Історія свідчить

Іван ЮЩУК,
професор Київського міжнародного університету, заслужений діяч науки й техніки України

“Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців”, — мудро сказав колись Олександр Довженко. Народ без знання своєї справжньої історії — це просто населення, тлум людей, нічим між собою не пов’язаних. І тому нас, українців, весь час сторонні люди намагаються переконати, що в нас нема своєї історії, отже, ми не нація.
“Что утверждает официальная политическая мифология Украины? Существует древняя украинская нация, которая разговаривает на не менее древнем украинском языке. Однако, как мы уже выяснили в нашей предыдущей беседе, первые представители “древней украинской нации” возникли в конце ХІХ века в австрийской Галиции в лоне украинофильских политических партий… Полякам и малорусским сепаратистам для “разбудовы” отдельной украинской нации и государства был необходим отдельный язык, максимально не похожий на русский”, — подаю в оригіналі, щоб кожен міг побачити цю маячню в Інтернеті; рік — 2019, автор — випускник Київського національного університету, займав високу посаду, у 2014 році накивав п’ятами в Росію.
У 1932—1933 роках була спроба фізично ліквідувати українців як націю. Очевидець Голодомору, італійський консул Серджіо Граденіго писав 1933 року: “З цього я роблю висновок. Теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже, не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії”.
Радянські так звані “історики” переконували нас, що український народ виник випадково, і то починаючи десь із ХІV століття як якесь історичне непорозуміння. Російський письменник О. Солженіцин у брошурі “Як нам облаштувати Росію?” писав: “Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою”.
“Слово о полку Ігоревім”, твір ХІІ століття, було виявлене 1791 року і видане з придуманою назвою тільки 1800 року. Дев’ять років чомусь його не показували світові. Отже, чи не правили його відповідно до вказівок Катерини ІІ, підганяючи під церковнослов’янську, тобто російську мову? Проте не все вдалося підмінити: залишилися-таки недогляди: Володимиръ, хороброє, красною дивицею, поганого Кощея, оксамиты, стяг, помолодити і ще багато чого; його оригінальну первісну мову особливо видає українська побудова фраз: уже княже туга умь полонила, лисици брешутъ на щиты, комони ржуть за Сулою тощо. Оригінал не вберегли — чи не зумисне?
З’явилася Велесова книга, пройнята давнім українським духом, хоч і досить спотворена її некомпетентними й не дуже зацікавленими переписувачами, — її піддали анафемі. Невже праукраїнські волхви не писали різних послань, листів, пересторог? Щось десь мусило залишитися, хоч його й знищували час та поборники християнської релігії супроти язичництва.
Щоб панувати над народом, його треба принизити.
Навіть українські історики не завжди усвідомлюють, що український народ не вчора виник невідомо звідки — він на цій землі, відколи світ. Саме про це і йдеться в книзі Вадима Пепи “Віч-на-віч з вічністю” (Вінниця, 2019). Вона великою мірою є відповіддю україноненависникам і українонедбальцям, зокрема реакцією на книжку Сергія Плохія “Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності”(Харків, 2016).
Основний мотив книги виражений у словах Лесі Українки: “Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може”. На землі України покоління змінювалися за поколіннями, передаючи одне одному силу “і звичаїв, і традицій, і забобонів, і голосінь, і ворожінь, і символіки гончарних та керамічних виробів, як і ткання, шиття, вишивок, килимарства і розмальовування такими талановитими, як Катерина Білокур, побіленої печі, щоб у неї були золотії плечі і такії крила, щоб коровай загнітила”. Приходили чужинці й зникали, а наші предки орали, сіяли, дітей ростили, часто долаючи різні біди.
Сива давнина, ХХІV століття до нашої ери. Долини рік Десни, Сейму, Середнього і Горішнього Подніпров’я. Протягом десяти тисяч років тут жили і полювали на мамонтів та північних оленів люди так званої Мізинської археологічної культури. Археологи знаходять тут вироби з бивня мамонта: скульптури-ідоли, стилізовані жіночі статуетки, фігурки тварин, пташок, браслети, прикрашені орнаментами. Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є музичні інструменти з кісток мамонта, “шумлячий” браслет з п’яти окремих незамкнених кілець — своєрідні кастаньєти, кістяний гребінець із зображенням танцівниці.
Спадкоємність між поколіннями, отой ланцюг, за висловом Лесі Українки, не переривається. І з кожним поколінням накопичуються нові знання й уміння. Змінюються заняття і спосіб життя, зрештою, й ставлення до навколишнього світу. Це яскраво виявилося в часи Трипільської цивілізації. Винайдено гончарство — з’явився посуд для зберігання продуктів праці, розвинулося хліборобство — людина чіпко прив’язалася до землі, до обробленої нею ділянки. Земля давала їй жито, пшеницю і всяку пашницю. “Сіялося й збиралося все те життєдайне ніякими не тюркомовними й іраномовними й ніякими не скіфами, нібито не лише кочівниками, котрі начебто ще й хлібороби, а предками українського роду”. І вони ж бо назвали “колосок колоском, ниву нивою, а поле полем” і дали назви знаряддям та продуктам своєї праці. “Колядки й щедрівки відлунюють із золотих віків Трипільської цивілізації — як світло від давно згаслих зірок”. Тим часом колядок і щедрівок не знають наші сусіди, які претендують на первородство в слов’янському світі.
Формується письмо, яке збереглося на глиняному посуді. З’явилося воно у VІІІ—VІІ тис. до н. е. та остаточно оформилося у ІV тис. до н. е. Були, мабуть, і дощечки з написами, мусили бути.
Наші давні предки дбали і про красу, і про життєві вигоди. “Як показали археологічні розкопки, — пише В. Пепа, — трипільська піч у доброго господаря була з лежанкою, мала вигадливі димоходи, милувала зір розмальованим комином”. Усе це ще донедавна було чи не в кожній побіленій українській хаті.
У давньому минулому наших предків, на жаль, є чимало невідомого. А були ж намагання зберегти пам’ять про минуле. До нас дивом дійшла прадавня пісня про сотворіння світу (її подає В. Пепа):
Ой як се було на початку світа:
Не було тоді ні неба, ні землі,
Тільки-но було синє море.
На тім синім морі явір зелененький,
На тім яворойку нагорі гніздойко…
Так само починається й “Повість врем’яних літ” від сотворіння світу, але вже за Біблією, щоб потім оповідати, звідки пішла земля Руська, — очевидно, за літописним зразком, який не дійшов до нас. Тим часом Велесову книгу (збірку послань головного волхва до волхвів нижчого рангу) оголошено фальшивкою й накладено табу на неї, а в ній є чимало спорадичних відомостей, може й не зовсім точних, про складне минуле українських предків. “Давньогрецька міфологія — золотий скарб юності людства. А від найраніших, первісних осмислень усього вражаючого українськими предками залишилися тільки ріжки та ніжки”, — справедливо нарікає В. Пепа.
Невідоме якоюсь мірою освітлює народнопоетична творчість, яка, як неодноразово наголошує В. Пепа, “воістину є святим письмом українського народу”. Проте пісня передає настрій, але майже нічого не повідомляє про саму подію. Історія ж складається з подій.
Дещо про наших предків збереглося в записах античних авторів — давньогрецьких і латинських. В. Пепа рясно цитує їх у чужих, часто спотворених перекладах.
Говорячи про наших предків, В. Пепа часто називає підряд венедів, антів і склавинів — їх майже не розрізняли й візантійські автори. Цікаве міркування його про походження назви склавин, що грецькою мовою означає “раб”. В.Пепа вважає, що звук л тут вставлено в слово скавин “копач землі” — землероб, хлібороб. Досить логічно.
Ідеться все-таки передусім про антів. Михайло Грушевський виділяв саме їх як предків українського народу. На думку істориків, територія, населена антами в VІ столітті, охоплювала простори від Причорномор’я та Приазов’я на півдні до верхів’їв річок Дністер, Дніпро, Сіверський Донець, Дон на півночі, тобто була майже в межах сучасного розселення українців. Як слушно пише В.Пепа, “за різними давніми свідченнями, саме анти в багатьох подіях у Західній Європі брали активну участь, справляли відчутний вплив на те, як утверджувалися народи й формувалися держави”.
Чимало зайд зазіхало на землю наших предків — і готи, і гуни, й авари, але анти щоразу відроджувалися настільки потужними, що жахали навіть наймогутнішу Римську імперію. І річ не в тому, щоб когось лякати, а в тому, щоб не бути чиїмись рабами.
Антів пов’язують з пеньківською археологічною культурою . Носії цієї культури жили в VІ — на початку VІІІ століття від Пруту до Сіверського Дінця, займаючи переважно лісостепову смугу України. І не в землянках жили вони, як це розповідають деякі історики, а в хатах, як співається в пісні, стверджує В. Пепа:
Хата моя рублена,
Сіни на помості.
Не сам іду, коня веду
До дівчини в гості.
У ті часи набирає сили державотворчий Київ, який об’єднав численні племена зі спільною мовою в єдиний український народ. Але до того ради майбутнього треба було обстояти себе і від нещадних гунів, і від деспотичних аварів і струсити їх у небуття, як пилюку з чобіт.
Проте кочовий азійський схід не переставав зазіхати на добро наших предків. 1240 року монголо-татарська орда зруйнувала й розграбувала Київ, поневолила державу Русь. 122 роки монголо-татари нещадно панували на руській землі. Та наприкінці 1362 року у битві на річці Сині Води (тепер Синюха, притока Південного Бугу) литовсько-руське військо завдало нищівної поразки монголо-татарським правителям Поділля, Київ було визволено.
Нащадки Золотої Орди тим часом закріпились у Заліссі, перед тим винищивши тамтешнє населення та прий­нявши православ’я разом зі церковно­слов’янською мовою й християнськими іменами. Монголо-татари на цій підставі оголосили себе спадкоємцями Київської Русі і ще не раз виявляли свою хижацьку суть.
Вадим Пепа подає витяги з паризьких газет 1708 року: “Вся Україна в крові”. “Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як повелівають нелюдські звичаї московитів”. “Меншиков показує жах московського варварства”.
І ще В.Пепа наводить свідчення вже не паризьких журналістів, а московського міністра Артемія Волинського 1737 року: “До мого приїзду в Україну я ніколи не припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло. Наша армія забрала в тутешніх людей все зерно і всю худобу”. А через півстоліття свідчить московський губернатор в Україні Г. Потьомкін: “Наша армія забрала в тутешніх людей все зерно, худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно, часом смертельно”.
Тим, хто творив український народ, довелося пройти не одне коло нестерпних страждань. “Протягом віків, — констатує В. Пепа, — таки ж корінний від природи люд зазнав таких збиткувань, що їх з тими муками, які відомі з Дантового пекла, не порівняти”. Й у тій пекельній круговерті “українські предки виживали так само, як і пізніше — після розорення Батиєм Києва, у рятівних взаємозв’язках з Великим князівством Литовським, при незносних утисках польської шляхти, у кріпацьких пазурах московського царату, за кривавої диктатури інтернаціоналістів комуністичної закваски, як і тепер — при загрозах зовнішніх та внутрішніх, себто ізсередини — від різномастих одщепенців із породи колонізаторів”.
Український народ – форпост Європи, об який розбивалися “і скіфська, й гунська, й сарматська, й аварська, й татаро-монгольська кочові навали”.
І ще одне, надзвичайно слушне міркування В.Пепи: “Найбільша біда українського народу в тому, що після 1709 р. “на тихі води, на ясні зорі” налізло стільки “різних орд людей”, що національна свідомість ніяк не продихне”. Нам весь час нав’язують багатонаціональність: в Україні, мовляв, живуть поляки, росіяни, євреї, вірмени і так далі. Це національності з відомими датами появи їх в Україні, відомі й причини їхньої появи. Відома також причина існування в Україні зденаціоналізованих українців, через яких й тепер ще діють україноненависники.
Об’єктивної історії не буває, історія не може бути об’єктивною, бо вона пов’язана з життєвими інтересами певних груп людей. Для поляків героїчна постать — Юзеф Пілсудський, бо він відновив незалежність Польщі й намагався привласнити для поляків Галичину й Волинь, і ненависний Степан Бандера, бо протистояв експансіоністським замірам Пілсудського. Для українців усе навпаки.
Книга Вадима Пепи “Віч-на-віч з вічністю” — полемічний філософський твір. Це не популярний виклад історії, а глибокі міркування над долею українського народу, над його майбутнім у ланцюгу історичних подій. Це утвердження українців як нації, що пройшла багатотисячолітній шлях свого становлення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment