Велич людськості в епоху протиріч

Ноосферне мислення понтифіка, український контекст

Євгеній ХОДАКІВСЬКИЙ,
професор, заслужений діяч науки та техніки України

На перетині двох епох і переходу в другу чверть ХХІ ст. у небезпеці неструктуризованого хаосу, конфліктних ситуацій, посилених аж до прямих військових дій, на ґрунті духовних, релігійних і соціальних розбіжностей, активізації поширення авторитаризму, каталізатором якого є зокрема “русскій мір”, зважуючи альтернативу розвитку демократичних процесів, вчені, релігійні діячі та всі ті, кого ми іменуємо мирянами (від слова “мир”) з надією спрямовують погляд на об’єднання найвищих сил світу — Релігій і Науки, в їхнє спільне спрямування. На цій основі вони приєднуються до величної постаті Його Святості папи Римського Іоанна Павла ІІ, першого слов’янського папи Римського (майже 27 років понтифікату), Великого поляка, генетичного українця, найвидатнішого вченого-працезнавця, доктора наук, професора і Святого — Кароля Войтили — на порозі сторіччя від дня його народження. Але, на початку, про об’єктивну необхідність такого спрямування.
За Ейнштейном, “наука без релігії сліпа, а релігія без науки — мертва”. “З усіх книг Біблія зробила найбільший вплив на історію людства”, — зазначає Ейнштейн, — “Надалі цей вплив буде тільки зростати”. Відповідно до твердження А. Ейн­штейна “чистота механістичної науки відразу руйнується при розладі концептуальних основ поєднання науки та релігії, без якого майбутнє Всесвіту не моделюється”.
Наразі людство перебуває у черговій точці біфуркації. Але, на противагу попереднім, ця якісна зміна — усвідомлена, заснована на самоосяянні людини і принципово новій парадигмі — науковій релігії.
Нині домінуючою (провідною) в світовій науці є холомна (цілісна) концепція єдності Духовної і Матеріальної систем світотворення. Холомність як вираз голографічної концепції Всесвіту стає предметом осмислення багатьох видатних фізиків-теоретиків сучасності, таких як Девід Бон, Станіслав Гроф, Ервін Ласло та інших. Концентрований вираз ідеї холомності полягає в такому: “…кожна просторова часова ділянка Світу тримає в собі весь порядок Всесвіту”. Нагальність переходу до осмислення ноосфери і ноорозвитку висвітлюють фізіократичні роботи нашого сучасника М. Руденка, що ґрунтуються на сенсі холістичності. Істотною особливістю економіко-філософського доробку М. Руденка є те, він розвиває ту царину наукової думки, дотримання критеріїв якої забезпечує вихід України та світового співтовариства в напрямі сталого (цілісного) ноорозвитку (розумового за В. Вернадським). Поєднання гносеологічного з фізичним веде автора до висновку про матеріальність Бога, ідентифікуючи зі Всесвітом як суб’єктом. Підтвердженням цього є відкриття 4 червня 2012 року базона Хиггса (США), енергії 10-22 сек і початком наукової матеріалізації Бога.
У призмі наукового світотворення знову повернемося до професора Кароля Войтили. В автобіографічних повідомленнях (в Інтернеті) авторизовано йдеться про те, що “наукова праця повністю опанувала моєю свідомістю”. Докторську дисертацію обсягом 280 сторінок рукописного тексту з символічною назвою “Від Іоана Хрестителя до Христа” він написав ще коли йому не було 26 років. У ній висловлює основну ідею про необхідність розглядати людину “як образ Божий, а пізнання і вивчення її необхідно як зовні, так і всередині, оскільки людина є єдиним об’єктом, що потребує такого розгляду”. Звідси походять витоки “людськості”, якою потрібно ділитися у спілкуванні, навчанні та в ділі, “пізнаючи себе і через це іншого”. Ідеями людськості в дусі Євангелія пронизані всі його науково-релігійні праці (сюжети, книги, монографії та енцикліки).
Іоанн Павло ІІ є автором понад 120 філософських і богословських робіт. 5 книг, остання з яких “Пам’ять і ідентичність” вийшла в світ напередодні його останньої госпіталізації 23 лютого 2005 року. Але головним у його понтифікаті (майже 27 років) була модернізація католицької церкви, налагодження зв’язків з нехристиянськими релігіями, публічне різке засудження тоталітаризму.
Інтернет-відомості про матір, батька, братів та сестер Кароля Юзефа Войтили вкрай обмежені. Повідомляється, що майбутній понтифік народився у містечку Водовице, що біля Кракова, у родині поручика польської армії та вчительки.
Завдяки дослідженням Михайла Маслія (відомості з його архіву) та видавництву “Тріумф Серця”, з благословення єпископа Станіслава Сердюка, письменника Бориса Филипчака (зокрема його інтерв’ю українській газеті “Нова Зоря”, яка виходить у США), засвідчено, що мати найвидатнішої особистості сучасності — Кароля Войтили — Емілія Кочоровська походить із Тернопільщини. Вона народилася 26 березня 1884 року в українській родині в давньому місті Кременці. Дослідники повідомляють, що вона мала неймовірну вроду і разом із сестрами перемогла у конкурсі як найчарівніша пані у місті. Жінка займалася вихованням дітей. Мала слабке здоров’я — непокоїло серце і нирки. Набожна сім’я Войтил зазнала багато горя. Подружжя втратило дочку. Поява на світ маленького Кароля, якого вони пестливо називали Льоликом, трохи втішила горе батьків. Під час пологів мати просила акушерку відчинити вікно, через яке долинали дзвони з найближчого костьолу — в цей час правили травневий молебень. Так, під дзвони, народився майбутній Папа Римський. З часу народження майбутнього понтифіка 18 травня 1920 року його мати не працювала. Доглядати маленького Кароля їй було важко. Та, пестячи сина, мати неодноразово повторювала: “Мій Льолю стане великою людиною”.
Радість материнського спілкування і опіки була недовгою. 13 квітня 1929 року Емілія Кочоровська померла. Дев’ятирічний хлопчик дуже гостро переживав цю важку втрату: “Над твоєю білою могилою, о Мати, згасла любов. Молюся з усією любов’ю сина”, — стверджував він у своїх молитвах. Ці відомості ми отримали завдяки спогадам Бориса Филипчака, який здобув медичну освіту в Ягеллонському університеті якраз у той час, коли там вчився Едмунд Войтила. Борис Филипчак не лише був однокурсником Едмунда, старшого брата майбутнього Папи Римського, а й його близьким приятелем. Після закінчення університету юнаки працювали в одному шпиталі у Бельську. Едмунд не раз у вихідні брав до шпиталю Кароля, який ставив кумедні сценки перед хворими.
Нині в друкованих виданнях та на сторінках Інтернету ведеться полеміка — чи був Іоанн Павло ІІ українського роду? Чи в його жилах текла українська кров?
Професор Кароль Войтила в своїх творах, виступах, проповідях дуже часто звертається до Провидіння і здебільшого — у релігійному значенні. Приєднуючись до його визнання в діяльності Бога, який підтримує життя у всьому, ми намагаємося дати пояснення цього унікального і всезагального явища.
Позитивна спрямованість світу до вдосконалення та досконалості визначається його Провидінням.
Провидіння — це діяльність Бога, який підтримує життя у всьому… Ще Піфагор визнавав закон Провидіння, що формується на основі двох рушійних сил вчинків людини: могутності волі і визначення долі. При цьому, сила волі рівнозначна могутності долі. І така еквівалентність перманентна. Перша з цих сил виникає вільно, а друга формується вимушено. Тому кожна людина — власник своєї долі.
Відповідно до його вчення, Воля панує над майбутнім, Необхідність — над минулим, а Провидіння над Нинішнім (теперішнім). Ніщо із сущого не відбувається випадково, а витікає із основного закону Провидіння, поєднуючись з Волею людини, яка підкоряється йому, або його порушує, діє за необхідності. Згода Волі з Провидінням творить Добро, а Зло породжене їхнім протиріччям (незгодою).
Воля і Свобода — одне і те саме. Або, Воля, що твердо йде вперед, є Віра. Вона творить собі в душі образ і підпорядковує собі все; завдячуючи їй, душа отримує силу, підкоряючи собі іншу душу і проникаючи в найглибші таїнства думок. Душа, що творить великі справи іменем Всевишнього, подібна пророкам і святим. Зло ховається від них. Ніщо не шкодить тому, в кому перебуває Бог.
У процесах Провидіння не існує випадковості. Випадковість — лише слово, яким ми позначаємо математичну ймовірність. Провидіння має назву лише узгодженість, або беззаперечну достовірність.
На ґрунті релігії позначають одночасні діяння Бога та людських істот. Бог реалізує свою волю через прояви людської волі, не порушуючи свободи вибору людини. Кароль Войтила вивченню Провидіння присвятив цілу енцикліку, назвавши її “Віра і Розум”. “Це наче два крила, на яких людський дух вознісся до бачення істини, тобто пізнання його самого”, — стверджував він. Отже, Віра, Розум і Добро максимально розкривають свою природу або, іншими словами, — людськість, гуманізм, як основні характеристики демократичної вільної духовної релігії, виразником якої є Церква. Якраз на такому фундаменті рік тому сформована і офіційно визнана світом Українська Православна Церква, що найбільше відповідає духовним потребам волелюбного українства, демократична за своєю природою. А подія ствердження її автокефалії документом Томосу має вагу найвищої в тисячолітті. Показовою і вагомою також є особистість очільника рік тому визнаної автокефалії митрополита Київського і всієї України Епіфанія. В його особі вдале поєднання високого релігійного сану і атрибутики найвищої освіченості: доктора наук, професора, ректора.
Законодавством України визначено європейський курс на демократизацію, що передусім відповідає сутності самого українства, його україноцентризму. Канони демократії теоретично витікають з основних принципів Божого Провидіння. Вони повинні стати головним стратегічним орієнтиром починаючи від президента (прем’єра) і всієї управлінської вертикалі. Характерною рисою діяльності п’ятого президента України Петра Порошенка є прагнення чіткого дотримання основ стратегії такого напряму. Заради демократичності навіть під час передвиборчої компанії він дозволяв їдке критиканство своїм опонентам, що заселяли майже всі державні органи, навіть власні штаби. Демократична історія світу і, звісно, України, навічно запише до себе це велике достоїнство особистості Петра Порошенка і його команди, а здійснення непростої процедури одержання Томосу будуть закарбовані і в наступні століття. Молода українська демократія нині терпить напади з боку автократичних сил через навішування ярликів “партія війни” замість по суті, “партії захисників”, й намаганням поширення хаосу як стратегічних прийомів “шматування” України і цілком заслуговує назви “партії капітуляції” з її гаслом “какая разница”. Зміцнення військових оборонних сил України як ніколи на часі, особливо після законодавчого утвердження конституційних змін в Росії, що ігнорують основні принципи міжнародної демократії.
Визнання Кароля Войтили як найвидатнішого вченого-працезнавця пов’язане з його енциклікою “Все про людську працю” (1981 р.), в якій він науково-релігійно обґрунтував основний сенс праці: “праця для людини, а не людина для праці”. І нині вся світова система зайнятості населення і безробіття функціонує, використовуючи основні положення цього геніального творіння. Застосовуваний в Україні “безвіз” ґрунтується на розробках вченого і релігійного діяча. Він є втіленням об’єктивного закону дифузії (взаємопроникнення) соціально-економічних систем (на побутовому рівні: “людина шукає, де краще”). Явище людської міграції і міжнародний ринок праці ніколи не зникнуть (закон синергетики: закриті системи вибухають).
Нині в Україні функціонує фізіократичне товариство імені Сергія Подолинського, яке очолює доктор економічних наук професор Володимир Шевчук. Товариство пропонує стратегії “вписування” господарських систем у природне середовище. Яскраві представники цього товариства професори Юрій Канигін та Володимир Кушерець переносять теорію “вписування” господарських систем у природне середовище на рівень перспектив світової цивілізації. Так, посилаючись на звернення Його Святості Кароля Войтили до українського народу, де понтифік передбачає для України перехрестя між Західною та Східною Європою і як Велику християнську цивілізацію зазначають в ентогенезі про розвиток Північної протонтиди — основної житниці Європи, центром якої буде Україна, яка використовуватиме ноосферні ідеї інфодинамічної (синтелектичної) конструкції дій.
І на закінчення: приємно було слухати з уст Кароля Войтили, Папи Римського Іоанна Павла ІІ, сповнену ліризмом промову українською мовою, яку він виголосив у кінці червня 2001 року під час відвідин України. Його слова: “З глибоким хвилюванням і радістю я зміг поцілувати улюблену землю України”. Як любо він разом із діточками Львова виспівував: “Вийди, вийди, Сонечко, на дідове полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко”…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment