Стереотип сухого підручника зламано

Про нову працю Миколи Тимошика «Основи редагування»*

Ірина ФАРІОН,
доктор філологічних наук, професор

Сучасна постмодерністська епоха в системі освіти спрямована на зміну форми з вихолощеним змістом, що має своє неминуче відображення у створюваній навчальній літературі. Надто часто за якісними, на перший погляд, позлітками навчальних підручників криється як не переписування старих кліше, то претензія на педагогічне новаторство через повний розрив із традицією та почасти змістова упередженість або виразний ухил автора у бік монографічности.
Новий підручник Миколи Тимошика “Основи редагування” — це праця, що показово виламується з означеної вище загальної тенденції. І хоч видання адресоване передовсім для журналістів, філологів та інших гуманітарних дисциплін, з ним вкрай потрібно ознайомитися усім тим, хто має справу із створенням та оприлюдненням текстів у будь-якій формі — друкованій чи мовленій. Надто ж актуальною є поява такої книги в нинішню пору направду таки загрозливої безграмотності суспільства в цілому і її владних вершків зокрема.
Тексти цього відомого автора легко читаються — за манерою, аргументованістю й переконливістю викладу. І в цій своїй праці він залишився вірним меті: не лише доступно і водночас глибоко подати інформативно-змістову частину, але неухильно, спираючись на історичну ретроспективу, викласти читачеві необхідні сучасні професійні знання, що виховують і формують національний світогляд. Це, власне, те, що найбільше потрібне українській освіті, аби вона працювала на Українську Державу, а не імітувала навчально-виховний процес, який тепер, щоб вихолостити надважливий виховний контекст навчання, названо просто освітній, бо так, мовляв у світі…
Коротко зверну увагу читача на змістові домінанти праці в контексті триєдиного і вміло збалансованого синтезу складників: інформативно-змістового, навчально-світоглядового і практично-організаційного.
Інформаційно-змістовий складник
підручника базовано передусім на принципі історизму (чи діяхронії) в контексті сучасних вимог і потреб. З огляду на загальну тенденцію знекорінення сучасного трибу життя та знецінення української класики в найширшому значенні, така манера подання матеріялу нарощує корінь кожного явища чи проблеми й уможливлює студентові вивчати процес у його динаміці, статиці та перспективі.
Зокрема, розгортаючи тему про витоки та еволюцію редактора як професії, про рекламу, про коректуру в редагуванні та ін. автор робить екскурс в історію цих явищ, актуалізовуючи термінологію церковнослов’янського і староукраїнського зразка: ісправщик, столоправитель, справщик, ізобразитель, книгоноша, типоправитель, письмоліятель, палітурник та ін., а також наводить промовисті й показові цитати наших класиків І. Франка, І. Огієнка, В. Королева-Старого та інших про їхнє ставлення до коректури, а відтак умотивовує доцільність чи недоцільність теперішніх термінів на зразок копірайтера, фрілансера: “У гонитві за модою в штатних розписах багатьох рекламних агентств саме так бездумно і невмотивовано (йдеться про запозичення лексеми копірайтер — І. Ф.) з точки зору мовної грамотності називають тепер посаду редактора”.
Таким способом поданий матеріял набуває необхідної експресії для засвоєння і привчає до глибини студійованого явища. Не менше показовий історичний аналіз уживання розділових знаків та їхня теперішня систематизація.
Наскрізною й абсолютно вмотивованою історичною паралеллю є зіставлення сучасного редагування з його принципами в радянську добу. Маятник ідеологічної убивчої цензури за радянських часів сьогодні хитнувся в протилежну позицію, а саме в бік вседозволености, ненормативности і загрозливого релятивізму. Якщо за допущені коректорські помилки в окремих словах опублікованих текстів редактори потрапляли під так звані розстрільні статті кримінального кодексу, то тепер, складається враження, нормою стала сама відсутність норми. Власне, автор слушно й показово наголошує на максимальній відповідальності редактора за випущений у світ текст і виписує канон діяльности редактора як асенізатора різного типу публічних текстів. Спираючись на історичний позитив в українській школі редагування, М. Тимошик наголошує, “що досвід редагування набувається не стільки завдяки вмінню вносити до тексту різноманітні правки, скільки вмінням провести глибокий аналіз тексту, здатністю обґрунтувати у редвисновку доцільність чи недоцільність видання твору. Таким чином, редактор, який не спроможний професійно написати об’єктивний висновок, не міг бути допущений до редакційно-видавничої підготовки важливого видання”.
Безсумнівним центром роботи редактора є сама МОВА твору (себто мовний принцип), зокрема вдосконалення лексичних та граматично-стилістичних засобів: “…редакторові потрібно наполегливо й невпинно вивчати мову — цей чи не найголовніший засіб своєї професіоналізації”. У підручникові слушно наголошено, що складна витіювато-химерна мова текстів не матиме очікуваного висліду і зводитиме його ролю лише до заповнювача інформпростору, а не творця інформаційно-інтелектуального та культурного суспільства: “Говорить розумно, аж страшно”.
Ідеться, зокрема, про навалу чужомовних запозичень, жаргонізмів, вузькопрофесійної термінології. Щодо вживання діялектизмів, то тут можна посперечатися з автором, адже кожен діялектизм — це витвір живої мови і саме діалектна лексика — один із основних фондів збагачення нормативного лексикону: сьогодні діялектизм — завтра норма завдяки частотному та загальнотериторіяльному вжитку в публічних текстах. Водночас бездоганно виписані й проілюстровані типові помилки в дуже поширеному і впливовому жанрі реклами.
Поділяємо думку автора про неадекватний надмірний ажіотаж в українському інформпросторі (а не в професійних середовищах) навколо “словника ненормативної лексики” (2010). Ідеться про працю Л. Ставицької “Український жаргон. Словник” — І. Ф. і водночас показовий штиль у засобах масової інформації навколо інтелектуально вартісних видань численних лексикографічних праць. Відсортовуючи зерно від полови, М. Тимошик зауважує, “що редактор-професіонал і редактор-патріот не буде беззастережно підтримувати такі тенденції”, натомість “Бездоганне володіння державною та однією (або й двома) іноземними мовами для редактора є невід’ємним чинником його професіоналізму”. Слушне наведення 10 заповідей простого писання від І. Огієнка є чи не найкращим компасом у розгойданому мовному морі: “Нема стилю “наукового” й “ненаукового” — є тільки стиль ясний і неясний”.
Навчально-світоглядовий складник — невід’ємна умова так званого освітнього процесу, бо навчання без виховання — це меч у руках божевільного (В. Сухомлинський). Не так вже і складно з допомогою перевіреної методики інформаційно начинити голови, набагато складніше подані знання скерувати в потрібне національне русло, позаяк інформаційний простір раціонально-прагматичних безбатченків буде лише живильною сировиною для глобалізаторів і чужинців.
Підручник поєднує базові принципи існування самодостатньої культури: людиноцентризм і націєцентризм, себто високі моральні якості редактора та його національна свідомість і патріотична спрямованість. Завжди надважливо, аби редактор набував трьох визначальних рис, які виокремлено в підручнику: професіоналізм, порядність та патріотизм. Україна тоне в брудному інформаційному просторі передусім через абсолютне нехтування цими моральними принципами: “Патріотично налаштований редактор, який є особистістю, ніколи не буде на догоду начальнику, за можливість просунутися службовою драбиною чи отримати зароблені аморальним шляхом додаткові кошти, готувати до друку неправдиві тексти, фальсифікувати факти, вихолощувати шляхом маніпулювання словами і фразами первинну сутність твору, який готується до оприлюднення і, отже, матиме вплив на читача, слухача, глядача”. Ці риси редактора мають виняткове значення під час редагування рекламних текстів як найпоширеніших і найвпливовіших, під час формування заголовків та їхнього розміщення та ін.
Серед моральних пріоритетів редактора — відповідальність через неминучу перевірку за кількома джерелами фактичного матеріялу: “…в тому-то й велич талановитих особистостей, що опускати високо підняту планку своєї моральності й професіоналізму вони не могли — ніде й ні за яких обставин”. Автор слушно зауважує, що в добу наскрізної технократії найбільшою помилкою є нехтування саме людським чинником як незамінним у редакторській роботі: “Якими досконалими й осучасненими не були б комп’ютерні програми, замінити досвідчене око, розум і творчий підхід до справи редактора, коректора вони поки що не зможуть. Це ще раз доводить, що спроби будь-яким способом формалізувати творчість, “загнати” її в машинні рамки програм-роботів нікому не вдавалися”.
Навчально-світоглядовий складник має свою повну реалізацію через використання ілюстративного матеріялу до обґрунтованих теоретичних положень. Це сюжети про Реймську Євангелію — найцінніший подарунок Ярослава Мудрого доньці Анні як зразка рукописної редакторської справи, що існувала задовго до виникнення друкарства, про історію видання й перевидання “Києво-Печерського патерика”, заувага на образних і прямих заголовках науково-популярного дослідження В. Качкана, цитування знакових думок про мову, культуру, церкву І. Огієнка, про переклади М. Рильського, А. Перепаді, акцент на потребі академічних видань наших класиків, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Куліша, В. Винниченка, М. Грушевського, В. Симоненка та ін., твори яких через ідеологічну цензуру були спотворені або взагалі вилучені, порівняльний аналіз автентичних і спотворених текстів у Т. Шевченка та В. Симоненка. Не менше повчальним є приклад зі спотворенням навіть казок Г.-Х. Андерсена і повернення справжнього тексту у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Такі яскраві приклади видавничого втручання в тексти внаслідок радянської ідеологічної цензури, є найкращим методичним прийомом формування етичних засад діяльности редактора і закладання основ його національного світогляду.
Тема “Цитати”, де автор наводить повчальні висловлювання С. Петлюри, І. Огієнка, Д. Степовика, В. Симоненка, Ю. Шереха, В. Липинського, — це взагалі путівник з національного світобачення та світотворення. Автор уміє наголосити на деталях, що є ознакою майбутнього професіоналізму. Йдеться про редагування документальних фотографій, фактологічна достовірність яких має бути вписана у контекст: “епоха, місце та техніка зйомки, національний типаж героїв, сцени побуту, вигляд та назви об’єктів” — усе це категорії світоглядові, себто набагато ширші і глибші за самі знання.
Практично-організаційний складник має кілька вимірів, один із яких розлого поданий у професіограмі сучасного редактора, що максимально зорієнтовує студента у поставлених перед ним вимогах (особистісних, освітніх, професійних, специфічних) і способах їхнього досягнення. Формулу носія професії, що має безпосереднє відношення до творення та поширення інформації у теперішніх умовах розвитку українського суспільства, професор Тимошик визначив і невпинно її стверджує у своєрідні формулі “Трьох Пе”: Порядність, Професіоналізм, Патріотизм.
Якого б результату ми могли досягнути, якби ті, хто мають стосунок до понять “випускник вишу”, “викладач”, “спеціаліст” дотримувалися в повсякденному житті саме такої формули.
Нині маємо сумну тенденцію до зниження мовної культури і друкованих засобів масової інформації, і книговидання, і, особливо, радіотелевізійних передач. Через гіпертрофований прагматизм та культурну плиткість зникають посади коректорів (або їх поєднують в одній особі). Тому й не дивно, що за останні 20 років в Україні не випущено жодного довідника чи практичного посібника для коректорів-практиків (крім підручника Т. Крайнікової “Коректура” 2006 року дуже обмеженим накладом). Слушною є викладена автором полеміка із науковцем З. Партиком, який заявляє у своїх навчальних текстах про непотрібність коректора у видавництві чи редакції ЗМІ. Аксіоматична позиція автора рецензованого підручника є чіткою: відповідальні й складні процеси редагування, звіряння, зчитування та вичитування на різних етапах перетворення авторського оригіналу у видавничий оригінал-макет не може виконувати одна людина”.
Зникнення коректорів, проте, не єдина проблема в організації видавничого процесу. У зв’язку зі зростанням кількости видавництв виявлено загальну проблему кадрового складу і загальний спад якости видаваних творів. Редактор — один із тих, для якого культура видавничого процесу має стати культурою самого життя.
Підручник навчає не лише розв’язувати текстуальні проблеми, але й давати раду з проблемами самих авторів текстів. Ідеться про їхню неспроможність подати в популярному стилі опрацьований науковий матеріял вузької галузевої проблематики, про неадекватну оцінку своїх творів, про намагання видати свій твір будь-якою ціною, зокрема ціною втрати самої культури видавничого продукту та ін.
Отже, пропонований підручник Миколи Тимошика “Основи редагування” — дуже злободенна, науково містка, інформаційно насичена, доступно тлумачена, методично продумана і вправна праця, що не тільки навчить, а й заохотить його до праці, простимулює і надихне кожного, хто має справу зі Словом. Сьогоднішня інформаційна доба потребує найосновнішого цензора, ім’я якому культура. Саме в контексті основного поняття культури (в перекладі з латинської означає “догляд”) і створено цей підручник: творення і плекання майбутнього, що виростає з глибини наших попередніх і весь час обновлюваних знань.
…Якось на політичному вічі у Львові до мене підійшли два студенти. Сказали, що вони з Києва. Що вчить їх на першому курсі основ журналістики професор Миколи Тимошик і що це не просто навчання, а формування їхнього світогляду і чесної та правдивої журналістики. Чомусь вони вирішили попросити мене вплинути на пана професора, аби він не покидав викладацької роботи.., бо вони без нього не уявляють свого навчання. Так от, без цього підручника я теж не уявляю гідної перспективи для української журналістики (зокрема основ редагування), як і без Миколи Тимошика націєцентичного українського гуманітарного простору.


  • Тимошик М. С. Основи редагування: Підручник. К.: Наша культура і наука, 2019. 560 с. — Предм. пок., резюме англ., польськ. м.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment