Панорамне бачення України у Всесвіті…

Павло МОВЧАН
Національний музей літератури України спільно з видавництвом “Ярославів Вал” 30 січня 2020 р. організував круглий стіл “Камо грядеши, Україно?!” довкола книжки Юрія Щербака “Україна в епоху війномиру”. У круглому столі при головуванні Михайла Слабошпицького взяли участь письменники, політологи, дипломати, вчені (пропускаючи відомі титули в алфавітному порядку): В’ячеслав Брюховецький, Володимир Василенко, Микола Голомша, Богдан Горинь, Валерій Журавков, Cергій Комісаренко, Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Вадим Скуратівський, Василь Шевчук. З коротким вступним словом виступив автор книжки “Україна в епоху війномиру” Юрій Щербак. Він же зробив підсумки дискусії. Пропонуємо увазі читачів частину виступів учасників круглого столу (стор. 6—7).

Ніщо так не цікавить людину, як її майбутнє. Ця відома сентенція була, є і буде завжди актуальною не лише для кожного сущого, а й для людства загалом… Що тебе, мене, нас усіх очікує завтра, позавтра? І цим перейняті не лише фахові футурологи, ворожки, провидці, астрологи, шамани, а й кожен, хто притомний, хто хоче зазирнути за завісу завтрашнього, аби не лише жахнутися, а й захопитися передбаченим.
Тому для мене книжка Юрія Щербака є важливим чи не другим збудником душі після Іоанна Богослова, аби осмислити не лише свій час, свою добу, а й природу часу, осмислити есхатологію історії, її, так би мовити, фініш… Якщо в Біблії зафіксовано початок історії, то в Новому Заповіті передбачено її кінець. Ось чому мене зацікавив острів Патмос, де Іоанну і було явлено одкровення. Я пригадую, як ми групою депутатів здійснили сходження до найвищої святині на координаті духу. На цьому острові в надзвичайній печері не припиняється богослужіння майже 2000 років. І перше, що мене вразило, — висота і глибина печери. Так само, як те, що мої супутники по сходженню до храму комуністка Катерина Самойлик і соціалістка Ніна Марковська, посилаючись на спеку і втому, наблизившись до брами, сіли на лавицю під шовковицею. Так і не переступили порога цієї святині, в якій з природного вилому в стіні, умовно кажучи, вікні, відкривалась перспектива на гряду островів і на безмір морської далечини. Очі набиралися і простору, і неймовірної світлизни. І те, що спадало на думку при вслуховуванні в грецькі псалмоспіви: земна краса не передбачає кінцевості цього світу.
Іоанн Богослов не пустив до себе невіруючих, але зірка Полин постала тоді переді мною в образі чорнобильської трощі, яку вперше озвучив на колишньому просторі Союзу Юрій Щербак. Проте я відчув, як грімкочуть вершники Апокаліпсису копитами об крем’яну гору, в якій було зафіксовано те, чого не минути людству — кінця історії.
Тому книжка Юрія Щербака “Україна в епоху війномиру” для мене особисто була ще одним важливим поштовхом до осмислення часового приконеччя, в якому, здається, нам випало жити. І тут треба подякувати Юрію Щербаку за відвагу, за одкровення, за чіткість майже наукових формулювань з долею релігійного прозріння у викладенні тієї важливої думки, яка суголосна відомому філософу минулого сторіччя Миколі Бердяєву, що історія не може тривати безкінечно. Адже якщо був початок, то неодмінно має бути і кінець. Інакше все обернеться, за висловом Ф. Достоєвського, “на дурную бесконечность”. І всі притчі, які є в книжці, покликані мовби ілюструвати цю тезу. Виникають цілком логічні запитання: а задля чого людині суджені земні випробовування? І тут я принагідно згадую книжку розмислів Анні Безант “Сходинки життя”, в якій вона чітко розмежовує три сфери, в яких перебуває кожен сущий: фізичне тіло, ментальне і астральне, бо є незнищенна людська субстанція — душа, яка легко переходить з однієї сфери в іншу, проте за однієї умови: якщо людина дбає про неї, тобто про душу. Чому і необхідно людині жити відповідно до Господніх приписів, серед яких найважливішим є: “Возлюби свого ближнього”. Тому і не можу не згадати ще одного авторитетного релігійного мислителя Раві Аківу, який, відроджуючи вчення про Каббалу, нагадував про призначення людини на землі, аби уникнути саме того суду, який поіменований Страшним, тобто руйнацією світобудови, що, власне, і є надзавданням Сатани, присутність якого, як на мене, гостро відчуває Юрій Щербак, ототожнюючи цю сутність з конкретною історичною постаттю — Владіміром Путіним…
Це книжка застережень. Вона спонукає нас згуртовуватись, аби витворювати відповідні когерентні поля, тобто енергетичні згустки протидії тим інформаційним затуманюванням, які облягли не лише український материк, а й усю планету. Тому питання духу, проблеми, культури, зокрема української, як і освіти і науки, питання “м’якої сили” для нас є визначальними… Дякую ще раз Юрію Щербаку за широку панорамність бачення світу і України в третьому тисячолітті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment