Вадим КРИЩЕНКО. З поетичного зошита

На хвилі сьогодення
Кажуть впевнено “так” і клянуться
всім сущим,
Але “так” трансформується мовчки
на “ні”.
І оце лицемірство ганьбить наші душі,
Бо горять обіцянки в пекельнім вогні.

Тут пусте каяття і не треба пробачень,
Треба тільки одне — не служити ганьбі,
Треба правду відчуть і усюди побачить,
Щоб утвердить її у самому собі.

Роздум на актуальну тему
Вкраїнці, вчімося у інших,
Як нам родинність зберегти
І не ганьбить, а словом тішить
Тих, хто нам сестри і брати.

Завчімо мудрості цитати —
Вони пророчі — не німі.
Не буде світ нас поважати —
Як не шануємось самі.

Нас мучать різні переляки,
Ми нерозбірливі без меж…
Слід приклад брати із поляків,
З литовців і євреїв теж.

Відкиньмо сварки й негаразди —
Їх позбуватися вже слід.
Не забуваймо слів Тараса
Про наш козацький славний рід.

Над кожним вчинком треба думать,
Не обзивати ближніх так:
— Ти недолугий, повний дурень,
Нікчема, телепень, лайдак.

На свого ллєм помийне слово,
Свого не витягнем з біди…
І так, зі зла чи випадково,
Лишаєм бридкості сліди.

Нам слід поіншому чинити,
Щоб вкарбувалось на віки:
Ми України горді діти —
Творці, звитяжці, козаки.

Хоча москаль налив багато
Ганьби з помийниці розмов:
— Бач, в їхню недолугу хату
Ще жоден Нобель не прийшов.

Брехня! — не вижать, не сполоти…
Нам зрозуміла суть хули:
Століття наші всі чесноти
Під іншим іменем були.

Ми вмільці всякої роботи,
У мріях — чується політ.
Нам є що показать, щоб рота
Здивовано роззявив світ.

А щоб пашіли наші душі,
Тулились до нових ідей, —
Єднай, Вкраїно, власну мужність
Із гідністю своїх дітей.

Нам треба вірить Україні
Живем на протягах епохи:
То звідси дує, то — відтіль.
Хоча закашлялись ми трохи,
Та віримо — здолаєм біль.

Неначе боремось багато
З чуттям своєї правоти.
Але чомусь вкраїнську хату
Не може лихо обійти.

“Не те” — іде за нами слідом,
І вірить в казочки народ.
Ой, не щастить нам на сусіда
Й на наших кревних верховод.

Із виду ми неначе гожі,
Але хиткі життя мости…
Слова “уміємо” і “можем”
Нам ще потрібно довести.

Хай нас гуртує єдність щира,
Що стяг соборності несе,
Бо тільки сила, тільки віра
Нас оборонить і спасе.
Хоч негараздів досить нині,
Та мовлю, щоб не чулась дрож:
Нам треба вірить Україні
І в себе вірити також!

Життєві віхи
Дописаний вірш
Ще тільки двадцять…
Все життя попереду,
В очах блищить весняний промінець.
Весняний день погнав дитинства череду,
А вечір пісню склав для двох сердець.

Приїхали до тридцяти… Ще весело —
Не хочеться те бачить, що здаля…
Життя вперед гребе завзято веслами,
На руки тату проситься маля.

А ось і сорок тихо в двері стукає:
Відкрию двері — зачинятись гріх.
Обрамлена і кольорами, й звуками
Пора здобутків та земних утіх.

Вже п’ять десятків — яблука обпечені,
Якісь кисліші начебто на смак.
В мого життя оптимістичне речення
Чомусь закралось слово це — “однак”.

Ой, шістдесят…
Пронеслося, промчалося.
Сльоза засліпить, серце запече…
З надіями вже треба нам прощатися
І втому літ покласти на плече.

Невже це сімдесят? Таки причапало.
І постає кривий питальний знак
За втіхами, здобутками, печалями.
А далі що? А далі що і як?

Вісімдесят… О Господи, не віриться.
Невже й вони зіграли у дуду?
Я мав би відлетіть уже за вирії,
А я іду. Ще по землі іду!

Суб’єктивна філософія
Комусь слова ці недоречні…
І все ж думок послухай дзвін.
Є “статускво”. Він суперечить
Логічному закону змін.

Відкиньмо трафарети стерті,
Оновлення відчуймо твердь.
Тому й кажу вам, що безсмертя
У чомусь гірше, аніж смерть.

Все повторяється
Все повторяється на світі —
І первоцвіт, і падолист,
І тепле сонце у зеніті,
І осені багряний хист.

Ми вже відбудем… Будуть інші,
Та навесні — сад зацвіте,
І місяць у вечірній тиші
Розсипле сяйво золоте.

Все йде по замкнутому колу —
Чи ти ще є, чи вже нема…
Не поміняються ніколи
Місцями літо і зима.

Знов ніч із зоряним малюнком
Зустріне двох, що обнялись.
І знов повторяться цілунки —
Такі жаркі, як в нас колись.

Сміється радість, туга — плаче,
Чекання — добру вість несе…
Все повторяється неначе.
Та придивімося… Не все!

Зимові недоречності
Так не було… Стоїть зима без снігу.
Подібного не можу пригадать.
Воно — до смутку, чи воно — до сміху,
Чи це напасть, чи Божа благодать?

Вже поле просить снігову покрову,
І очі також прагнуть чистоти.
Та ляпотить осіння мряка знову —
І не минуть її, не обійти.

У холодах не бачу я утіху,
Завжди обходив льодянисту гладь…
І все ж моя душа чекає снігу,
Щоб краєвид осінній помінять.

Сховалось недоречностей чимало…
Одну з тривог вам передать хотів:
Не хочу, щоб зима весну прогнала
Із березневих довгожданих днів.

Не гаймо час
А час біжить і щось кричить —
Згубилась днів підкова…
Чого ж моє перо мовчить? —
Відвикнуло від слова.

Чого ж ти ждеш? Збагни, затям,
Лишившись наодинці:
Хто гає час, того життя
Розмазує по стінці.

Та душі зачинились
Село. Дитинство. На штанятах — лата.
Хлібця хотілось… Та нема ніде…
Але не зачинялась наша хата.
І не боялись — хтось сюди зайде.

Відкриті двері і відкриті душі —
Заходь, коли втомивсь, а чи промок…
Сьогодні ніби є вже хліб насущний,
Та душі — зачинились на замок.

Сумнів
Поезію люблю, де грає
На флейті дзвонкове слівце.
Пишу, пишу… Але не знаю:
Для кого це, для чого це?

Буває, і вночі не спиться,
У рифму стеляться рядки…
Та, запилившись на полицях,
Лежать поезії книжки.

Люблю, коли запахне слово, —
Ним в пісні трепетно озвусь…
Та сумнів наплива раптово:
Чи це цікаво вже комусь?

Люблю поезію, де звуки
Поєднані в мистецький сплав…
Та чи потрібно буде внукам
Те, що створив, що написав?

Звучить поезія й не хоче
Іти за мовчазну межу.
Хоч сумнів дивиться ув очі,
Та я пишу… Сиджу й пишу.

Осіннє зізнання коханій
Коли ти поруч — забуваю я,
Що в сивину вже заплелось волосся,
Коли ти поруч — усмішка твоя
Мене неначе до небес підносить.

Коли ти поруч — хвиля вітрова
Верта туди, де юності причали.
І знов зринають лоскотні слова,
Які одне одному ми казали.
Коли ти поруч — мов солодший хліб
І все навкруг привітливе і гоже.
Коли ж нема — неначе день осліп.
І холодить любові спільне ложе.

Коли ти поруч — втома відліта
І в десять струн неначе грає радість
Коли ж нема — пекуча пустота
І дивиться в моє віконце старість.

Коли ж ти є — всміхається життя,
Коли ж нема — сум підповзає скраю…
Чому такі полярні відчуття —
Коли ти є й коли тебе немає?

Вузлики на пам’ять
Не дозволю
Я кепкувати не дозволю
Тим, хто свою розносить хить.
Є вірші, писані від болю,
Й читаються — коли болить.

Про безгрішників
Коли діла більшменш утішні,
Нема часу іти у Храм…
Не вірю я, що є безгрішні.
Взнав по собі — бо грішний сам.

Запам’ятай
Все дозволяє нині час капризний,
Але ти не забудь між диких чвар,
Що торгувать любов’ю до Вітчизни
Гріховно. Бо святе — це не товар!

Візерунки життя
Життя малює фарбою рябою.
Як осягнути візерунки ці?
Ми ніби разом, з’єднані з тобою,
Та душі наші все ж у самоті.

Моє судження
Якась підозра слинить на губі,
Бо самовпевненість виходить з тіні.
Якщо ж ти сумніваєшся в собі —
Тоді, повір, — ти ще не безнадійний.

Драма з драм
Хвилюють нас якісь дрібниці:
Одяг — не те, з’явивсь — не там…
Життя спішить, щоб зупиниться, —
Ось в чому справжня драма з драм.

Чистота
Затям цю істину просту:
Слова теж люблять чистоту.
Брудним словам дай одкоша,
Щоб не соромилась душа.

На смак гірка
Гадаєш — правда тільки медом тішить,
Що в неї тепла і м’яка рука.
По всякому бува… Та найчастіше
Вона колюча і на смак гірка.

Кажу, бо болить
Печалимось і плачемо багато,
Клянемо час, заслинивши губу.
І, оглянувшись на історію, завзято
Своїх утрат спростовуєм ганьбу.

Так, доля наша запеклась у скруті —
Везіння бракувало і снаги.
Були в нас вороги — затяті й люті.
Та часто ми собі — були, як вороги.

Було, було… А нині теж не краще,
Зі всіх боків на нас повзе напасть,
І з кожним днем стає все важче й важче
Нам українства зберігати масть.

Пережили очільників ми різних —
Бог не прислав найкращого з небес,
Щоб Прометеєм був він для Вітчизни,
А не штовхав лиш власний інтерес.

Чого ми досі злякані та бідні
І гордість десь бубухнули в Дніпро,
Гуртом не можем — західні чи східні, —
Із себе знять прислужництва тавро?

Щимить душа. Свій біль сховавши в жменю,
Я знов кричу, не закриваю рот:
Щоб хитрий світ не стер твоє імення,
Народе мій, утвердь, що ти народ!