Богдан ДЯЧИШИН,
доктор філософії, м. Львів
Мирослав Лазарук. Чорторийські маревавидіння: роман у новелах. — Чернівці: Друк Арт, 2019. — 208 с.
Пшеничний колосок життя людини, ВЕЛИКОЇ людини… Мирослав Лазарук в анотації до книжки стверджує: “Шлях до пізнання ніколи не буває зачиненим”. Великі самотні, мислять дитинно, люблять сміятися причинно і безпричинно, плакати так, щоб ніхто не бачив… Хто здатен осмислити це щастя?.. Ми вдячні, що знайшовся чоловік, який пропустив усе пережитеперечитане через дух свого “Я” і талановитим словом життя дописав, доплакав, досміявся, сльозою пам’яті записав на папері, щоб не загубилося незаписане. Мирослав Лазарук став отим місіонером, щоб передати нам, прийдешнім поколінням, потаємний світ життя Івана Миколайчука. Автор книжки мистецтвом слова “вибудовує особливості рідної мови актора” (с. 2), щоб читач полинув у світ, який ми не маємо права втратити, забути — це ж бо менталітет, “шаблинний” генотип українців, що його не здатна знищити жодна сила: “уздрю, навострити баньки, мачкатою мжичкою, най сі люди молє, ніби і його то тичисі, і такий туск напав, назирці вандрують, непосильна пізьма, як мені банно, дєкувати за цисю перерву, туркотливі кулі, прецінь, вижіє, глипнисі на цего хлопака, днинки, мой, бадіки, згуки…”
Українці звикли до того, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя. А все ж наше життя, події — “від часу і нагоди залежні вони” (Екклезіяста 9:11б) і від важкої щоденної праці, для якої народжена людина. Іван попросився на світ за кілька днів до початку війни. Батько приїхав до лікарні у Вашківцях 22 червня 1941 року. Дорогою додому над ними кружляє німецький літак: “Коли могутні деревища заступили дорогу, ховаючи втікачів від напасних очей, і мессер, ніби з Божої ласки, почав різко підніматися…” (с. 14). Доля, випадок… “Його поклали в корито. Він заснув” (с. 23), щоб набратися сили: мав стати генієм.
Споглядаю навколишній світ, роздумую про життя, долю, недолю. Горацій писав, “що захопливою стане мить, на яку не покладав надії”. Читаю: “Пам’ятаю, пас корову. Була ясна золота осінь”. Аж раптом дух перехопило Іванові: “Чиєсь вікно було відчинене, звідти звучало радіо… “Суліко”… поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище, аби вчитися на артиста” (с. 45).
Не завжди мудрий здатен збагнути всю мудрість мудрості. Тут найбільше важить не те, що пишемо, думаємо, а — що чинимо: “…Іван, непоступливий, затятий, цілеспрямований… Він був занадто впевнений в своїй правоті” (с. 35). Відчуваю велику потребу нагадати, з якого кореня постали маральноетичні засади життя Івана Миколайчука — любов до рідної землі, усього живого, пошанування батьків: “Дуже тішиться неньом, такого ні в кого нема” (с. 57). Іван змалку любив читати “Давидові псалми” Шевченка. Якась невидима духовна енергія спонукала його до пізнання навколишнього світу: “Коли ти розмовляєш із Богом, світ усміхається. Радість — це непогамовне бажання охопити думками… істини, недосяжні в простому житті…” (с. 58). Є речі, які поза нашим розумінням. Аж раптом розгортаю книжку Петра Сороки “Дерево над водним потоком”. Епіграф на 6й сторінці: “І він буде, як дерево, над водним потоком посаджене, що родить свій плід своєчасно, і що листя не в’яне його, — і все, що він чинить, — щаститься йому!” (Псалом 1:3), а в 1—2 віршах ідеться про те, яка щаслива людина, що живе у відповідності з Божими законами і роздумує про них удень та вночі. Іван робив усе, щоб бути тим деревом “над водним потоком”. Йому не судилося прожити довге життя, але зроблене ним плодоносить по сей день і буде давати плід для прийдешніх поколінь — для народу творив, з Богом жив…
“Миця і Нуцко” — несила не читати і несила не писати, хоча сльози рікою просяться на Божий світ: “Мицю, крім тебе, ніколи нікого не любив. І якби не ти, я не одружився би” (с. 81). Кохання, дароване Богом, першим і останнім не буває — воно єдине і вічне: “Янгол сидів поміж ними. Сидів і не дихав, навіть боявся дихнути, аби не наполохати їх” (с. 77). А я пишу і плачу, ридаю серцем пам’яті: “Нуцко торкнувся Мициної руки, теплої і ніжної…, зашарівся, ніби вчинив щось недозволене” (с, 78). “Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…” (Ірина Фотуйма, “Повінь одкровень”). А я, перефразовуючи Ірину Фотуйму, благаю: “Марічко, Іван на ранок росою на травах воскресне — його позбирай…” “Кому хочеться повертатися до пережитого навіть у гадкахспогадах, той буде змушений усе пережити заново” (с. 79). “Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?” (Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка). Жодні теперішні миті не варті спогадів, які залишаються в пам’яті на все життя: “І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка безмежна, / Але всього лише на мить” (Леонід Талалай, “Щаслива мить”). Марічка і Іван — Боже, яке то незбагненне, вічне, неповторне! Оповіді Марічки, які так майстерно, опоетизовано переповів автор книжки — це неоціненний скарб для виховання молоді, намагання осмислити таїну вічності, до якої не в змозі наблизитися жодному мислителеві: “Насправді нам невідомо, ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися” (Робін Данбар, “Наука любові та зради”). А Григорій Сковорода стверджував, що жоден мислитель не є таким самотнім, як той, що вчить, роздумує про вічні істини життя…
“Двоє — на крутих віражах” — не міг Мирослав Лазарук оминути того, що Іван був старшим приятелем Володимира Івасюка й доклався до його майбутнього: “Іван був у таких неординарних випадках завше дуже рішучим і діловим… Не пам’ятаю, до кого ходили і що вирішували, але Івасюк таки вступив до інституту” (с. 94). Дороги життя побратимів були криві, тернисті і з мінними полями КДБістів — ідентичність українця, його менталітет нищили на злеті…
“На гостину до Івана” — боляче про це читати, серце плаче гіркою сльозою пам’яті, бо ж засіли небораки “Довкіл струхлявілого, видите, хреста” (с. 110):
І відлетів, і більше не поверне,
І тільки слід — од саней і коліс,
Ще й проросте кривавим глодомтерням (с. 111).
Не навчені ми шанувати своїх геніїв, перетворили 70річчя від дня народження в подію, коли “Творився справжнісінький харчоармагедон” (с. 115). Прости, Іване, не осуди, зітри, Україно, це дійство зі своєї пам’яті.
“Клятва на крові” — розмисли про минувшину. На Івана мав великий вплив неньо Василь. З ним можна було довго розмовляти — хоча більшість намагалася забути і боялася розмовляти про ці страшні часи. Іван написав сценарій фільму “Білий птах з чорною ознакою”. Історія його створення, історія дозволу на показ відійшла в небуття, “як зі знайомими романами “Собор” Олеся Гончара і “Мальви” Романа Іваничука. Не хочу повторюватися. Важливіше зараз інше. За теперішнім “позитивом” я не відчуваю правдивості сучасних поглядів на кінострічку” (с. 131). Правдивість — хто пізнає і шукає її?
“Фільозопи на цвинтарі не почивають…” — на межі неможливого і таїни буття тонкої матерії. Марічці наснився сон про те, що Іванові запропонують зіграти роль молодого Шевченка у кінострічці “Сон” і щось неймовірне у “Тінях…”, бо ж вона була тією, яка до глибини душі була відданою Іванові, розуміла його з півслова і в мовчанні. Думала про добре й на добро: “Та ну, Мицю, бути такого не може…” (с. 135). В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію — кожен у міру своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні “забруднювати” це поле інформації. Завдання духовно сильних — оберігати його, а в ньому — зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре). Відповідно до оригінальної Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх на Землі, так і ноосфера складається усіма , що взаємодіють. Взаємодіють — тут і пояснення того, “Як таке могло статися?.. Та й чи треба обов’язково все знати, що чинить над нами життя” (с. 136) — “Бога річ божії справи творити, / А чоловіка — по людському жити” (Менандр). У цьому розгадка таїни буття.
“Мій ідеальний глядач” — мама пережила Івана майже удвічі й вона береже з небес для сина чорторийські маревавидіння: “На неї покладена божественна місія. Вона посіяла в синові цей всесвітогром. Вона, берегиня, захищатиме його до скону віку. Вона, ідеальний глядач — Мати генія!” (с. 159). Вона береже чорторийські таємниці генія… Щастя — це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя.
“За хатою відійде душа” — адже речі, що навколо нас, мають душу, дух нашого життя: “Щоразу, переступаючи поріг музеюсадиби Івана Миколайчука в Чорториї, зупиняюся вражений її цільністю і вивершеністю людського духу”, бо для Івана “Хата поставала прихисткомгаванню.., бо саме тут зоставляв душу” (с. 161, 164). “Бо речі — це не лише фізичні тіла, яких можемо торкнутися, це геть усе на світі: наші дії, наші помисли, наші почуття — то “речі”, то реальність: res — річ; realis — речовий, реальний” (Андрій Содомора, “Усміх речей”). Коли розвалили стару хату, Іван “промовчав, відтак сказав: “Немає хати, не буде й мене”. Гірко заплакав…” (с. 167). Дух речей, дух людини в поєднанні творять цілісність земного життя. А що ж далі? Живемо надією у вічності, і правда провадить нас до вічності.
“Відлучення”, “Перемовиконверзації з чистилища”, “Іван і смерть”… Роман Балаян (саме йому Марія Миколайчук дозволяла відвідувати важкохворого чоловіка) писав: “Жоден фільм у світі не йшов рідною мовою у всіх республіках… “Тіні…” (с. 169). Саме він був переконаний, що “з 1973 до кінця 1980х” існувала вказівка не залучати Івана Миколайчука до праці в жодній кіностудії: “Лише 1979 року… отримано дозвіл на зйомки фільму “Вавілон XX” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”… (с. 181).
Василь Симоненко, Василь Стус, Тарас Мельничук, смерть Володимира Івасюка в 1979 році — це була уповільнена смерть Івана Миколайчука. Мирослав Лазарук, описуючи життя Івана, розмислює про вічні питання життя і смерті: “Проте коли тихоскромно відходить із життя обставлена літами поважного віку особа, ти не відчуваєш магічности цього впливу” (с. 197). Я ж у своїх розмислах прийшов до думки, що щастя — це коли не стається того, чого не мало би статися. Людина не вірить у свою смерть — такий закон вічності Бога живого: “Усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця” (Екклезіяста 3:11). Таки не розуміє, бо “все, що Бог робить, воно зостається навіки…” (Екклезіяста 3:14).
“Таїна лебедина” — остання новела книжки про лебединний життєвий шлях Івана Миколайчука. Він не помер, його дух не розчинився у Всесвіті — частка цього духу зберігається, записана на носіях, скрижалях безсмертної пам’яті Бога живого (Екклезіяста 12:7), а інша, невеличка частка, дарована Богом народу рідної землі митця, зберігається під лебединим крилом — він живе у лебедях, які мають “отакенні крила, під одним замахом якого півземлі ховається, а пів — чекає на друге крило” (с. 204).
Друже Мирославе, дякую тобі за твоє щире серце, за живе слово, яке заворожило мій незбагненний світ переживань — виплакане, викохане твоєю пам’яттю про безсмертного білого Лебедя правди життя…
P. S. У книжці Сергія Тримбача “Кіно, народжене Україною” читаємо: “Іван Миколайчук (1941—1987) — український актор, режисер, сценарист. Працював у кіно в 1960—1980х рр., був одним із найяскравіших символів кіномистецтва, його неповторним обличчям. Саме з його іменем пов’язують розквіт явища, яке дістало назву Українського поетичного кіно” (с. 206).
