Шевком без концепції, або Рябкові — кістку

Михайло НАЄНКО,
лауреат Шевченківської премії 1996 р.

“І знову розхитування човна. В який спосіб? Оновити склад Шевченківського комітету так, щоб у нас відразу виникло питання “А судді хто?” Ніколи не повірю в те, що організатори цього дійства не могли передбачити скандалу навколо їхнього ганебного рішення. Мовляв, “схаваєте” і це. Отаке їхнє ганебнопринизливе ставлення до української культури взагалі та її еліти зокрема”.
Анатолій Кичинський, поет,
лауреат Шевченківської премії 2006 р.

“Шах українській культурі – це зачистка шкільної програми від творів, які можуть пробудити в дитини співчуття, шляхетні почуття чи патріотизм. Мат – вишенька на торті, новопризначений Шевченківський комітет”.
Галина Пагутяк, прозаїк,
лауреат Шевченківської премії 2010 р.

“Вважаю неможливим своє подальше перебування в списках претендентів на присудження премії 2020 року в номінації “Література” з двотомником “100 новел про війну” і “Вірші з війни”. Письмову заяву про зняття своєї кандидатури подам особисто”.
Борис Гуменюк, письменник, номінант на Шевченківську премію 2020 р.

Означення “Шевком” щодо Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка з’явилося в пресі років п’ять тому. В ньому проглядався натяк на те, що цей солідний державний орган став нагадувати недоброї пам’яті комуністичний партійний комітет. Тобто інституцію, яка формувалася з особин, що найбільш віддані компартійній ідеології. Згодом означення “Шевком” стало ніби забуватися, але нині воно відродилося у зв’язку з оголошенням нового складу Комітету. Зміст, проте, з’явився в ньому інший: відсутність у Комітеті професіоналів, насамперед з головного предмета премії — літератури й живописного мистецтва, що рівнялися б із самим Шевченком.
Гляньмо в понад півстолітню історію премії. У першому складі її Комітету бачимо письменників і діячів культури “першої руки”: Микола Бажан, Михайло Божій, Олесь Гончар, Костянтин Данькевич, Олександр Корнійчук, Георгій Майборода, Андрій Малишко, Леонід Новиченко, Максим Рильський, Левко Ревуцький, Павло Тичина… Звичайно, за кожним із них тягнувся шлейф відданості тогочасній комуністичній ідеології. Про голову Комітету Корнійчука можна й не згадувати: посередній драматург, що на всі сто потонув у комуністичній демагогії. Микола Платонович лиш оспівав кремлівського вождя “у сірій військовій шинелі”, Максим Тадейович разом із Левком Миколайовичем склали про “сизокрилого орла”, що вилетів “ізза гір”, майже народну пісню, Павло Григорович зажив слави поетичним слоганом “партія веде”, а Андрій Самійлович запропонував образне поєднання чи не головних “віх” компартійної історії свого часу: “Квітневі тези Ілліча // І день народження Хрущова”. Але і тоді, й тепер усім зрозуміло: такою “творчістю” кинуто було кістку тому собаці, який міг би будьякої миті розірвати на шматки кожного з творців цих “шедеврів”. Коли Максима Тадейовича один підлабузник підхвалював у його квартирі за його “Пісню про Сталіна”, то він проказав: “У хаті повішеного про вірьовку не говорять”. А в свідомості кожного українця трималося уявлення, що і Максим Рильський, і інші згадані таланти ще за їхнього життя стали класиками українського мистецтва.
До пізніших складів Шевченківського комітету входили різні, часом лише білямистецькі, постаті, але критерій вагомості, авторитетності їх залишався в них таки домінуючим. Аж до часів української незалежності. Щоправда, допоки Комітет очолювали Олесь Гончар чи Юрій Мушкетик, за їхнього головування в Комітеті і присудження, і вручення премій відбувалося в дуже урочистій обстановці, в кращих залах української столиці: в Національній опері імені Тараса Шевченка, в Національному університеті імені Тараса Шевченка, в Національному палаці “Україна” тощо. Ішлося ж про найпрестижнішу в країні мистецьку премію і про ім’я найбільшого українського генія.
Та на якомусь етапі сучасної історії все це відійшло на далекий план. У Комітет проник такий короїд, як корупція, премії почали присуджувати графоманам із зарубіжних країн, у яких ще “не бував” голова Комітету, а тепер траплялася нагода поїхати туди “на вручення”, а в останні п’ять чи й більше років (особливо за п’ятого Президента) премію стали вручати в закритих для ширших мас музейних приміщеннях, і Шевченко поступово став перетворюватися на музейний експонат. Хоча “в підтексті” всі ніби знали, що він актуальний для всіх часів і народів. Академік О. Білецький колись зауважив: “Гомер і Шекспір, мабуть, безсмертні, а Шевченко — живий за будьяких цивілізаційних епох” (цитую з хрестоматійної пам’яті). Премію його імені (не тільки на мою думку) слід вручати не в музеї, а бодай чи й обов’язково у великій залі Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тут (у 1845—1847 рр.) Тарас Григорович працював в археографічній комісії, у 1847му був зарахований (за конкурсом) на посаду викладача живопису, тут ще чути його кроки і в коридорах, і в актовій залі (котра в його часи була церквою), а творчість його постійно вивчають нові й нові покоління студентської молоді. Будьякий мистецький захід, якщо він відбувається без участі й присутності молоді, приречений на неминуче вмирання.
Чи враховували це представники сучасної влади, які формували склад нового Шевченківського комітету? Навряд, про що свідчить хоча б реакція в електронних ЗМІ окремих діячів культури, думку яких я навів на початку цих міркувань. До обурень згаданих Шевченківських лауреатів Анатолія Кичинського та Галини Пагутяк слід додати ще й емоційний вислів прекрасного поета Тараса Федюка (лауреат 2007 року). У початкових діях нового Шевкому він запримітив схильність його до маніпуляцій, які виявилися, зокрема, у продовженні терміну номінування кандидатур на здобуття премії до 15 січня 2020 р. “Браво! — пише він на своїй сторінці у ФБ. — Тільки людині геть наївній не зрозуміло, для чого це робиться. “Свої”, тобто ті, котрі не мали жодного шансу та і підстав на лавреатство і тому не висувались, — тепер — зі зміною складу Шевкому — отримали “своїх” лобістів. З цікавістю слідкуємо за “довисуненням”… Згідно з Положенням про Шевченківську премію крайній термін висунення — 31 жовтня… То ж що це, якщо не маніпуляції? Нудить”.
Але найбільше “нудить” від самого нового складу Шевкому. В першому складі його (60 років тому!) були (хоча й з певним застереженням) діячі культури “першої руки”. П’ять років тому президентська адміністрація на вулиці Банковій звернулася до провідних науковокультурних установ і закладів з проханням висловити свої пропозиції щодо цього. Одну з таких пропозицій на своїх шпальтах опублікувала “Літературна Україна” і відбувся тоді деякий обмін думками з цього приводу кількох письменників. Принципове положення опублікованих пропозицій зводилось до двох обов’язкових констант: голова Комітету має обиратися новосформованим складом його, а до того складу повинні входити тільки лауреати Шевченківської премії з усіх номінацій. Цим самим мав утілюватися в життя насамперед демократизм функціонування культурних осередків країни, передбачуваний 5ю статтею діючої Конституції України. Скасовувався, зокрема, запроваджений ще совковою владою принцип “призначення” голови і забезпечувався суто фаховий підхід до формування складу Комітету. За якість премійованого твору відповідав, отже, лауреат цієї премії у своїй галузі. Бо ж не може так бути, аби я, як літератор (наприклад), визначав мистецьку якість балерини чи живописця. У радянські часи таке практикувалося дуже часто: міністром культури у 1956—1971 роках працював випускник ВеПеШа, але за спеціальністю — технік і виконроб будівельномонтажних дільниць ПівденноЗахідної та Одеської залізниць, а в кінці 30х років директором оперного театру в Одесі був призначений учорашній начальник тюремної установи.
Який же вигляд має сьогоднішній Шевком? За нашим уявленням — це згадувана вже кістка для Рябка, тільки що не культурники кинули її владі, а влада культурникам.
Усім відомо, що Тарас Шевченко — насамперед поет у найширшому значенні слова. У новому складі Шевкому, тим часом, немає жодного літератора з творчим іменем. Виняток становить хіба що “літературознавиця” (за їхньою термінологією) Тамара Гундорова, але в Комітеті вона буде без роботи з тієї причини, що літературознавство, як і мистецтвознавство, з преміальних номінацій знято ще три роки тому. Отже, Шевченко залишився без знавства. Інші члени нового Шевкому — це літераторипочатківці, телеведучі, диригенти, режисери, а один із них навіть куратор якогось там музею. Усе це репродуктори, принтери чи сканери. Вони можуть інтерпретувати, “вести”, диригувати чи режисерувати лише те, що їм запропонують творці. Шевченко не був ні телеведучим, ні режисером, ні диригентом, ні куратором музеїв. І не був він (найголовніше!) початківцем у літературній творчості. Його перша поетична збірка “Кобзар” явилася на світ цілком зрілим художнім явищем і починалася фактично пеаном творчості як такій (“Думи мої, думи мої…”). Добре відома реакція на “Кобзар” старшого сучасника Шевченка Григорія КвіткиОснов’яненка: “…Волосся в мене на голові… навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє”. Це — критерій, на який слід орієнтуватися в будьяких акціях, пов’язаних із Шевченком. Зокрема й під час формування преміального Комітету з його іменем. А що маємо? Переважно грибоєдовське запитання: “А судді хто?” Може бути зрозумілою орієнтація нової влади на “молодих”, на “нові обличчя”. Але якщо така орієнтація годиться для формування парламенту чи урядових кабінетів (приховано, договорняком прийняті ними закони й постанови все одно залишаються риторикою, а життя розвивається за своїми, неписаними правилами), то преміальна сфера, та ще й у галузі культури, перебуває у всіх на виду і з дуже чітким усвідомленням “ху із ху” в ньому. Не подумали над цим. Не врахували, що Шевченківська премія — найвища мистецька нагорода в Україні і присуджувати її мають найавторитетніші фахівці цієї галузі людської діяльності.
І ось оголошено результати відбору кандидатів на Шевченківську відзнаку для третього (остаточного) туру голосування. Маємо дивні дива. До того туру голосувань Комітет спромігся лиш на одне (з шести!) попадання в “десятку”. Маю на увазі зокрема літературу й публіцистику. За “кривою Гаусса”, у всякому означенні буде лиш 10% якості. То що ж, із шести “залишених” номінантів Шевченківську премію одержать лиш “нуль цілих і три десятих письменника” та стільки ж публіцистів? О. Довженко в 1954 році (у виступі на письменницькому з’їзді) показав вияв “кривої Гаусса” у виробництві кінофільмів. За нею із 100 щорічно знятих картин сприймалися (за його термінологією) лиш 5 як “блискучі” і скількись там “хороших”. Керівництво кінематографією наказало тоді випускати щорічно не 100 різних, а тільки 5 “блискучих” та стільки ж “хороших”. Спробували… і одержали: “блискучих” нуль, “хороших” два, а решта — туфта. Коротше кажучи, Шевкому слід було цього року допустити до кінцевого відбору бодай по десятку з обох літературних жанрів. Серед номінованих авторів той десяток таки набрався б, а читаючий люд хоча б переконався, що власне література (як і публіцистика) в Україні є. Оглядачі (чи члени Шевкому) її, мабуть таки, не вколупнули. Література (як і публіцистика) — річ справді тверда. Комітет, мабуть, подумав, що її краще оминути і спинитись на якомусь там відсотку “віршів про вірші” і на “розмовному” (а не художньому) писанні. І цим довів загальнокультурну і, по суті, державну справу до абсурду. Бо що таке нуль цілих і три десятих письменника чи публіциста?..
За головування в Комітеті Олеся Гончара одну премію ділили, бува, на двох, на трьох чи й більше номінантів. Річ же не в сумі премії, а в визначенні якості літературномистецького процесу. І помилок тоді майже не траплялося. Бо хто скаже, що в 1992 році незаслужено стали Шевченківськими лауреатами Ігор Калинець і Тарас Мельничук, у 1994му — Василь Голобородько й Іван Чендей, у 1996му — Віктор Міняйло, Ірина Жиленко, Володимир Базилевський чи В’ячеслав Чорновіл? Усе це знакові постаті літератури і якби їх не “поєднали”, то вони могли б так і залишитися “не поміченими” в літературі Шевченкового кореня. А потім би всі посипали голови попелом, як уже не раз було посипали, коли згадали, наприклад, що треба було б і Василя Симоненка вчасно “помітити”, і АнтоненкаДавидовича, і Василя Стуса, і Івана Світличного, і декого з діаспорних письменників, яким довелося потім присуджувати премію посмертно…
“Не майте гніву до моїх порад
І не лінуйтесь доглядать свій сад”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment