Два світи — дві реальності

До 75-річчя визволення Аушвіцу

Осип ЯКИМЧУК

Генеральна Асамблея ООН 2005 року встановила Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який припадає на 27 січня — річницю звільнення гітлерівського концентраційного табору Аушвіц. Багатьом більш звична його стара назва — Освенцим, оскільки так табір згадувався у радянські часи. Цю назву донині вживають у Росії та російськомовні ЗМІ в Україні. І роблять вони це попри неодноразові роз’яснення МЗС Польщі з цього приводу.
У 75-річчя визволення Аушвіцу — 27 січня 2020 року в багатьох країнах світу вшанували пам’ять жертв Голокосту. Відбулося воно в багатьох містах Польщі, України, Німеччини, Франції, Ізраїлю, США та інших країн. А чи в Росії відзначали цей день — не знайшов інформації. У російському сегменті інтернету я бачив лише маленькі інформації про меморіальні заходи в колишньому концтаборі Аушвіц та великі претензії, що на ці заходи не запросили Володимира Путіна. Це вияв невдячності з польського боку, — твердили автори публікацій. — Червона Армія визволила табір, а вони ігнорують лідера Росії…
Однак не тільки це дратує росіян. Можу уявити, як обуриться Росія після слів прем’єр-міністра Польщі у Берліні на заходах пам’яті жертв Голокосту. Там М. Моравецький заявив, що у XX ст. було ще одне місце, яке стало пеклом на землі: совєтські ґулаги. Вільні народи світу повинні про це пам’ятати і нагадувати.
Росія (у розумінні — її політична верхівка) вже “кипить” після недавнього інтерв’ю польського політика Ярослава Качинського німецькому виданню “Більд”. Там він сказав, до Польща домагатиметься відшкодування (воєнних репарацій) від Росії за втрати, яких вона зазнала в результаті воєнного приєднання до СРСР західноукраїнських та західнобілоруських земель. У відповідь на ці домагання Качинського голова комісії у закордонних справах Державної Думи РФ Леонід Слуцький уже почав рахувати, скільки Польща повинна буде відшкодувати Росії за вклад СРСР у “визволення” Польщі з-під німецької окупації та за всю безкоштовну допомогу, яку СРСР надав Польщі.
Отже, бачимо, до якого рівня напруження можуть привести необдумані слова політиків. До того ж, за твердженням російського політолога Андрія Піонтковського, господар Кремля дійшов до такого шалу, що у найближчі тижні може зважитися на ядерну війну!
Тож чи повні ми нині говорити про дуже складні, дратівливі проблеми? Нові історичні відкриття змушують по-новому дивитися них. У мої школярські роки мене вчили, що у концентраційному таборі Освенцим загинуло 6 мільйонів людей. А за офіційними даними музею Аушвіц-Біркенау, там загинуло приблизно 1 мільйон 100 тисяч осіб. Нині відомо, що табір звільняла Львівська дивізія 1-го Українського фронту. 40 відсотків його особового складу становили українці. Враховуючи відсоток представників інших націй, Путін не має ані історичного, ані морального права претендувати на якусь російську ексклюзивність у цьому питанні. Окрім цього, Сталін, щоб домогтися двох додаткових місць в ООН, дурив світ, що УРСР та БРСР — держави з усіма атрибутами незалежності. Зокрема і з власними арміями. Такими він називав Українські та Білоруські фронти, хоч вони напряму підпорядковувалися Москві. Історики й правники-міжнародники мали б визначити, чи в світлі такої лукавої гри Сталіна Червона армія тоді вважалася єдиною і де-юре була тоді одна держава чи три?
Очевидно, що цими питаннями не дуже переймалися ті, хто ухвалював політичне рішення не запрошувати Путіна на заходи до Аушвіцу. А тим паче не переймалися ті, задля кого ці заходи проводили.
Були вони кардинально відмінними від приватного єрусалимського форуму, що відбувся 23 січня. Там у центрі уваги був Путін. 27 січня в Аушвіці у центрі уваги були жертви Голокосту, а не політики. Щоб їх вшанувати, на територію колишнього фашистського концтабору в Аушвіц-Біркенау прибуло понад 60 делегацій з усього світу. Їх очолювали королі, князі, президенти, прем’єри. І не вони сиділи у першому ряду, а свідки історії. Ті 200 ще живих колишніх в’язнів Аушвіцу, котрі змогли прибути на меморіальні заходи. Це вони, поки Господь тримає їх на Божому світі, мають свідчити наступним поколінням про страхіття гітлеризму. “Це їхня відповідальність перед історією”, — говорив президент Польщі, підсумовуючи заходи з відзначення 75-річчя звільнення Аушвіцу.
А у нас же замість підтримуваних державною свідчень про страхіття російського тоталітаризму, починаючи від Леніна і закінчуючи Путіним, на найвищому державному рівні заохочують “95-квартальне” “трактування” і минулого, і сьогодення. З “какаяразніцтвом” як провідною ідеєю! Хтось із мудрих сказав, що народ, який живиться чужими ідеями, — приречений стати насєлєнієм, наймитом у чужинців.
Заходи з відзначення 75-річчя звільнення Аушвіцу проводилися не лише задля вшанування живих і убієнних жертв гітлерівського тоталітаризму, а для того, щоб нинішнє та майбутні покоління тверезо дивилися на світ і не допустили повторення подібного у майбутньому. Такий заклик-побажання був провідною думкою у всіх чотирьох виступах колишніх в’язнів Аушвіцу. Була там констатація, що під кінець Другої світової війни світ уже знав про страхіття концтаборів, проте зі “стурбованістю” спостерігав за розвитком подій. Була там констатація, що страхіття фашизму та концтабори породила параноїдальна голова, якій після приходу до влади здалося, що всі навколо його країну принижують. Хоч прямим текстом не було названо ім’я цієї голови, та відомо про кого йшлося.
Нині щось подібне бачимо у путінській Росії. Там з усіх екранів йде плач: “Рассію абіжают”. На публічній частині заходів в Аушвіці чомусь ніхто не насмілися відкрито називати речі своїми іменами…
Голова Всесвітнього єврейського конгресу Рональд Лодер, який демонстративно відмовився їхати на путінський форум у Єрусалимі, сказав, що головною причиною Голокосту (як і Голодомору, — ред.) стало мовчання світу. Він упевнений, що всі убієнні благають з небесних висот нині сущих: “Не мовчіть, не будьте байдужими, не дозволяйте цього робити ніколи в майбутньому”. Однак чи цей заклик був абстрактний, чи адресований Путіну – не годен зрозуміти…
Завершальним акордом церемонії в Аушвіці стали поминальні свічки колишніх в’язнів, лідерів країн та лідерів міжнародних організацій біля пам’ятника жертвам табору. Україну на тих заходах представляв президент Володимир Зеленський. Він 26—27 січня перебував у Польщі з робочим візитом.
У перший день візиту він взяв участь у вечері з нагоди відзначення 75-ї річниці звільнення нацистського концтабору Аушвіц-Біркенау. Тут були й колишні бранці табору та їхні родини. Володимир Зеленський у виступі зазначив, що спогади в’язнів Аушвіцу, багато з яких містяться у книжках, дуже важко читати. Вони сповнені болю, смутку, страху. І водночас — боротьбою, витримкою, надією й неосяжною людською мудрістю. Адже у них проглядається заклик викоренити ненависть як найбільший руйнівник людської цивілізації. За словами В. Зеленського, “більшість цих спогадів об’єднує заклик: “Не можна мовчати!”
І не тільки у питанні Голокосту не можна мовчати. Проте курс на “какаяразніца” вказує, що цілі пласти матеріалу, на яких формується національна ідентичність, в Україні доби Зеленського будуть замовчувати.
Під час другого дня робочого візиту В. Зеленського до Польщі він зустрівся з президентом Польщі Анджеєм Дудою. Однак це тема для окремих міркувань. Зупинюся лише на одному моменті, відзначеному у польських ЗМІ. Президент Дуда подякував Зеленському за його присутність і позицію під час перебування в Єрусалимі й за те, що в Інституті Яд ва-Шем віддав поклон полякам, котрі рятували євреїв під час Другої світової війни.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment