мемуарна книжка М. Слабошпицького з’явиться навесні у видавництві “Ярославів Вал”. Вона називається “З присмеркового дзеркала”. Пропонуємо читачам уривок із неї.
Я не знав його в університеті, де він навіть якийсь час був головою літературної студії, що попервах називалася СІЧ (Студія імені Чумака). До речі, університетське начальство раптом забоялося цієї абревіатури, очевидно, вловивши в ній натяк на Запорізьку Січ, і перенайменувало СІЧ на СІР. Тепер це була Студія імені Рильського. На знак тихого протесту її покинули активні віршотворці Станіслав Чернілевський, Василь Простопчук і Віктор Баранов. І це була не перша їхня гіркота, пов’язана з омріяною літстудією та честолюбними надіями неофітів слова, які жили вірою, що їхні щирі, юнацьки наївні строфи подарують їм симпатію та прихильність літературних вельмож.
Десь перед несподіваним перейменуванням студії у Спілці письменників відбувся давно запланований її творчий звіт перед класиками та напівкласиками й кандидатами в класики. Як написав згодом Баранов у своєму есеї “Вічне місто над вічною рікою”, університетські літературні прозеліти трепетно чекали на цей день. Уперше в житті стануть перед метрами й одержать їхнє батьківське напуття.
“Наші молоді голоси дзвінко відлунювали від мармурових стін спілчанського конференцзалу на другому поверсі, а коли стихли, то замість сподіваних оплесків ми почули суворий вирок: поезія університетських студійців – похмура, безрадісна, песимістична, немає в ній пафосу утвердження радянського способу життя, ударних ритмів комуністичного будівництва, властивого юності ентузіазму”, – сумно згадував Баранов.
Може, найбільше з усіх літновобранців підставив себе під удар саме він. Бо ж запропонував високоідейним спілчанським експертам цикл меланхолійних віршів, до яких поставив такий автоепіграф: “Кожен громадянин має право на сум”. Всипали літвельможі за те право на сум! Мовляв, чому сумувати радянському громадянинові, якщо він живе в найкращій країні в світі, і йому через це заздрять мільйони трудящих? Та ж вони мріють бути на твоєму місці і не вважають, що їм треба було б сумувати. Підстав для суму в СРСР немає!
Отже, перший літературний урок…
Та ж чи урок?
Перше категоричне нагадування: не забувайте, де живете, і знайте, яких — ентузіастичнобуреломних, атакуючих! — ритмів од вас чекаємо.
Знаю не одного з тих слухняних початківців, кого такі уроки просто зламали. Вони творчо зів’яли, засохли, задерев’яніли. Й упродовж довгих літ писали тільки уравірші. Авторів владці фаворитозували, обсипали преміями та орденами, вставляли в усі антології, хрестоматії та підручники, але справді поетами вони так і не стали чи, можливо, перестали ними бути, бо їх згубили слухняність і переляк. Нещодавно я впорядковував одну антологію і змушений був перечитати твори кількасот наших віршарів. І мене довго не покидало гірке сприкрення: є віршувальники, в яких не можна відшукати жодного справді поетичного рядка. Ніагара так званої патріотичної риторики — й аніде ота “поезії субстанція незрима”, про котру пристрасно писав Леонід Первомайський, не “палахкотить поміж рядків”. Щоправда, сьогодні теж маємо масове віршування, що нагадує аматорське вишивання. Спостерігаючи цю квазілітературну інфекцію, Василь Голобородько саркастично вигукнув: “Україна пузириться віршами!..”
Наївний студент інстинктивно відчув, що йому треба триматися якомога далі від комсомольських трубадурів та їхніх менторів. Він уже не летів, як метелик, на світло кожного літературного імені. І не напрошувався зі своїм віршарством на увагу сивоголових метрів. Трохи згодом він заприязниться з Андрієм М’ястківським. (Очевидно, їхнє взаємопритягання почнеться зі спільного інтересу до румунської й молдавської поезії, котрі вони охоче перекладали) та ще зійдеться з добродушним Анатолієм Дімаровим, і це виллється в їхню багатолітню дружбу.
Був романтичному селюку й ще один урок столиці, що остаточно переконало його, що студентство — то не така ідилічна вольниця, як йому уявлялося в селі Кривушани під Кременчуком. Згадував, як у передноворіччя 1972го його ініціативна однокурсниця Оксана Неменша (нині знана львівська письменниця Думанська) випросила напрокат у театрі імені Івана Франка реквізитний одяг (свитки, жупани, кушаки, шаровари, плахти, смушеві шапки) й студентський гурт, перебравшися на старосвітніх парубків та дівчат, гайнув колядувати по письменниках (для цього склали докладний реєстр адрес). Як згадував Баранов, найпривітнішим та найгостиннішим виявився Євген Гуцало. Обдарував колядувальників помаранчами, мандаринами, яблуками, шоколадом та ще й додав дві пляшки “Української з перцем”, попередивши, що в такому віці шкідливо пити без утриму.
Окрилені таким гонораром студенти пішли до своїх викладачів. Були свято переконані, які раді їхні ментори будуть. Студенти дивувалися, що викладачі зустрічали їх без ентузіазму й здебільшого німотствували у відповідь на всі студентські добрі побажання в новому році. А потім був на філфаці суворий “розбір польотів”: “Які ми всі, колядники, несвідомі комсомольці, до якої архаїки навертаємось!..”
Отак раз за разом набивали собі ґулі на лобі новобранці храму науки. Виявилося, що вони ще так багато не знають і не розуміють.
Ентузіастичний Баранов підрядився випускати в гуртожитку літстудійну стінгазету. Пильнував, щоб у ній не з’явилося жодних творів, у котрих викладачі забачили б якусь крамолу. Завершивши роботу, безмежно задоволений собою, вивів у так званих вихідних даних: “Видано в Києві року Божого 1972го”. Звичайно ж про “рік Божий” гуртожитські доброхоти доповіли деканові. І він власною персоною примчав у гуртожиток. Шматуючи ватманські аркуші, задихався від обурення. А оскільки не вимовляв деякі звуки, волав: “Уфесь нарот хотується то ювілею Союсу, а фін пише року пожого!”
Ще один урок виховання та соціальної орієнтації зарозумілому поетові.
Отак і понаскладалося відповідне Вікторове ідейне “портфоліо”. Шкільний медаліст і в університеті був абсолютним відмінником, його рекомендували в аспірантуру, але…
Але кандидатуру його відхилили — мовляв, непрогнозований він чоловік. В аспірантуру вибрали прогнозованих. Може, не того рівня знань, але значно надійніших. А таких поетів, як Баранов, треба остерігатися.
Віктор не мав палкого бажання їхати за призначенням у провінційну школу, щоб сіяти там “розумне, добре і вічне”. Йому праглося літературної роботи. Він розумів (і не помилявся в тому): це справді його. Боявся змарнувати молоді роки в духовній глушині, бо знав, що йому вкрай необхідне літературне середовище, яке допоможе швидко сформуватися.
Розповідав мені: полюбив Київ, хоча місто часто шокувало його. Бо ж у столиці радянської України було так мало України. Українці почувалися тут мов у гетто. Як і кожен українськомовний селюк, не раз наражався на запитання: “Ви со Львова?” Й зневажливий позирк — як на нецивілізованого сільського мужлана.
Уже мав дружину й сина. Непрописаний і майже безпритульний, вів напівлегальне існування в Києві (наймали якесь убоге помешкання, звідки їх погрожували виселити, бо ж нелегали таки!). Перебивався випадковими підробітками.
Отоді я вперше й побачив його в редакції обласної молодіжної газети з голосною назвою “Молода гвардія”, де я зробив кар’єру аж до завідувача відділу сільської молоді.
Він, оточений хмарами диму, сидів у коридорі, зігнувшися над журнальним столиком, і клепав якийсь ударний матеріал про жнива прямо в номер.
Мені пояснили: це — наш новий позаштатний кореспондент Віктор Баранов. Позаштатний — значить без посадового окладу, а тільки на гонорарах.
Щоб заробити, Віктор мав гнати й гнати рядки, регулярно їздити у відрядження (це давало якісь командировочні). Швидко відписавшися після кожного, він знову вирушав у Ставище, Чорнобиль чи Володарку. Одне слово, за короткий час наковтався чимало пилюки сільських доріг і набачився найнесподіваніших сцен із колгоспного життя. Вірю, що якісь із тих епізодів потім згодилися йому при написанні романів.
Вікторові поезії я вперше прочитав у його “молодогвардійські” часи. І відразу ж побачив, що в них справді “щось є”.
До речі, невисокий, тендітний, із напродив тоненькою шиєю і в великих окулярах, він асоціювався з молодим горобчиком, що тільки на мить приземлився поряд, щоб одразу ж одлетіти, як тільки йому щось не сподобається.
І він незабарно відлетів із “Молодої гвардії”, — прилаштувався також на пташиних правах десь при видавництві. Йому не пощастило влетіти в поезію на білому коні, як це було з деякими щасливчиками. Він мусив терпляче чекати, доки на нього звернуть увагу. Та й час був уже не такий, який випав шістдесятникам. Хрущовська “відлига” безповоротно скінчилася, почалися ідеологічні заморозки. Оскаженіла цензура. Дебютантам уже не дозволили б таких вольностей і фронди, які мали шістдесятники. Поезія раптово зоднаковіла й посіріла. Про це відверто писав у своїх листах із неволі Василь Стус. У віршах молодих авторів з’явилося стільки ідейної “бронзи декларацій” (вислів Бориса Олійника з його вірша “Комсомолові”), що час би було юним піонерам збирати там кольорові метали — і вони могли б на цьому розбагатіти.
Баранов пробував себе у всьому. Окрім поезії, писав оригінальні пародії та епіграми. Я не раз докоряв йому за те, що він облишив веселий жанр. Ті грайливі й іскрометні віршування були на рівні Юрія Івакіна та Олеся Жолдака, які тоді цілком заслужено вважалися класиками жанру. Цих екзерсисів Баранов щедро насіяв у “Літературній Україні”, де він тривалий час вів гумористичну сторінку. Багато їх публікувалося й у газеті “Веселі вісті” (була колись така) — її редагував для підробітку Баранов. Але на якомусь етапі він збайдужів до свого хисту пересмішника й припинив писати пародії та епіграми. Багато перекладав. І — не тільки молдовських та румунських поетів. Охоче писав рецензії та публіцистику. Тими часами починаються і його підступи до прози — перші опубліковані в журналах оповідання продемонстрували в його особі вибагливого стиліста, який має для оприлюднення справді цікаві історії. Очевидно, Вікторові був потрібен час для того, щоб посісти в літературі те місце, яке він уже заслужив.
Поетичними збірками “Народження полум’я”, “У середу рано” та “Жоржини в маминім саду” Віктор показав себе здібним поетом, од якого можна сподіватися і набагато більшого. Принаймні мені здавалося, що в них він ще не розкрив увесь свій творчий потенціал. Подекуди в його віршах траплялися просто феноменальні рядки, набагато сильніші за ті вірші. З автором мало ще щось відбутися для того, щоб він урешті став тим, ким став. Закони й логіка дозрівання та поглиблення таланту незбагненні — там є немало ірраціонального.
Віктор відгетьковував усі популярні тоді в поезії інтонації. Його не задовольняла ні громохка риторика громадянських віршів, ні меланхолійна інфантильність слова, ні спростачена лексика неонародництва, ні претензія на засерйознену філософічність, ані брутальна прозаїзація мовної партитури, ні дерев’яні верлібри, народжені позірною легкістю їхнього творення. Баранов прагнув непретензійно щирих, суто розмовних інтонацій без жодного натяку на якусь “зоресоловейковість” чи вергання на голову читача десь аж ізпід небес “вічними” істинами. Й, очевидно, найорганічніший він у своїх знахідках тут:
Копав город. І думалось мені
У первозданній благодатній тиші,
Що надто швидко тануть наші дні,
Неначе сніг під сонцем на узвишші,
Що наших вутлих човників кермо
В руках не в нас, а в нетривкої долі,
І що колись ми теж відгоримо,
Не скуштувавши благ земних доволі.
Але життя не спиниться. Воно
Свої принади виставить для інших,
Які у свято питимуть вино
І тугу виливатимуть у віршах.
Я люблю цей вірш. На всіх наших спільних із Віктором виступах я прохав і наполягав: “Читай “Копав город”. Мене вражало те, як грайливо, з романтичною іронією та стоїчністю говорить поет про минущість усього на світі й про конечність життєвого шляху кожного з нас. І думає про тих, хто буде після нас, і з ними теж повториться наша історія. Хтось із великих сказав, що минуле кидає свої тіні в майбутнє.
Отже, нас не стає, а світ лишається. І в ньому — нові покоління з радістю життя.
Ми їм полишим цей прекрасний світ,
Де небеса, роса у перлах рання,
Де на зорі бентежних юних літ
Когось уперше обпече кохання…
Щасливі! Та не заздрю їм я, ні.
Бо й сам босоніж раював у росах,
Вино любив і в незабутні дні
Пив трунок щастя у дівочих косах.
Отож за цю сріблисту долі нить
Якої ще благати нагороди?
А ті, що прийдуть, — хай їм пощастить:
Вони свої копатимуть городи.
Якщо аудиторія старших людей трохи стримано сприймала вірш (очевидно, більшості звичніша була б пафосність і сентиментальність), то студентство справді жваво реагувало на нього. Воно сприймало іронічну, майже пародійну дидактику, приховану ледь уловимою світлою присмученістю автора. Такі емоційносмислові сигнали доходили до молоді значно легше.
Далі буде.
