У Національному університеті “Львівська політехніка” побачила світ книжка спогадів, роздумів, документів, світлин “Товариство, яке змінило Політехніку”, присвячену 150-річчю Товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка і 30-річчю його діяльності у Львівській політехніці. Укладач і редактор — Ярослава Величко, провідний випусковий редактор, голова інформаційної комісії Товариства української мови імені Т. Шевченка (нині — “Просвіта”) від 1988 року, відмінник освіти, член НСЖУ; за загальною редакцією Христини Бурштинської — професора кафедри фотограмметрії та геоінформатики Інституту геодезії, доктора технічних наук, від 1990 року — голови Товариства української мови імені Т. Шевченка (нині — “Просвіта”) Національного університету “Львівська політехніка”.
Пропонуємо увазі читачів розмову з професором Христиною Бурштинською про книжку “Товариство, яке змінило Політехніку”.
Передмова Христини Бурштинської
Книжка розпочалася матеріалом про роль Матірної “Просвіти”, створеної 8 грудня 1868 року, яка проіснувала в Галичині до 1939 р., коли прийшла більшовицька навала. Зважаючи на Першу світову війну і тяжкі її наслідки, “Просвіта” діяла неповних 70 літ. І за цей час вона піднесла національну культуру краю, свідомість народу, сприяла патріотичному вишколові молоді, займалась зростанням економічних інституцій. Та найголовніше — вона перемогла москвофільство. Хто не дуже знайомий з історичним розвитком Галичини, може думати, що під крилом Австро-Угорщини вона розвивалась, як у Бога за пазухою. Через польський гніт, утопічні слов’янофільські ідеї, освячені скіпетром російського царя, москвофільство настільки поширилося, що захопило навіть греко-католицький церковний клір. І. Франко цей період в історії Галичини назвав “чорною дірою”. Заснована “Просвіта”, до якої перед Другою світовою війною належало 15% дорослого населення Галичини, стала “державою українців у чужій державі”.
Наша діяльність базувалась на засадах Матірної “Просвіти”. Основними напрямами стали боротьба за державу; утвердження української мови — поширення її викладання і створення науково-методичного забезпечення; культурно-освітні заходи, бо в Україні культура — це також політика.
У книжці висвітлено нашу участь у Помаранчевій революції та Революції гідності, зборі коштів у Політехніці на допомогу родинам Небесної Сотні та для потреби нашої армії у російсько-українській війні. Доброю традицією стала опіка дітей родин Небесної Сотні та дітей з малозабезпечених родин на свято св. Миколая.
В Україні ще в імперські часи національне відродження розпочалося з іменем Шевченка, в Політехніці — теж з тим високим іменем. Починаючи з 1988 р., ми проводимо Конкурс серед студентів на краще читання творів Т. Шевченка або поезій про нього. У нашому конкурсі брали участь студенти Університету ім. Івана Франка, Української академії друкарства, учні Першої української академічної гімназії. Загалом — від 40 до 80 учасників у різні роки. У Політехніці, де наша професійна діяльність базується на аналітичних дослідженнях, ми добре розуміли, що в постколоніальній державі українська культура мусить стати основою національної політики. Бо там, де існує самоідентифікація населення як українців з питомою історією, мовою, культурою, чужинецький світ (читай — “русскій мір”) не пройде. А якщо пріоритетом стає підсвічена інформаційними ілюмінаціями “ковбаса”, то трапляються неминучі метаморфози, зокрема і з виборами президентів. Пригадую, як вселяв Л. Кучма у суспільство фразу, що “національна ідея не спрацювала”. А як вона спрацює, якщо нація після колоніального перебування лише формується.
Розмова з лауреатом ордена Княгині Ольги ІІІ ступеня Христиною Бурштинською
“Ми почали це розуміти пізніше…”
— Пані Христино! Як Ви прийшли до національної ідеї?
— Змалку. Родина була патріотичною. Це в нас у генах і в крові. Через Ярослава Лемика, дуже світлу людину, я познайомилась з Іриною та Ігорем Калинцями. Мене навіть запитували певні “відповідальні” люди, чому я зацікавилась поезією Ігоря Калинця. Хіба, мовляв, ви не розумієте, що він друкується за кордоном?
В’ячеслав Чорновіл. Ми постійно ставали на його захист. З Горинем Михайлом спілкувалася — він виступав у Політехніці, його кредо було жорстким, безкомпромісним: “Кожен творить собі дорогу сам”. Це була дуже непроста епоха, яка вимагала сильних героїчних людей.
Познайомилась і з Опанасом Заливахою, який разом з Аллою Горською, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко створили до 150-річчя Т. Шевченка вітраж для вестибюлю “червоного корпусу” Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Комісія визнала вітраж “націоналістичним” і напередодні 9 березня 1964 року його знищили.
— Опанас Заливаха, цікава постать нашої культури — як він прийшов до національної діяльності?
— Народився він на Харківщині, 1932 року родина втекла від Голодомору на Далекий Схід. Вчився в Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Ріпіна (а не Рєпіна), звідки його відрахували за “поведінку, негідну радянського студента”, — не прийшов на зустріч із кандидатом в депутати. А про українство задумався, коли навчався в інституті, і студентка зі Словаччини запитала його: “А звідки ти? До якої культури належиш?” Це запитання перевернуло його душу, і він потім сказав: “Я захотів бути українцем”. Я дуже люблю цього художника, його мистецькі твори. Коли ми разом із відомим львівським колекціонером, головою Клубу греко-католицької інтелігенції Іваном Гречком гостювали в інженера В. Волицького, мене дуже вразила картина на стіні. Це був Заливаха, ще малознаний широкому загалу.
Так я потрапила у дивовижний світ Опанаса Заливахи з його Скорбною Богоматір’ю, просвітленими чумаками і космічними соняхами. Він розумів, що люди, які знатимуть його твори, швидше наблизяться до спільного національного кола.
— Чи здогадувались тоді українські вчені, що саме Москва наполягала на будівництві Чорнобильської АЕС?
— Ми почали все розуміти пізніше, коли було опубліковано матеріали про Чорнобиль. Будувати АЕС на трьох геологічних розламах, про що вказали у своїх висновках члени інженерно-геологічної експертизи, було категорично небезпечно. І, що прикметно, станція була в прямому московському підпорядкуванні. Це ж стосувалося і керівного апарату, і керівних кадрів. Фактично Україна впливу на станцію не мала, що після аварії й призвело до напружених відносин московського і київського вищого партійного керівництва.
І коли на вимогу Кремля й особисто першого секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова партійний керівник українського ЦК Володимир Щербицький змушений був організувати першотравневу демонстрацію, українські письменники виступили з осудом партійної системи. У червні 1986 року на з’їзді Спілки письменників Олесь Гончар вийшов з лав КПРС і заявив, що Чорнобиль змінив письменників і їхнє ставлення до світу.
— До речі, як ставитеся до Михайла Горбачова, який завалив Союз? З вдячністю чи із застереженням?
— Із застереженням, очевидно. Горбачов бачив, відчував, що все це господарство — СРСР — розвалюється і далі не може існувати. Він заходився його реанімовувати. Але основні засади московської імперії лікуванню не піддавались. Діяльність Горбачова — спосіб втримати імперію, яка вже тріщала по швах. До речі, Олесь Гончар вважав, що Чорнобиль дуже ефективно спричинився до розпаду Союзу. Навіть багато хто з українських комуністів побачив потворну систему держави, в якій вони жили.
— Як вдалося В’ячеславу Чорноволу стати провідником національно-визвольного руху?
— Був людиною, надзвичайно відданою національній справі. Хоча, на жаль, не завжди вмів (чи — міг) бути дипломатом. І не завжди міг прихилити до себе тих людей, які були його однодумцями, тобто дуже переживали за національну справу. “Багаті люди — багата держава”, — це був його девіз… Зі слів Ярослава Пітка, нині — голови Львівського ОО ВУТ “Просвіта”: “Дисиденти не мали достатньо знань у розбудові партій і методики боротьби з таким ворогом, як Московська імперія. Не до кінця розуміли роль КДБ, адже її адепти вміли змінювати тактику, але ніколи — стратегію. Ця структура мала і має глибокий вплив на цілий світ. Словом, наші дисиденти були не стільки ідеалістами, скільки не розуміли теоретичних засад розбудови партій”. Візьміть хоч би РУХ — а яка ж сила була! “Кого улещено дарами, кого утоплено в крові…” (Л. Костенко)
— В якій акції протесту Ви вперше взяли участь — в НРУ або КУН?
— Перша — коли у Львові 13 червня 1988 року організувалась “Просвіта”. Друга — біля Університету, коли відбувалося масове відстоювання принципів Української Гельсінської Спілки.
— Коли Ви відчули (зрозуміли), що Україна таки стане незалежною?
— Здавалось, що на це підуть десятиліття, що Союз — це мур, який нелегко буде зруйнувати. Багато читали, зокрема з того, що передавалось з рук в руки. Аналізували твори. Сперечались. Може, я скажу крамольну думку, але страшна російсько-українська війна наших днів частину зденаціоналізованих українців привернула до спільного національного дому.
“Бо ж серйозні національні рухи почались від Шевченкового слова…”
— Хто кому більше помагав: Юрій Рудавський — ректор Політехніки — “Просвіті”, чи “Просвіта” — ректорові у його глибокій україноцентричній діяльності?
— Взаємно. Це була дуже освічена людина. Він добре знав українську літературу, українську історію, чого бракувало багатьом. Пам’ятаю, ми організували академію до 100-літнього ювілею у 2000 році Юрія Липи. Юрій Рудавський уважно стежив за реалізацією сценарію Академії, розмірковував про значення “Чорноморської доктрини” для геополітики України.
Ректор сприяв тому, щоб на Вченій раді університету було затверджено “Програму утвердження української мови”, яку уклали члени Товариства “Просвіта” і поетапно відповідали за її реалізацію. Це було у зрусифікованому Політехнічному інституті непросто. Дехто буквально шпурляв методичні вказівки, написані українською мовою. Значною в Політехніці була діяльність, скерована на вироблення науково-технічних норм, зосереджена у створеному Технічному комітеті стандартизації науково-технічної термінології. Насамперед великий вклад у цю справу зробили викладачі Андрій Зелізний, Марія Ганіткевич, Володимир Перхач, Богдан Рицар, Володимир Літинський та інші.
— А поява в Політехніці видавництва — чия ідея?
— Та звісно — Юрія Рудавського. Бо він розумів, що без підручників, термінологічних словників, без викладання українською мовою повноцінне функціювання Політехніки неможливе. З часом видавництво ставало дедалі масштабнішим — нині воно видає до 100 і більше підручників на рік. А це уже заслуга ректора Юрія Бобала.
У ті часи термінологічні конференції були дуже могутніми, вони збирали фахівців з цілої України. Спочатку конференції очолював Володимир Перхач, а зараз — Богдан Рицар. А ще — виголошували доповіді про знакову подію чи про видатну особистість, ювілей якої відзначали.
— Ви теж брали активну участь у проведенні цих конференцій?
— Так.У 2018 році я підготувала доповідь про Матірну “Просвіту” — як вона перемогла москвофільство, що зацікавило учасників зі східних областей України.
— Що скажете про вечори, присвячені поезії Ігоря Калинця?
— Їх було два. До першого з них я навіть сценарій написала і мала вступне слово. А його першу збірку — “Вогонь Купала”, знала майже напам’ять. А взагалі українські поети набиралися потрібного духу у Львові: Василь Симоненко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський.
Для мене всі дисиденти — герої.
Ми добре розуміли вагу поета в нашій культурі, як і те, на що здатна чужинецька влада: “допомогли” залишити цей світ Василеві Симоненкові, замордували, вже в часи перебудови, Василя Стуса, та й до смерті В’ячеслава Чорновола — ох, як багато “гачків”.
Василь Симоненко після перебування у нашому місті написав вірш “Український лев”. Часто бував у Львові Микола Вінграновський. Востаннє — у вересні 2003 р. Він жив тим, що оживляв “нашу до смерті порубану літературу” і працював для тієї частини люду, яка “дає собі звіт у тім, до якого народу вона належить”.
— Що можете сказати про родини Потяків чи Зеленчуків, що в Криворівні?
— З третього покоління Ганнуся Зеленчук — директор музею Івана Франка в Криворівні. А загалом — це діяльні, шляхетні гуцульські родини.
— Чим запам’ятався Вам фотоконкурс у газеті Політехніки — “Аудиторія”?
— Пам’ятаю, що фотографії завжди були або духовного рівня, або високопрофесійні. Дуже підтримував цю справу незабутній Василь Пилип’юк, відомий у світі фотохудожник. Це була добра справа, студентів заохочували нагородами, також — і від “Просвіти”.
— Ви, пишучи про Ірину Фаріон, так висловили свою думку: “Бути українським філологом в Українській державі, у тій, яку маємо, вельми непросто”. Звичайно, це відповідає дійсності. А якщо ці слова прочитають школярі чи студенти — і не підуть вчитися на українських філологів?
— Хто має в собі силу і гарт — той обов’язково стане філологом. Врешті, “Просвіта” завжди ставала на захист Ірини Фаріон — цієї видатної постаті нашої культури. Дуже люблю її науковий підхід до аналізу літературних чи історичних діячів, її вміння бачити найголовніше, аналізувати нешаблонно. Це — талант від Бога і від самовдосконалення.
— У що вірите?
— В Україну. Україна — понад усе.
— 2009 року Ярослав Дашкевич сказав мені: “Витягнути нашу націю з болота можна тільки націоналізмом”. Згодні?
— Абсолютно. Без націоналізму ми б не мали держави. Бо ж серйозні національні рухи почались від Шевченкового слова. Шевченко — Богом нам післаний чоловік!
Розмовляв Богдан ЗАЛІЗНЯК,
м. Львів
