Анна Пилип’юк: «Василь до кінця життя майже все втілив, що хотів»

У фотогалереї українського фотохудожника Василя Пилип’юка у Львові 14 січня відзначали його 70річчя і відкриття фотовиставки: “Василь Пилип’юк. Вибране”.
Про відомого у світі фотомитця, який у листопаді 2017 року відійшов у засвіти, говорив син В. Пилип’юка Володимир, а ще проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, доктор економічних наук Степан Давимука, голова ЛО НСЖУ Ярослав Климович, професор Василь Лизанчук, доктор історичних наук Петро Шкраб’юк, депутат Львівської міської ради, меценат Роман Грицевич, представник Снятинської райдержадміністрації Ігор Королько, фотохудожник з Рівного Олександр Харват.
Про постать Василя Пилип’юка — людину, яка завжди була пройнята проєктами, розмовляємо з його дружиною Анною Пилип’юк.

— Петро Шкраб’юк поетично звернувся до духу Василя Пилип’юка:
Василю, нам згори світи
сьогодні, завтра, і щоднини.
Пані Анно, скажіть, як світить (чи — світиться) для Вас щодня постать Василя — уже впродовж двох з гаком років?
— Ніяк не усвідомлю, що його нема біля нас. Але Василь так часто виїжджав, що в мене враження, що він — десь є, десь у відрядженні з власної, дуже необхідної, ініціативи. Врешті, відомо, що чоловіки, які живуть на Гуцульщині, на Покутті, відходять значно пізніше, аніж місцеві жінки. Я думала, що Василь буде жити довше.
— Як вважаєте, точніше — відчуваєте, — ким Василь був більше: митцем чи видавцем?
— Усетаки митцем. Він спочатку був далекий від видавничої діяльності — перші кроки в цьому напрямі були дуже важкі. Над першою книжкою — “У світ широкий” чотири рази, якщо не більше, довелось попрацювати, змінюючи матеріали, навчаючись використовувати новітню технологію.
— Що сильніше було притаманне Василеві: талант чи, скажімо, творча впертість, завзятість?
— Кажуть: талант є в багатьох, але для досягнення належного розвитку своєї діяльності треба мати заповзятливість, яку він мав. Василь — як вчепиться…
— …То свого не упустить, правда?
— Власне, саме так і було. Врешті, Ви його добре знали.
— Знав, пані Анно. Від 1970 року — рівно 47 років… До речі, Ви коли познайомились?
— У вересні 1978го. А в 1979му одружились. Василь дуже дорожив сім’єю. І до кінця життя майже все втілив, що хотів. І дуже поспішав всього досягти. Видав три книжки за рік. А я просила його, щоб він це до свого 70ліття зробив. Але, знаєте, таке враження, що Василь розумів (чи відчував): до сімдесяти його не буде. Я просила його, щоб “Долею даровані зустрічі” зробив до свого 70річчя. Адже він ще й до кожної фотографії зробив коментар.
— Роман Яців цілком справедливо зазначив у своєму виступі, що Василеві довелось бути відомою індивідуальністю. Ви — згодні?
— Так. Я знала і бачила, що про нього знають. І не тільки у Львові. Василь умів показати себе людям. І я бачила, що Василь — таки видатна постать. Відчувала.
— Як Василь “будував вирій свого життя” (за Романом Яцівим)?
— Був дуже цілеспрямованим. Були в нього мрії завжди — ще зі шкільних років. 18літнім запрагнув мати “Волгу”, бо хтось у селі таку машину дістав… Дуже хотів купити.
— А де б узяв гроші тоді?
— А він знав, що колись заробить — таким було його пояснення. Звичайно, було смішно. Але, з іншого боку, скажу так: що хотів — того й добивався.
— Врешті, 115 мистецьких фотоальбомів, які він підготував і видав, — тому підтвердження. Як Ви вважаєте, Василя цінували, любили?
— Багато було й таких, що не любили.
— Чи часто відчуваєте, що Василева душа звертається до Вашої душі?
— Ми дуже відчували одне одного. Мало не думки іншого читали. Василь сміявся: “Ти звідки знаєш?” — “Відчуваю”, — відказую. А часом і не говорила — а лиш усміхалась. І він розумів. Між нами був зв’язок емоційний. Я його дуже добре відчувала. Аж сама собі не вірила. Виходило так, що йому було важко від мене щось приховувати.
— Степан Давимука сказав у своєму виступі, що “Василь дуже любив свято Василя”. Чому аж так?
— У них у селі була тоді дуже святкова атмосфера. Зимові свята. Для гуцулів зимові свята набагато цінніші, ніж Великдень. Фактично Василь народився в свята.
— А як відчувала Анна, що Василь став видатним фотомитцем?
— Я його обстоювала. Навіть перед братом, який був ображений, що в нього нема того, що у Василя. Хоча я Василя завжди стримувала. Хоч розуміла, що він — особливий. Мав щось надприродне. Дуже любив свої фото — маю на увазі ті, що їх створював. Не рахувався з часом. Над одним кадром іноді довго тішився. Такого фанатизму вже немає. А як їздив із книжками — пригадую, до Качанівки, то не звертав жодної уваги на холод.
— То якась була конкретна причина для поїздки?
— Ми їздили, щоб Шевченкову книжку випустити — тобто, книжку, присвячену Тарасові Григоровичу. Угоду підписали в Києві. Але Василь переконався, як у Києві дурять.
— Йдеться, мабуть, про фінансування?
— Так. Словом, Василь був самовідданий, невибагливий. Не рахувався ні з часом, ні зі здоров’ям. На машині їздив і знімав. І було ж небезпечно, бо — не виспаний. Василь гарував. Володимир це аж тепер почав розуміти. Бо тато затримував його на роботі. Василь, повторю, останні два роки не дбав про здоров’я. Він все життя працював. У Київ, про що ми вже згадували, двічі їздив, бо хотів ще тексти ліпшими зробити.
— А як з талантом менеджера складалось?
— Навчився. Спочатку не встидався запозичати. Був добрим учнем. Спершу трохи боявся. А потім став писати і говорити. Став добрим психологом. Інтуїтивно відчував людей. Дуже швидко знаходив спільну мову — і з бабусями на базарі, і з академіками, і зі студентами. Був гнучким.
— Чому віддавав перевагу — портретам чи пейзажам?
— Пейзажів більше створив. Знаєте, Василь дуже відчував природу. Навіть у Наварії знімав одне і те саме місце.
— Тож якщо підсумувати нашу розмову…
— Скажу так: з ним було непросто. І треба було собою жертвувати, щоб все це складалося. Так ми прожили 40 років.
— Дякую, пані Анно, за розмову. Дозволю собі сконстатувати: душа Василева завжди буде з нами — і з Вами, помічною його дружиною, і зі мною, який 47 років контактував з Василем, писав про нього, пропагував його творчість. Думаю, душа Василева почує нас. Тим паче, що пам’ятник на Личаківському цвинтарі (його автори — Володимир Одрехівський і Володимир Сколоздра) освячував отець Андрій Сіданич з Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment