Ганна АНТИПОВИЧ,
заслужений журналіст України, м. Полтава
Добру справу зробили працівники відділу краєзнавства Полтавської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського за підтримки Департаменту культури і туризму обласної державної адміністрації — видали біобібліографічний покажчик “Тарас Пустовіт” — третю книжку серії “Видатні краєзнавці Полтавщини” (попередні два випуски були присвячені Петрові Ротачеві та Вірі Жук). Презентація книжки відбулася в обласній бібліотеці.
Для Тараса Павловича Пустовіта, заступника директора — начальника відділу інформації та використання документів Державного архіву Полтавської області, заслуженого працівника культури України, просвітянина, нагородженого медаллю “Будівничий України”, — це й подарунок на 60річний ювілей, і, як він каже, стимул для подальших досліджень історії Полтавського краю і України. А для всіх, кому та історія не байдужа і хто прагне знати героїчні діяння нескорених борців за свободу Вітчизни нашої, це дуже цінний посібник.
Про структуру покажчика розповіли упорядники — завідувачка відділу краєзнавства обласної бібліотеки Марина Федорова та головний бібліограф цього ж відділу Ганна Дідусенко. Перший його розділ вміщує “Штрихи до портрета українознавця” (автор — директорка Державного архіву нашої області Валентина Гудим), статтю Леся Косиченка, надруковану в “Урядовому кур’єрі” “Розірваний зашморг обмови”, інтерв’ю Тараса Пустовіта “Вечірній Полтаві”, в заголовку якого — кредо цього історикаархівіста: “На першому місці для мене як дослідника завжди перебуває її високість людина”.
Другий розділ “Відкриті архіви” вміщує бібліографію публікацій Тараса Пустовіта в енциклопедичних виданнях, збірниках, періодиці. 1467 позицій — скільки дослідницької праці, справжніх відкриттів, імен, повернутих із забуття!
Третій розділ “Славного батька достойний син” фіксує ще понад сотню публікацій, де йдеться про працю Тараса Пустовіта і його однодумців, різні проєкти за його участю.
Вітальне слово від господарів виголосила заступник директора з наукової роботи обласної бібліотеки Надія Влезько. Вона привітала присутніх з Днем Соборності України і зазначила, що бібліографи впродовж 2019 року виконали колосальну роботу щодо виявлення та систематизації відповідних джерел; висловила сподівання й на подальшу співпрацю з Тарасом Пустовітом.
До речі, славного Тарасового батька Павла Микитовича Пустовіта я добре знала. Був період, коли йому, журналістові, довелося працювати в обкомі партії. Ми, журналісти “Комсомольця Полтавщини” — газети, яка вічно потерпала від нагінок то ЦК комсомолу, то “самого” Щербицького, мали в особі Павла Пустовіта захисника. А коли 1987 року я залишила роботу в пресі через неможливість висвітлювати “активну діяльність” комсомолу, який гнив, смердів і влаштовував оргії на кременчуцьких островах чи в приполтавських районах, то Павло Микитович дуже непокоївся через те, що мати трьох дітей безробітна, і намагався влаштувати мене на посади, де б не вимагалося лицемірити. Рік я організовувала виступи письменників, рік збирала матеріали до “Книги пам’яті”, рік захищала мир… А тим часом ми, полтавські просвітяни і рухівці, разом з однодумцями з усієї України виборювали Незалежність (і незалежність преси також), і заснувався прогресивний на тоді “Полтавський вісник”, і можна було повернутися в журналістику. Повернувся до неї і Павло Пустовіт, ставши редактором газети “Село полтавське”.
Таким же людяним, совісним, готовим завжди прийти на допомогу виріс і син Павла Микитовича Тарас. Того дня багато говорили про його чесноти. І про його захоплення, про які ми й не знали. Передусім це класична музика. Невипадково презентацію відкривав камерний оркестр (квартет) імені Дмитра Ахшарумова — колектив Полтавської обласної філармонії (керівник Олександр Абрамов).
“Якби я не був історикомархівістом, то став би музикантом, — каже пан Тарас. — Люблю класичну музику, грав на скрипці. Коли ми робили проєкт “Полтавська обласна філармонія”, душа раділа. Це моя одна з найулюбленіших праць.
А цей покажчик — не лише моє пошанування, це пошанування багатьох тих краєзнавців, хто був поряд і працював зі мною, а передусім, звичайно, людей, що згадані в ньому, — невтомних трудівників на ниві української культури, літератури, освіти, архівної справи, борців за Незалежність України, учасників Визвольних змагань, дисидентів”.
Розповідаючи про тих, хто вплинув на формування його життєвої позиції, Тарас Пустовіт передусім згадав краєзнавця, письменника Петра Ротача, мистецтвознавця Віталія Ханка, отця Миколая Храпача: “2 вересня 1994 року я зайшов у Святоуспенський собор, нібито випадково, а насправді невипадково, то Бог велів зайти, бо саме тоді почалася наша з отцем Миколаєм тісна співпраця з відродження часопису “Полтавські єпархіальні відомості”. Пишаюся тим, що допомагав і допомагаю випускати цей журнал. Зараз працюємо над новим випуском. Радий і тому, що брав участь у проєкті “Полтавська Петлюріана”. Ніколи не забуду, як у просвітянському видавництві “Рік” узимку, в неопалюваному приміщенні, разом із колишнім директором видавництва Олегом Сікалом самотужки оправляли надруковані на різографі зшитки другого випуску цього збірника, що повертав з намулу брехні і забуття імена Симона Петлюри й інших борців за вільну Україну. Можливо, саме цей випуск є найціннішим у всій серії”.
Працювати архівістом Тарас Пустовіт почав 1987 року, коли існувало ще безліч заборон, не було вільного доступу до архівів.
Надзвичайно вразили молодого архівіста перші діаспорні видання, які подарував Петро Петрович Ротач, — “Зустрічі і прощання” Григорія Костюка, “Спогади” Івана Майстренка. Відтоді він, як і найавторитетніший дослідник літератури українського зарубіжжя Петро Ротач, невтомно пропагує науковий, літературний, епістолярний спадок тих, хто працював для визволення України навіть будучи вигнанцями з рідної землі. Особливо плідними для ювіляра були роки останніх двох десятиліть, коли став співпрацювати з енциклопедистом Олександром Білоуськом.
Заступник директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, заслужений працівник культури України Володимир Мокляк вважає доробок свого колеги Тараса Пустовіта рівним роботі цілого інституту: “Полтавцям пощастило, що ми маємо Пустовіта. Але і йому пощастило, що на відміну від багатьох попередниківархівістів, йому випало працювати у десятиліття волі (віримо, вони триватимуть), коли можна відверто писати, вводити в науковий обіг матеріали, які раніше не можна було навіть побачити”.
Гарні слова на адресу ювіляра виголосив директор НРПЦентру досліджень історії Полтавщини Полтавської облради, заслужений вчитель України, головний редактор енциклопедичного проєкту “Полтавіка” Олександр Білоусько.
Олег Пустовгар, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті у Полтавській області, просвітянин, сказав: “Попри повсякденну заклопотаність, зумовлену його посадою, він завжди уважний, люб’язний, наче навколо себе світло випромінює. Тарас Павлович — прекрасний науковець і держслужбовець, яких ще бракує Україні, тримач інституційної пам’яті, який передає знання і досвід молодшим поколінням. Він активний громадський діяч, з 1996 року очолює Полтавське міське Товариство “Просвіта”. Неоціненна його подвижницька праця як організатора Петлюрівських читань. Але особливо хочеться відзначити його роботу у міській громадськонауковій топонімічній групі. Завдяки тому, що Тарас Павлович спродукував ініціативи щодо увічнення у назвах вулиць імен видатних земляків, Полтава позбулася отієї російськокомуністичної окупаційної корости в нашій топоніміці. За моїми підрахунками, це майже півсотні нових топонімів, які Пустовіт пропонував, ініціював, писав довідки, а ще ж підтримував пропозиції колег, переконував тодішніх очільників влади тощо. Зміна топоніміки з окупаційної, колоніальної на українську — це подія історичної ваги, і ми вдячні панові Тарасові за його працю на цьому терені”.
Олег Пустовгар також високо оцінив телевізійний проєкт “Поборники Незалежності”, де левову частку матеріалів і навіть тексти для журналістів, які створювали ці короткі, але дуже цінні для духовної просвіти народу фільми, готував Тарас Пустовіт. Важливо винести науку у публічний простір, зокрема коли йдеться про історію ХХ століття. А Тарас Павлович вивчає ці теми ще з 1990х років і виносить у публічний простір.
Краєзнавець Григорій Титаренко, автор книжки “Планетарний голос Андрія Кикотя”, упорядник видання “Іван Стешенко. Твори. Переклади. Вибране листування”, цьогорічний лавреат премії імені Петра Ротача, відзначив ще одну чесноту пана Тараса: “Ми завжди щедрі на співчуття, але багато хто не здатен до співрадості. Жаба давить… А Тарас Павлович уміє радіти чужому успіху. Бо розуміє, що ми всі, краєзнавці, зберігаємо історичну пам’ять. А людина без пам’яті перетворюється на раба, манкурта, набуває комплексу меншовартості…”
Протоієрей Миколай Храпач, настоятель Святопокровського храму Православної Церкви України, високо оцінив працю Тараса Пустовіта і як архівіста, і як голови Полтавської міської “Просвіти”, і як заступника головного редактора “Полтавських єпархіальних відомостей”, відзначив такі його риси, як любов до людей, працьовитість. Віра і праця — опора його християнської душі.
Для краєзнавця Віталія Григор’єва Тарас Пустовіт — товариш, який завжди підкаже, допоможе: “Ось і вчора з його допомогою працював в архіві. А щодо того, що архіви горять, — то й за Петра І горіли, і за Катерини ІІ їх палили. А в 1994 році горіла Національна бібліотека, де, за словами Оксани Забужко, з димом пішла вся домосковська епоха. Усе це нам болить, тож дуже важливо іти в дослідженнях дедалі глибше. Тому така книжка, як цей покажчик, — путівник на віки”.
Юрій Самойленко, голова Полтавської ОО Національної спілки художників України, згадав події 30річної давнини, коли полтавці стояли в ланцюгу єднання Київ — Львів неподалік Володимирського собору й університету в Києві, тримали дві корогви з написами “Рух” і “Полтава”, а люди з інших куточків України підходили, вітали наших земляків, і це було свідченням того, наскільки Полтава і її український дух важливі в загальноукраїнському контексті. Для відтворення подій Української революції 1917—1921 років пан Тарас зробив немало, тож дуже символічно, що ця презентація відбувається саме у День Соборності України.
Ю. Самойленко також згадав про захоплення Тараса Пустовіта — він був чемпіоном музичного училища з настільного тенісу.
А Олександр Ротач, ще один славний син славного батька, якого з архівістом Пустовітом пов’язує давня і тісна співпраця, виявляється, був старшим товаришем Тараса ще по музичній школі №1 (навчали обох грати на скрипці викладачі Дробітько і Собєцький). Олександр Петрович побажав колезікраєзнавцеві нових відкриттів.
Журналіст Валентин Посухов, невтомний краєзнавець, побажав колегам писати тільки правду, бо правда все одно випливе, тільки буде соромно, якщо десь схибив через недбалість чи упередженість.
Ботанік Віктор Самородов, який знає Тараса Пустовіта ще і як садівника, розповів, як на початку Незалежності науковці з Парижа, що приїхали у Полтавський сільськогосподарський інститут, шукали молодого Пустовіта, бо вже знали його публікації про Симона Петлюру, які відкривали очі читачам пострадянської України, а у патріотівемігрантів породжували надію, що буде у Полтаві і пам’ятна дошка Симонові Петлюрі, і пам’ятник йому.
Дошка Симонові Петлюрі справді є, віримо, буде й пам’ятник.
Будьмо оптимістами! І кожен працюймо для України так, як історик, архівіст, просвітянин Тарас Пустовіт, лавреат багатьох поважних премій, серед яких і премія Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі…
