Тарас Шевченко: «Скверно пообідали в трактирі…»

10 історичних мініатюр

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лауреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.):
“Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”.
В нашому проєкті Володимир Мельниченко вже розповідав про кулінарні вподобання Шевченка (“Слово Просвіти”, ч.19, 9–15 травня 2019 р.) та про його ставлення до вживання алкогольних напоїв (“Слово Просвіти”, ч. 21, 23—29 травня 2019 р.) У цій статті він зосередився на Шевченкових оцінках ресторанів і трактирів, які він відвідував, та готелів, традиційно з ними пов’язаних. Окремо Володимир Мельниченко заторкує деякі питання перекладу Шевченкового Щоденника з російської на українську мову. Він обрав для розповіді жанр історичної мініатюри.

“Капернаум” — сиріч трактир
“Берлін”…
Так писав Шевченко в автобіографічній повісті “Художник” про чергову зустріч художника з малярчукомкріпаком: “…Мы отправились в “Капернаум” чай пить. ”Капернаум” — сиречь трактир1 “Берлин” на углу Шестой линии и Академического переулка. Так окрестил его, кажется, Пименов во время своего удалого студенчества”.
Ішлося про М. С. Пименова (1812—1864) — російського скульптора, який навчався в Академії мистецтв у 1824—1833 рр., а потім став її викладачем. У листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. Шевченко назвав його “дуже достойним художником”. Що стосується “Капернаума”, то, за “Біблією”, це — назва новозавітного міста в Галілеї, в якому любив перебувати й проповідувати Ісус Христос. Очевидно, що так несподівано назвати трактир, в якому збиралися майбутні художники, можна лише в натхненномолодецькій, одчайдушнозавзятій студентській порі, яку красиво пережив і Шевченко. Невідомо, чи саме М. С. Пименов дав друге ім’я трактиру “Берлін”, але нині всі ресторанознавці незмінно посилаються на побіжну фразу Шевченка. Як би там не було, в Петербурзі та й в усій Росії трактири почали іронічножартівливо називати “капернаумами”. Скажімо, так часто величали відомий у місті трактир І. Б. Давидова на розі Кузнечного провулку і Володимирського проспекту, в якому в окремій залі зустрічалися співробітники літературних журналів “Современник”, “Отечественные записки” та ін., і це стало мало не офіційною його назвою…

“Нехай приносять самовар”
Двадцятого лютого 1846 р., у п’ятницю, Шевченко з О. С. АфанасьєвимЧужбинським прибули до Ніжина і зупинилися в готелі під характерною назвою “Не минай”. Як видно зі спогадів Шевченкового попутника, наступного дня “прокинулись ми в суботу досить рано, і… я хотів піти у крамниці купити деякі припаси… Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.
— Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився… Нехай приносять самовар, а прийдеш сам і зробиш чаю… Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому з карафки, поданої послужливим номерним”2.
Виявляється, той, програвши казенні гроші, зайшов до Шевченкового номеру позичити п’ять карбованців, а поет, по доброті душевній, запросив незнайомця напитися чаю. Та коли незваний гість осушив усю карафку рому і зажадав другої, Тарас Григорович вирішив зменшити свою пожертву до трьох карбованців… Утім, у нас не про це йдеться, хотів лише відзначити, що в ніжинському готелі можна було замовити чай і дещо до нього…
До речі, в спогадах Шевченкового шанувальника, письменника Л. І. Глібова (1827—1893), є відомості про конкретні зручності, “які ви можете знайти в кондитерській і готелі під фірмою “Не минай”, де вам доставлять добрий стіл, всякого роду лікер, наливки, дуже хороший шоколад, каву і завжди свіжі пирожні та конфети”. Нагадаю, що в Шевченковій повісті “Близнецы” офіцер “зашёл в так называемую кондитерскую Неминая и порядком кутнул…” Йшлося саме про кондитерську поблизу готелю “Не минай”.
“Пішли в напрямку до
“Зеленого трактиру”
У щойно згаданій повісті “Близнецы” Шевченко згадує також один із перших в Києві й особливо популярний у першій половині ХІХ століття “Зелений готель” (або “Зелений трактир з нумерами”), що знаходився недалеко від КиєвоПечерської лаври на Московській вулиці. Герой повісті захопився молодою дівчиною, котру випадково побачив на знаменитому ганку друкарні КиєвоПечерської лаври, з якого відкривалися гарні краєвиди на Київ і Задніпров’я:
“Они пошли по направлению к “Зелёному трактиру”, и я за ними… Я вошёл в трактир и стал разбирать иероглифы, выведенные мелом на чёрной доске. По долгом разбирании таинственных знаков разрешил, наконец, тайну, что такойто № занят такойто с воспитанницею… Разобравши хитрое изображение, я, и сам не знаю как, очутился в общей столовой и спросил себе, тоже не знаю, чегото, а с слугою заговорил тоже о чёмто, случившемся когдато. А после всего этого я зашёл к здесь же, на Московской улице, квартировавшему моему знакомому, художнику Ш[евченко], недавно приехавшему из Петербурга”.
Важливо, що цей епізод, як і подальше знайомство розповідача з молодою дівчиною у травнічервні 1846 р. та намір поета одружитися на ній, має автобіографічний характер. Це підтверджується спогадами О. С. АфанасьєваЧужбинського, який писав, що “дівчина ця була за когось висватана, і у вересні призначили весілля”. Зате Тарас Григорович опоетизував один із небагатьох тоді київських готелів.

“Ми веліли візникові їхати
до найкращого трактиру в місті…”
Здається, найжорсткіший запис про відвідання Шевченком трактиру зустрічаємо в його Щоденнику 6 вересня 1857 р., коли він, повертаючись із заслання, плив на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода. Того дня пароплав кинув якір біля набережної міста Самари, і Тарас Григорович разом із новим знайомим, чиновником астраханської губернської канцелярії І. Н. Явленським вийшли на берег і вирішили… Втім, читаємо:
“Як із цікавості, так і внаслідок кричущого апетиту… ми веліли візнику їхати до найкращого трактиру в місті; він і поїхав і привіз нас до найкращого завєдєнія3, тобто трактиру. Ледве вступили ми на сходи до цього завєдєнія, як обидва в один голос промовили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, — тобто салом, чадом і всілякою мерзотою”.
Власне, це лише вільне трактування пушкінського рядка з прологу до поеми “Руслан и Людмила”: “Там русский дух… там Русью пахнет!” Але ж яка нещадновлучна оцінка російської дійсності в її конкретному й повсюдному вияві, співмірна за силою й точністю з щедрінськими сентенціями! Тільки вчора, 5 вересня, Шевченко захоплювався “Губернскими очерками” М. Є. СалтиковаЩедріна й самим автором: “…Я благоговію перед Салтиковим”.
Читаємо Шевченка далі:
“У нас, проте, вистачило хоробрості замовити собі котлети, але, на жаль, не вистачило терпіння діждатися тих нескінченних котлет. Явленський кинув половому полтинник, лайнув трошки, на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли із завєдєнія”.
Свої враження про самарський трактир Шевченко завершив патетично:
“Величезна хлібна пристань на Волзі. Приволзький Новий Орлеан! І немає порядного трактиру. О Русь!”
Несподіване поетове порівняння Самари з містомпортом Новим Орлеаном на півдні США, заснованим у 1718 р. Але звучить як вирок трактирній Русі…
Взагалі Тарасу Григоровичу не щастило з трактирами під час повернення з заслання. Одного разу — 26 лютого 1858 р. — навіть назвав прізвище власника трактиру в Нижньому Новгороді: “Скверно пообідали4 на мій рахунок у трактирі Бубнова…” Вияснив, що Бубнов Степан Семенович — із кріпаків, затим міщанин у Рибінську. В Нижньому Новгороді — з кінця 1840х рр., з 1853 р. — купець третьої гільдії. Його трактир користувався популярністю серед купців середньої руки і прикажчиків. Увійшов в історію трактирник!
Лише раз порушу хронологію викладу матеріалу, щоб згадати петербурзький трактир, про який писав М. М. Білозерський:
“Живучи в Петербурзі, Шевченко любив відвідувати трактир біля біржі, в якому збиралися матроси з іноземних кораблів: голландці, англійці та інші — і в який тому дуже рідко заглядала поліція. Завжди тихий і лагідний, Шевченко, підвипивши, ставав дуже збудженим, лаяв все, і старе, і нове, і з усього розмаху колотив кулаком по столу”.
Хоча в радянські часи друге речення вилучалося з публікації, але саме воно розкриває внутрішню драму петербурзького життя Шевченка. Припускаю, що в цьому трактирі він міг іноді розслабитися, втім сумніваюся, що Шевченко бував у ньому часто.

“Під гучною фірмою — отель”
Дорогою з Нижнього Новгорода в Петербург Шевченко приїхав 10 березня 1858 р. в Москву й зупинився в готелі5: “Взяв № за рубль срібла на добу в якомусь прекрасному отелі. І ледве міг добитися чаю, тому що було вже пізно. О Москва! О каравансарай!6 Під гучною фірмою — отель. Та ще й зі швейцаром”.
Враховуючи ціну, яку заплатив Шевченко, він зупинився в дешевому номері, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна “с №№ для приезжающих и общим столом, в доме гжи Козьминой, на Тверской ул.” Як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів сріблом. Більше того, скажімо, в готелі Варгіна на Тверській були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм. Утім, нерозторопна Москва якось не напоїла чаєм і свого царя. Про це 3 грудня 1833 р. записав у щоденнику О. С. Пушкін: “Вчера государь возвратился из Москвы… В Москве его не ожидали. Во дворце не было ни одной топленой комнаты. Он не мог добиться чашки чаю”.
Вже о 7 ранку наступного дня Шевченко, який і не виспався, “залишив… каравансарай зі швейцаром і пустився відшукувати свого друга М. С. Щепкіна”. В нього і поселився до 26 березня…

“Пісний обід у Троїцькому трактирі…”
Як свідчить Щоденник, через день — 22 березня 1858 р., тобто перед Великоднем, Шевченко замовив собі “пісний обід у Троїцькому трактирі”. Обід був “пісним” з нагоди останнього дня Великого посту. Про розташування трактиру в сучасному академічному коментарі говориться дещо мудрувато: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниками”. Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 1840х рр., передусім серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнка, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку С. Т. Аксакова, де поет із М. С. Щепкіним на кілька хвилин навідали хворого письменника; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, М. С. Щепкін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся, попрощавшись біля будинку С. Т. Аксакова з М. С. Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в Щоденнику.
Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Поет міг пообідати значно ближче та швидше. На той час у Москві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова і “Саратов” — знаходилися в самому центрі. Та Шевченко попрямував у Троїцький трактир, отже, він хотів відвідати саме його. Може, Тарас Григорович побував у Троїцькому ще в 1840х рр., коли слава трактиру була найбільшою? До того ж, трактир був відомим саме пісними стравами, а в 1844 і 1845 рр. Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може, в цей приїзд у Москву М. С. Щепкін чи хто інший порадив поетові відвідати саме Троїцький? Це схоже на правду. Так я писав у книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007). Вже після її виходу у світ перечитував спогади О. І. Герцена про М. С. Щепкіна і раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 р.: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову”. О. І. Герцен, як відомо, емігрував у 1847 р., а в “Записках актера Щепкина” зустрічаємо фразу, що вже на початку 1830х рр. Троїцький трактир був звичним для Михайла Семеновича: “Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху свободную комнату и велели давать обедать”. Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме М. С. Щепкін, тількино вони вийшли від С. Т. Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі.
Про цей трактир писали, що “нерідко, особливо в зимовий час, не знайдете жодного вільного місця, де б присісти… Багато хто віддає перевагу кухні Троїцького трактиру перед кращим французьким рестораном; принаймні, в ньому, в трактирі, подають величезні порції, хоча не можна сказати, щоб усе це було дешево”.

“Відправилися до Клея…”
Здебільшого ресторани, які відвідував Шевченко в Петербурзі після повернення з заслання, були йому відомі як трактири ще з часу навчання в Академії мистецтв. Скажімо, в повісті “Художник” читаємо щодо дня весілля К. П. Брюллова: “Обряд кончился, мы поздравили счастливых супругов, проводили их до кареты и по дороге заехали к Клею, поужинали и за здоровье молодых выпили бутылку клико. Всё это происходило 8 генваря 1839 года”. Наступна згадка свідчить, що заклад став звичним: “…Предложили ехать к неизменному Клею и поужинать как следует… Мы единодушно изъявили согласие и отправились к Клею… Мы просидели у Клея до рассвета…”
Готель Клея (Клеє) Шевченко відвідав уже наступного дня після приїзду в Петербург — 28 березня. До речі, в сучасних академічних коментарях до Шевченкового Щоденника про самого власника готелю — жодного слова.
Історія появи його готелю коротко така. У 1824—1825 рр. на розі Невського проспекту та майбутньої Михайловської вулиці було побудовано будинок для багатого німця Г. К. Клея, який числиться серед перших власників ресторанів у Петербурзі. У 1830х рр. за містобудівним планом архітектора К. І. Россі цей будинок зазнав реконструкції, і практичний німець Генріх Клей став використовувати його як готель. На цій ділянці (вул. Михайловська, 1/7) нині знаходиться готель “Гранд Отель Європа” ( колишній “Європейський”).
Наприкінці 1858 р. у готелі Г. К. Клея зупинявся французький письменник Т. Готьє, якого вразила буфетна стойка з закусками, відкрита для очей відвідувачів: “На стойці були розставлені: ікра, оселедець, білий і чорний хліб, різного сорту сири, пляшки білої ялівцевої горілки,.. простої горілки”. В публікаціях про ресторан незмінно згадується, що “в ресторані готелю обідали Т. Г. Шевченко, Ф. М. Достоєвський та ін.”
Через чотири дні після приїзду в Петербург — 31 березня — до Шевченка несподівано зайшов “старий, незабутий… щирий земляк Л. Н. Дзюбин. Згадали старину й відправилися в отель “Париж” обідати”. Ресторан при ньому був відомий французькою кухнею. Взагалі для Петербургу в ХІХ столітті було характерним, що ресторани переважно спеціалізувалися на російській або французькій кухні. Це пояснювалося тим, що перші ресторани на початку того століття відкрили французи, вони й показали приклад власникам російських трактирів, кращі з яких перетворювалися в ресторани.
Цікаво розібратися з нотатками в Щоденнику від 12 квітня 1858 р., в яких йдеться спочатку про те, що Шевченко, разом з С. С. ГулакомАртемовським і М. М. Лазаревським, “аби уникнути застуди завернули до Смурова, випили по чарці джину та проковтнули по десятку устриць”.
Ішлося про Сергія Герасимовича Смурова (роки життя невідомі) — купця, крупного торговця фруктами та овочами, який володів будинком на Малій Морській вулиці, 15, де тримав і свою знамениту гастрономічну лавку. Важливо, що в ній С. Г. Смуров мав право продавати міцні алкогольні напої та влаштував спеціальні кімнати для закуски. Це приваблювало численних відвідувачів, а знайомих він прийняв особливо гостинно.
Не плутати, як це іноді робиться, з французьким рестораном “Дюме”, що знаходився в цьому будинку до 1840х рр.
У повістях “Близнецы” і “Художник” згадується ресторан СанЖорж (або СенЖорж) — один із перших французьких ресторанів у Петербурзі, що знаходився на Мойці. В ньому ще у 1830х рр. можна було замовити обід в окремій кімнаті, що мало чим відрізнялося від спеціальних кабінетів, офіційно вперше введених І. І. Ізлером в ресторанікафе на Невському проспекті в 1849 р.

“А від Бореля до Адольфіни…”
Того ж дня — 12 квітня — після обіду Сошальський повіз Шевченка в ресторан Бореля. “А від Бореля до Адольфіни, де я його й залишив”.
Ішлося про фешенебельний ресторан на Великій Морській вулиці, 16, відомий у Петербурзі за ім’ям його власника. Один із найдорожчих і найпрестижніших. З часом його прославлять у місті традиції гульбощів, на яких шампанське лилося рікою, “ним напували не лише слуг, а й коней”. А ще француз Борель увійшов в історію тим, що йому заборгували понад 300 тис. рублів (була поширена практика запису в борг для багатих клієнтів). Певно, розчарувавшись в росіянах, Борель залишив країну, але не з пустими руками, а з чималим капіталом. Утім, як говориться, це вже зовсім інша історія.
Тепер — про Адольфіну. Вона згадується й у запису від 16 травня, між іншим, у той вечір, коли в Петербурзі був М. С. Щепкін: “… З Сошальским і Семеном в захваті заїхали вечеряти до Бореля і погасили свої захоплення у Адольфіни. Цинізм!” А наступного ранку: “Із притулку Адольфіни о 7 годині ранку відправився до М[ихайла] С[еменовича]…” Ішлося про специфічний заклад, подібний до того, який тримала мадам Гільде у Нижньому Новгороді.
Певно, що Адольфіна була Шевченкові відомою з 1840х рр. Щоб переконатися в цьому, досить прочитати дві фрази з його листа до М. М. Лазаревського з Орської фортеці від 20 грудня 1847 р.: “Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите… Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї7, про Адольфінку й прочії дива”. Тож, Адольфіна тоді була значно молодшою й, мабуть, милішою, але бізнес її процвітав і через десять років із лишком.
Втім скажу про це словами того, хто перший (понад 100 років тому!) в повний голос прокоментував найінтимніші зізнання Шевченка і сказав високу правду про них. Це російський письменник із Одеси К. І. Чуковський, який у своїй статті “Воскресаючий Шевченко” (1911) написав про автора Щоденника:
“Ни позы, ни рисовки, ни малейшего пьедестала. Поэтизгнанник, страдалец, боец — так было бы понятно и простительно покушение на пьедестал и на позу! Шевченко же чистосердечно пишет:
— Ночь и следующие сутки провёл в очаровательном семействе madam Гильде…
И опять:
— Заехали ужинать к Борелю и погасили свои восторги у Адольфины…
Как будто даже нарочно заботится, чтобы явиться без ореола! И тем ярче его ореол. О собственном величии и помысла нет…”
Як ясно, просто, правдиво й зрозуміло! Чи може на таке сприйняття здатен лише поет і письменник? Та ні! Через півтора десятиліття після К. І. Чуковського видатний шевченкознавець, академік С. О. Єфремов особливо наголошував щодо Шевченкового Щоденника:
“Це справжній, не надуманий і навмисне не вигаданий, не підкрашений і не підроблений великої душі документ, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть про себе й ні з чим не ховається — навіть з власними своїми вадами та негарними вчинками, аж до “глумления пьянственного”, або навіть з мало принадними походеньками в “очаровательном семействе” якоїнебудь mmе Гильде… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалася, не спиналась на котурни, не драпувалася в якусь пишну тогу, не кокетувала й перед собою…”8.
Як після цієї давньої мудрості пояснити зацікавленому сучасникові, чому Шевченкові записи про Гільде й Адольфіну зовсім не знайшли відображення, скажімо, в знаменитому літопису П. В. Жура “Труди і дні Кобзаря”, що складає останній том сучасного Повного зібрання творів Тараса Шевченка у дванадцяти томах. А в Алфавітному покажчику імен до 5го тому цього видання, в якому опубліковано Щоденник, Адольфіна взагалі відсутня, тоді як Гільде згадується, як і у поета, шість разів, але без будьякого коментаря.
На мій погляд, з такою практикою необхідно, нарешті, покінчити. Тарас Григорович нікого, в тому числі його майбутніх біографів і коментаторів, не уповноважував самочинно вилучати названі ним імена та прізвища, чи замовчувати інформацію про них. Більше того, він не має найменшої потреби в охоронцях його морального обличчя. Ще відомий український літературознавець О. І. Білецький (1884—1961) точно виснував, що в подібних епізодах у Щоденнику Шевченко “не сповідається і не кається”. Тож справжні шанувальники Шевченка потребують істинно наукових і точних коментарів до кожного рядка його Щоденника і мають на це право.

“Прийшов я до Дюссо…”
Стосовно нововідкритих ресторанів, то 12 травня Шевченко записав у Щоденнику, що “на запрошення Троцини та інших земляків прийшов я до Дюссо о 5й годині обідати…”
Ішлося про ресторан у будинку, збудованому відомим архітектором П. П. Жако на початку 1830х рр. на Великій Морській вулиці, 11/6. Це був такий самий фешенебельний заклад, як і ресторан Бореля. Вони знаходилися один навпроти одного через вулицю й постійно конкурували між собою.
Невідомо, чи бував у будинку Шевченко раніше, але з 1830х рр. у ньому знаходився ресторан Леграна. Що стосується ресторана Дюссо, то він відкрився з французькою кухнею на початку 1850х рр., коли поет був у засланні. Про цей першорозрядний заклад, який у середині ХІХ століття був одним із наймоднішим у місті, навіть писав М. О. Некрасов:
У Дюссо готовят славно
Юбилейные столы.
Там обедают издавна
Триумфаторы орлы.
Так поет називав крупних підприємців, промисловців і банкірів. Але ресторан відвідували й письменники, інші небагаті люди.
Тут бували, крім Шевченка, І. О. Гончаров, О. М. Островський, І. І. Панаєв, Л. М. Толстой… Цей ресторан згадується в творах Ф. М. Достоєвського, О. Ф. Писемського, М. Є. СалтиковаЩедріна…
Через рік, 10 березня 1859 р., саме в ресторані Дюссо відбувся урочистий обід на честь актора О. Є. Мартинова, на ньому були присутні М. О. Добролюбов, М. О. Некрасов, О. М. Островський, М. Є. СалтиковЩедрін, Л. М. Толстой, з якими Шевченко тут і познайомився. Поетів знайомий О. В. Нікітенко того дня записав у щоденнику: “Я за обедом сидел между Шевченко и Языковым”9.

“Зайшов у Палкін трактир…”
На завершення — уточнення щодо ресторану, про який Шевченко записав у Щоденнику 2 квітня 1858 р.: “Зайшов… у Палкін трактир, пообідав і відправився додому”.
Один із найстаріших російських ресторанів Петербурга (1808), мав назву “Трактир Палкіна”, що пов’язувало його з першим трактиром ярославця А. С. Палкіна, відкритим у 1785 р. Його називали царем російської кухні. Вважалося, що “справжніми російськими стравами не нагодує ніхто краще від Палкіна”.
За рік до повернення Шевченка бізнес перейшов до продовжувача цієї династії К. П. Палкіна, який мав два ресторани — так звані “Новопалкін” і “Старопалкін”. В академічних коментарях до Шевченкового запису від 2 квітня 1858 р. читаємо: “Ресторан “Палкін” містився на перехресті Невського, Литейного і Володимирського проспектів”. Це — адреса “Новопалкіна”, , відкритого 1850 р., а Шевченко відвідував “Старопалкіна”, що діяв із 1830х рр. і був із тих часів йому відомий. М. І. Костомаров згадував, що після зустрічі з Шевченком у Петербурзі вони “відправилися пішки в ресторан снідати і з тих пір кілька разів сходилися… в ресторані СтароПалкіна”. В листі до видавцяредактора “Русской старины” М. І. Семевського знову свідчив щодо періоду липня — серпня 1858 р, що “протягом двох тижнів ми бачилися щодня, особливо вечорами, у трактирі Старопалкінському…” Великою популярністю в Петербурзі користувалися курині котлети “попалкінськи”, палкінська форель, індичатина… Трактир знаходився на розі Невського проспекту та Садової вулиці. Нині на Невському проспекті, 47 працює ресторан “Палкін”.

  • * *
    Подробиці Шевченкового життя, пов’язані з готелями, ресторанами та трактирами, на мій погляд, не менше важливі, ніж будьякі інші. Це ж і є нероздільне, цілісне поетове життя!

———————————
1 У “Словнику мови Шевченка” та додатку до нього це слово не зафіксовано. У В. І. Даля: “Трактир — гостиница, харчевня, где пьют и едят из платы…” За однією з версій прийшло в російську мову з польської, де означало “тракт”, “дорогу”, є ще кілька версій щодо походження від латинської, німецької, французької мови. В Росії трактири почали поширюватися з другої половини ХІХ століття (до цього існували кабаки). До речі, про кабак Шевченко згадує у записі від 27 вересня 1857 р. Головна відмінність між ними в тому, що в кабаках, як і в шинках, переважно пили, а в трактирах всетаки і їли. Починаючи з ХІХ століття деякі трактири стали називатися ресторанами.
Недопустимо перекладати з російської на українську словом “шинок”, як це нині, на жаль, буває. Тарас Григорович краще від сучасних його перекладачів знав, що таке шинок:
— Де та доля пишається?
Чи то в шинках з багачами?
Чи то в степах з чумаками?
2 Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. С. 96.
3 У “Словнику мови Шевченка” немає слова “заклад” і, скажімо, О. Я. Кониський, який, на мій погляд, занадто вільно переклав поетів Щоденник, якраз тут доречно залишив слово “завєдєніє”.
4 В оригіналі у Шевченка: “Скверно пообедали…” В одному з сучасних перекладів: “Кепсько пообідали…” У О. Я. Кониського: “Погано пообідали…” Це точніше, бо у творах Шевченка відсутнє слово “кепський”. Зате є слово “скверний” у тодішньому й сучасному розуміннях — поганий. Очевидно, що треба залишити поетовий текст.
5 У “Словнику мови Шевченка” відсутнє слово “готель”. Вважаю за доцільне в перекладі залишити застаріле для нас, але ж не для Шевченка, українське слово “отель”, вжите поетом. Значно пізніше у Л. Українки: “Я рискувала б сидіти в отелі з тиждень…”.
6 Каравансарай — на шляхах і в місцях Близького Сходу, Середньої Азії, Закавказзя — заїзд для караванів в’ючних тварин, які перевозять вантажі та людей. Очевидно, поет іронізував із приводу метушливої помпезності й поверхової показушності московського готелю та його реальної некомфортності.
7 В “Современных записках” І. С. Тургенєва читаємо: “…Всё обстоит у нас благополучно… У Излера расстегаи так же хороши…”
8 Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Т. 4. Щоденні записки (Журнал). — К.: Державне видавництво України, 1927. С. ХХІІ.
9 Никитенко А. В. Записки и дневник: В 3 т. Т. 2. — М.: Захаров, 2005. С. 123.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment